Архів автора: Валентин Бут

About Валентин Бут

Homo sum. Humani a me nihil alienum puto. :)

Борги

Опубліковано:

Ще краплю боргу рідній мові,
Ще краплю чистої любові-
Живу краплину кришталю,
Без сподівання, без жалю,

Ще раз скувати крицю рими,
Ще раз упитися твоїми
Суницями солодких губ
І потонути в морі згуб,

Ще раз в обіймах ніжних рук
Забути холоди розлук,
Відчути ще раз смак жаги –
Твій поклик крізь буття круги,

А потім можна вже і в путь,
В той край усі стежки ведуть… 9.03.2003

Не Зрадити Рід

Опубліковано:

coa1

Цю статтю було написано тридцять один місяць тому, в квітні 2013 року. Але хто ті статті читає, хто робить висновки…
Попри “революційний″ галас, попри відверту імітацію змін, в Краю, насправді, мало що змінюється на краще. “Чужий″, приживлений в організм нації і далі продовжує впевнено перетравлювати його, Ознаками того і реально прогресуюче “двуязичіє” (тиждень тому, сидячи в очікуванні потягу на Київському вокзалі, нарахував цілу купу російськомовних FM радіостанцій і лише кілька україномовних), і реально втрачені території, і ті, які влада вже готується “втратити”, і кинуті напризволяще люди, і те, як впевнено почувається той “Чужий″ – та невмируща п’ята колона в наших (чи й справді наших!) міністерствах, компаніях, банках, в науково дослідних інститутах українонезнавства, українобайдужості, українословоблуддя та відвертого україноненависництва.
Може спробуємо пробудитися від тої летаргії, панове?
28 листопада 2015 р.
Валентин Бут

Мов тінь шуліки промайнув наш час,

В степах широких не знайти вже нас.

Чи ж буде наша пам’ять далі жити

Жагою волі вже в твоїх очах?

Закінчуючи книгу, присвячену пам’яті мого пращура Павла Михновича Бута – славетного воїна, мудрого політика, який був чи не першим, хто спробував відновити власну державність після століть, що минули по занепаду Київської Русі, я більш чи менш випадково наштовхнувся на викладену в Мережі статтю певного нікчеми з титулом кандидата історичних наук, що вийшла в XXIX томі Збірника наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії з претензійною назвою « Козацьке повстання 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка) як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення в українознавчому вимірі».
Стаття вразила мене. Але не розмахом дослідження, не золотими зернятками невідомих до сьогодні фактів, видобутими з руди першоджерел, не намаганням усвідомити сутність тих справді грандіозних і водночас трагічних процесів, що відбувалися в Україні, а точніше, на той час, на південно-східних кресах Речі Посполитої на самому початку XVII сторіччя.. Ні, її автора, схоже, цікавили зовсім інші речі. Те що я сприйняв спершу, як дивну, як на науковця, зашореність, вузьколобість, про що свідчить небажання бачити очевидні речі, ігнорування фактів, які на протязі минулих віків ні в кого не викликали ані найменшого сумніву, бо ж інтерпретуються в різних і незалежних одне від одного першоджерелах цілком однозначно, насправді є, або елементарним бузинізмом – спробою, здійнявши брудну хвилю, спливти на її вершечку хоч би й шматком лайна, або, що набагато гірше, спробою перелицювання нашої історії.
Говорячи про зашореність, я маю на увазі ту просту істину, що оповідаючи про слона, варто принаймні бачити його цілком., а не робити те на основі аналізу одного лише його правого вуха. Обмежившись часовим діапазоном 1635 – 1637 років, а в географічному плані теренами Наддніпрянщини, автор вже одним тим обрізанням унеможливив сприйняття цілісної картини подій, розірвав причинно-наслідковий зв’язок. Але щодалі читаєш цей перл «наукових» досліджень, то більше розумієш, що без того обрізання авторові ніяк не вдалось би протягнути власну інтерпретацію подій. Ось, як він сам пише про т е:
«Актуальність дослідження заявленої нами проблематики полягає в тому, що … ми не тільки намагаємося осягнути важливі події минувшини нашої Батьківщини, а й переосмислюємо їх з висоти сьогодення та надбань, втрат і перспектив розвитку України, українців і світового українства.»
Отже – переосмислення з висоти сьогодення. А яке сьогодення, така й висота і ті перспективи, які з тої висоти дозволено, а чи замовлено оглядати. Щоправда, через те обрізання в «намагання осягнути» з самого початку якось не дуже вірилось. Саме тому заявлене «переосмислення», як я розумію, задля новизни сприйняття світу і себе у ньому відразу напружувало.
Насправді, це неймовірно важливо, як окремий індивід, ціла нація сприймає навколишній світ, ким почувається в ньому – творцем з необмеженими, Богом даними можливостями, чи бездумним лукавим рабом, що віддасть все за хліб та видовища. Світ раба, що живе сьогоденням, не виходить за межі його елементарних потреб. Він не багато чекає від майбутнього і не надто цікавиться минулим. Світ людини-творця, нації-творця не можна уявити без широких горизонтів і у жодному разі він неможливий без усвідомлення своїх коренів, відчуття того, що позаду тебе стоять славні пращури, славна історія.
Стаття недовченого, усвідомлює він те, чи ні, є нічим іншим як спробою зруйнувати мій світ, підкопуючи під корені мого роду, моєї нації, виставляючи її безмозким бидлом та бруднячи пам’ять мого славного пращура Павла Михновича Бута. І те потребує негайних спростувань і вибачень.
Але, ближче до суті моїх претензій. Найперше, представляючи свою статтю, автор скромно звертає нашу увагу на те, що:
«Новизна наукової праці (це він про свою статтю) виявляється в тому, що попри значну наявну кількість напрацювань, присвячених, цьому періоду української історії, на жаль, майже відсутні узагальнюючі концептуальні публікації, в яких на, достатньому теоретичному рівні, а головне − всебічно, аналізується роль козацького виступу під орудою П.Бута (Павлюка) у тогочасних вітчизняних етнічних, державотворчих і націєтворчих процесах.»
Не можу погодитись з автором щодо «значної кількості напрацювань, присвячених цьому періоду». Робіт насправді небагато і майже всі вони базуються на матеріалах, почерпнутих з Окольськєго. Найбільш солідним дослідженням дотичним до теми, поза всяким сумнівом, є VIII том Історії України-Руси пана Грушевського. Цікавими є також роботи п.п. Антоновича, Голобуцького, Яворницького, Замлинського, Щербака. Але жоден з названих авторів, звісно ж, не може претендувати на всеосяжну «концептуальність» цієї статті з її «всебічністю» та «теоретичним рівнем».
Чи не на чверть стаття складається з цитат. В основному з Грушевського та кількох з Окольськєго, Замлинського, Голобуцького Антоновича та Щербака. Дуже дивно, але автор цитує Окольськєго, так би мовити, через треті руки – беручи ті цитати не напряму з Щоденника, а з його цитування в інших роботах. Лише в двох випадках автор прямо посилається на Щоденник Окольськєго, каже, що перекладено ним (я б і повірив, бо в тому перекладі помилки, як до слова, немало їх і в самій статті), але ж вказує чомусь україномовне видання з іншою назвою. В усякому разі, вказані сторінки в обох випадках не мають нічого спільного з нумерацією оригіналу Щоденника. Воно б, наче, й дрібниці – переклад Щоденника в тому виданні цілком адекватний, інша річ, як те корелюється з елементарною порядністю… Більше того, окрім secomd hand Окольськєго, жодного іншого першоджерела не наводиться. Ясна річ, що така неймовірна всебічність, новочесна концептуальність та високий теоретичний рівень якомусь там Грушевському і не снилися!
Ну і, звісно, лише справжні концептуали з відповідним теоретичним рівнем зважилися б написати таке:
«Автор переконаний, що головною причиною цього військового конфлікту було небажання офіційної Варшави йти назустріч козацьким клопотанням стосовно ігнорування їхніх прав і привілеїв. До цих зовнішніх причин додалися внутрішні (боротьба за владу між старшиною), зрештою дуже швидко всі ці суперечності посприяли розгортанню козацько- селянського повстання, яке своїм нещадним полум’ям охопило майже всю Наддніпрянщину.» (стаття)
Якби я зміг переконати певного концептуального імпотента потоваришувати з першоджерелами, та не робити оте обрізання часу та простору, якби мені вдалося прищепити йому вірус порядності та вставити в лоба українські очі, можливо після того він переглянув би свій нікчемний здогад щодо головної та побіжної причин повстання 1637 року.
В будь якому разі, хотів би звернути увагу на те, що світом правлять не небажання а саме б а ж а н н я. Бажання, навіть не Варшави, а польських магнатів, прибрати до рук не лише козацькі землі, а й підбити під себе, уярмити самих козаків з одного боку і бажання козаків залишатися вільними з іншого – ось де справжній конфлікт! І виник він зовсім не в 1637 році, а за шістдесят вісім років до згадуваних подій, «…як результат Любельської унії, яка юридично зафіксувала об’єднання королівства Польща та Великого князівства Литовського. В результаті того акту, Польщею були фактично анексовані такі українські землі, як Підляшшя. Волинь, Поділля, Брацлавщина, та Київщина, населення яких за Литви не знало кріпосного права. Роздаючи ці нові землі польським магнатам та шляхті, король фактично визнавав при тому їх право і на тих, хто там мешкав. Відтоді, згідно польських законів, всі ті, хто не вийшов з маєтностей своїх новоявлених панів за десять років, вважалися їх власністю. Цей стан речей чітко зафіксовано в Źródłach Dziejowich.
А все було зумовлено тим, що в тогочасній Польщі, окрім духовенства було всього два стани – шляхта та хлопи. Поляки не визнавали козаків шляхтою. Козаки не визнавали себе хлопами. Страх втрати волі, безсумнівно, був найпотужнішим стимулом переселення українців на вкрай небезпечний, але ще відносно вільний тоді Низ, що, в свою чергу, зумовило формування нової якості козацтва. А, проте ж, не всі зважувались покинути свою з діда-прадіда землю та тягнути сім’ю у невідомість. Хтось шукав способів обійти те, хтось надіявся, що якось те все минеться, а хтось ще не дуже й розумів, що ж зрештою сталося. Та, скоро власники маєтків стали залізною рукою приводити нових хлопів до покори, змушуючи працювати на себе до трьох днів на тиждень, скоро обклали їх всіма можливими видами податків, скоро взялися заганяти схизматиків в лоно католицької церкви, як всі ті нестерпні кривди вихлюпнулися в силове протистояння. …
Породжений безперестанними утисками та крайньою безвихіддю вал людського гніву щокілька років стрясав Україну, виливаючись у повстання, гамовані люто й безжально. Коса найшла на камінь. Шляхта не бажала йти на жодні поступки. Це й не дивно, бо ж як польські магнати, так і «руські» князі та дідичі – всі ті Конєцпольські, Потоцькі, Жолкевські, Даниловичі, Вишневецькі, Киселі, потребували робочих рук до вже отриманої українної землі, причому сердечно хотіли не вільних, а саме холопів, рабів, бидла, якому, за виразом великого короннного гетьмана Станіслава Конєцпольськего, «…треба вставити мундштук в губу…».
Чи не те саме знаходимо у Грушевського?
«Для сучасної суспільности ся причина особливого завзяття коронних гетьманів та иньших діґнїтаріїв на козаччину теж не була тайною. Пясецкий, оповідаючи про війну 1637 p., кладе як головну пружину цілої справи сі апетити українських магнатів. „Ріжні шляхтичі польські здобувши великі маєтности чи то купном, чи то з щедрот королівських в київських сторонах, що були головним осідком козаків, бажаючи побільшити їх доходи, підносили перед королем і сенатом потребу приборкання козацького своєвільства, що їм здавало ся перешкодою їх плянам“ , (ІУР СТОР 276)
Незвісний автор „Памятників“, повторюючи се оповіданнє, розцвітив його ще живійшими подробицями: сенатори і дігнїтарії, що держали великі королївщини на Україні, і місцеві шляхтичі напирали на правительство, тому що козаки не давали завести корчемну аренду і гонили жидів арендарів. Chronica с. 590. 2) Pamiętniki do panów. Zygm. III т. I c. 245 (там же)» ( М. Грушевський, Історія України-Руси).
Особиста зацікавленість магнатів в дармовій робочій силі, нових рабах – ось насправді та рушійна сила, якою керувалась тоді найбільша Європейська монархія, обзиваючи сваволею природнє небажання українства підставляти шию під ярмо.» (В. Бут,Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі)»
Хтось скаже, що автор «наукової праці» мав на увазі те саме. Я так не думаю. Акценти в статті розставлено абсолютно невідповідно. Можливо, ближчі до нас в часі події допоможуть краще зрозуміти, що я маю на увазі. Згадаймо часи, коли німецький чобіт топтав Україну. Я що – воював з ними через те, що вони ігнорували мої права і привілеї? Я воював з ними, бо вони намагались, відібравши мою землю, мій світ, зробити з мене покірне бидло, раба.
Саме через це я вважаю, що таке потрактування головної причини, та ще й спроба звести все до усобиць всередині козацтва, пояснити все кар’єризмом Павла Михновича Бута є неспростовним свідченням того сумного факту, що інтелектуальний рівень певного кандидата історичних наук межує з інтелектуальним рівнем дощового черв’яка, свідченням перебування вітчизняної історичної науки в глибокій кризі. “There’s something rotten in the state of Denmark”, сказав би пан Шекспір…
Називаючи боротьбу за владу між старшиною однією з причин повстання 1637 року, зводячи все до кар’єризму Павла Бута недовчений кандидат наук прямо заявляє про свою абсолютну некомпетентність у справі, за яку взявся. Лише тотальним нерозумінням структури українського козацтва тих часів, незнанням процесів та тенденцій всередині того стану можна пояснити подібне твердження. Це в м’якій версії. Значно гірше, коли недовчений викривляє нашу історію свідомо.
Козацтво ніколи не було монолітом, але навіть після створення Стефаном Баторієм козацького реєстру, включно з розглядуваним часом,практично всі реєстровці проходили через горнило Запорізької Січі. Саме тому й мали право зватися військом Запорізьким. І в Січі, і в реєстровому війську старшого вибирали самі козаки. В реєстровому війську він мав бути затверджений ще й великим коронним гетьманом та королем, як верховним очільником війська. Козаки звали своїх старших гетьманами, хоча в офіційному листуванні з короною вони іменувались старшими Війська й.к.м. Запорізького. Оскільки, функції реєстрового війська були дещо іншими, ніж Січового, аж до того, що поляки неодноразово намагалися використовувати його як поскромнювача Війська Січового, то нема нічого дивного в тому, що кожне військо мало свого гетьмана (старшого). Січовики ставилися до того з жалем, але й з певним розумінням. Під час повстань реєстровці в більшості своїй приєднувалися до січовиків і гетьман був на ту пору лише один. Січовий. Поза тим, впродовж усього часу Січ бажала повернути колишню єдність війська та мати єдиного старшого. Саме про це писав у своєму листі до реєстрової Ради і Павло Михнович 16 червня 1637 року:
«А ще краще і корисніше було б, як би одно було у нас товариство, одно військо і оден провідник, а не два! Разом пробували б при скарбі військовім, брат з братом, в боязні божій, чесноті й вірі, один одного шануючи, так як попередники наші жили, ворогів своїх не тішачи, а під ноги топчучи!» (М. Грушевський, Історія України-Руси)
Звинувачення Павла Бута в кар’єризмі є нікчемним вже хоч би тому, що він вже був гетьманом, мав найвищу військову владу. Інша річ, що починаючи повстання, він жодним чином не міг допустити двовладдя на Україні, тим більше, що обрання реєстровою старшиною на гетьмана Сави Кононовича, який зрадив свого попередника, зрадив козацтво, ігноруючи його інтереси та позиціонуючи себе вірним слугою польської корони, неминуче привело б до внутрішнього протистояння.
Але хіба може недовчений навести мені хоч би рядок, де Павло Бут заявляв би, що бажає очолити реєстрове військо? Жодних подібних заяв не було і не могло бути. Навпаки, в цьому питанні він стояв за те, аби військо було єдиним і саме Січовим. Він не лише прямо й недвозначно писав про це, а й чинив саме так, як декларував. Якщо недовченому привиділось щось інше, скажімо, в єдиному відомому нам листі до Станіслава Конєцпольськєго, писаного восени 1637 року, то йому треба ще вчитися й вчитися, бо на відміну від нього, старий гетьман абсолютно однозначно розглядав той лист, як намагання виграти час. Хіба недовченому нічого не говорить згадка Павла Бута про Кам’яницю та Сокола в тому листі? Verba sonant, actiones demonstrat… Щоб зрозуміти глибинні причини того, чому Павло Бут ніколи не ставив собі за мету стати старшим реєстру, треба знати його не лише в короткому проміжку1635-1637 років і не виключно зі слів капелана війська карателів Шимона Окольськєго.
Таким чином, про жодний кар’єризм не йшлося, бо гетьман Війська Запорізького Низового був більше військовим вождем, першим серед рівних. Карлуватим від науки можливо невідомо, що запорізькі гетьмани ніколи не були призначенцями, що січовики, бувало, міняли їх як рукавички, часто, не раз на рік, не прощаючи навіть підозри в зраді, когось топили лише за спробу присвоїти кілька золотих – читайте, хоч би того ж Боплана!
Властиво, вся стаття недовченого зводиться не до аналізу повстання, «як важливого чинника українського етнонаціодержавотворення» (автор, чи то не будучи впевнений, що там в той час саме творилося – етнос? нація? держава?, чи через презирство до української мови, яка не надає достатньо можливостей, аби розкрити широту його концептуальних думок, використовує ще й інші, подібні цьому дикі неологізми, як от: магнатерія, коронярі), а до намагань збезчестити добре ім’я Павла Михновича Бута. Народна мудрість каже, що розумну людину видно далеко, а дурня ще далі. Не володіючи матеріалом, не розуміючи гаразд процесів, що відбувалися на той час на широких теренах від Персії до Швеції, частиною яких були й українські події, не маючи, як про те з усією очевидністю засвідчує його куца стаття, ані найменшого уявлення про дипломатію, військову стратегію та тактику, не маючи досвіду військових операцій, масштабніших за тарганячі бої на своєму робочому столі, цей концептуальний хробак дозволяє собі безчестити пам’ять того, хто все своє життя намагався здобути незалежність своєму Краю, двічі стояв за свою мрію на варшавському ешафоті, склав, зрештою, там свою голову. І все для того, аби через віки, один з духовних нащадків кононовичів-караїмовичів поливав брудом його ім’я?! Сумно, панове… Сумно…
Певно приміряючись до темних глибин власної душеняти (чи й є вона в такого!) недовчений пише:
«…останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стала активна радикальна позиція П.Бута. Щоб зрозуміти головні мотиви його вчинків, мало бути істориком, а треба ще й добре розумітися на людській психології та дещо знатися в психіатрії» (стаття).
Це, як вам, читачу? Виходить, намагання застояти волю,здобути Краю незалежність є ознакою психічної неврівноваженості? Дуже актуально для сьогодення, я б сказав…
Після зруйнування Кодака літом 1635 року, всіх учасників тої, насправді, блискучої операції (щойно збудовану, як вважалось, неприступну фортецю було взято силами, сучасною термінологією сказати б, десанту. 800 запорожців зробили те за одну ніч) було жорстоко покарано – різано вуха, носи, та відправлено на каторжні роботи. Співорганізаторів – Івана Михайловича Сулиму та Павла Михновича Бута, після мук, було засуджено в Варшаві до страти. Сулиму стратили. Не допомогло ні заступництво самого короля, ні перехід в католицьку віру. Павло Бут від віри не відступився, а страти уник. Чому? Через століття історики губляться в здогадах. Матеріалів і справді небагато, а є ж ще й людський фактор, коли простіше висунути версію, яка взята чи то зі стелі, чи викопана десь з глибин темної підсвідомості, куди без психіатра краще, й справді, не заглядати, аніж витрачати дні, тижні, місяці піднімаючи архіви, аналізувати, співставляти, на перший погляд, розрізнені події, робити з того висновки,міркувати, зрештою. Ті, хто зацікавиться тим питанням, сподіваюсь невдовзі зможуть прочитати про те в моїй книжці Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі.
Версія недовченого про причини скасування судової постанови щодо Павла Михновича дуже «сильна», бо компілює … висмоктану з пальця версію пана Щербака:
«…варшавські політики вирішили задіяти додатковий козир (на їх думку – майбутній джокер) –Павла Бута. Ось так цей політичний крок коментує В.Щербак: «…звільняючи Бута, власті прагнули використати цю впливову особу для придушення козацького руху в Україні. З цією метою навесні 1636 р. його було призначено на королівську службу в Чигиринський полк (очевидно, на посаду сотника)». Але все вийшло з точністю до навпаки.»
Недовченого, здається вражає оте «навпаки», Воно не вкладається в вибудовувану ним схему, тож висуваються пояснення того феномену:
«Чому так трапилося? На нашу думку можливі такі варіанти пояснення дій П. Бута:
1) його польські покровителі спочатку пообіцяли йому цілковиту підтримку в козацьких справах, але коли в них щось пішло не так, Павла кинули напризволяще, тому надалі він діяв на свій страх і розсуд;
2) П.Бут повернувся в Україну тільки з одним, але головним бажанням – підготувати і здійснити всеукраїнське повстання, щоб визволити Батьківщину з лядської неволі і тим самим помститися владі за смерть І.Сулими й побратимів, а разом і за свої власні страждання;
3) Павлюк – не герой України і не мученик за віру, а звичайний авантюрист і кар’єрист, який заради гетьманської булави й особистого самоствердження готовий був пожертвувати життям і спокоєм десятків тисяч людей.»
Чи не симптоматично, що в двох з трьох варіантів недовченого Павло Бут, як не джокер в руках польських покровителів, то авантюрист та кар’єрист? Але ж, навіть у версій, які більш прийнятні для письменника, ніж для титулованого історика, мають бути логічні пояснення. «Джокер» в моїй уяві не є жодним поясненням, більш того, наводить на думку, що автор подібної версії не раз битий шулер.
Третя версія, як на мене, найкраща, бо ж на кожній канатчиковій дачі відомо, що сеймовий суд безумовно скасовував смертні вироки всім авантюристам і кар’єристам. Чи… ні?
Зі «спокоєм», яким був готовий пожертвувати Павло Бут заради майбутньої булави, ще гірше. Таке враження, що недовчений колись добряче впав з дуба головою вниз і те й досі дається взнаки, адже він силкується представити нам пекло, в якому опинилося українство таким собі Едемським садом.
З варшавськими покровителями, в яких «щось пішло не так» насправді наївно до смішного. Чи можна уявити таке, щоб той, хто доклав титанічних зусиль, аби скасувати сеймову постанову (нагадаю – навіть король не зміг добитись того для свого протеже), раптом кинув все на півдорозі? Падіння з дуба, очевидно, було дуже серйозним. Від цього і логіка страждає. Речі Посполитій насправді не бракувало вірних людців серед реєстрової старшини і вона не потребувала ще одного ренегата. Більше того, ренегат вже ніколи не сприймався б запорожцями як лідер. Отже, це не про Павла Бута, бо він був і залишався лідером до останнього кроку на своєму другому ешафоті. А все ж, Варшава була таки вельми зацікавлена саме в особі Павла Михновича Бута. Більше того, саме з ним вона пов’язувала нові перспективи для Речі Посполитої. І те не мало нічого спільного з придушенням козацького руху. Але, щоб осягнути те, треба вивчати історію, а не намагатися «переосмислити» її, порпаючись на смітниках та поливаючи брудом те, що осмислити не вдалося.
Обрізання у просторі і часі дається взнаки й надалі, бо результується в нерозумінні і незнанні навіть там, де все давно і відомо, і зрозуміло. Але, може в тому й полягає загадковий принцип історизму та новизна сьогоденних поглядів на нашу історію, аби подібними недолугими недослідженнями недовчених підігріти інтерес українців до своєї історії:
«Чи бачив цю геополітичну і геостратегічну перспективу П.Бут, ми не знаємо, але на перших порах він активно поринув у кримські справи. В кінці 1636 р. сформував і, ймовірно (?! В.Б), очолив кількатисячний загін охочих козаків та на початку 1637 р. допоміг кримському хану перемогти його суперника −очільника ногайської (буджацької) орди Кантеміра.»
«Ми не знаємо», «ймовірно» …Ігнорування першоджерел грає з недовченим злі жарти, бо той тицяється, мов сліпе кошеня на рівній дорозі, переплутавши світ реальності і власних недолугих фантазій:
«На нашу думку, ротація у вищому керівництві Кримського ханства …була великою втратою для українського козацтва. Проте якщо всі ці події стали наслідком недолугої діяльності П.Бута, який очолював козаків і був союзником Інаєта (можливо, Павлюка підкупили посланці Кантеміра, щоб він не втручався у справи кочовиків; ймовірно, Бут особисто вирішив зіграти у свою власну гру з номадами; чи все це було лише випадковим збігом обставин, хто його зна…), тоді ми отримуємо перше свідчення його слабкості як політика, стратега і тактика, що, зрештою, призвело до його безславного кінця» (стаття)
Цікавий зразок хворої уяви, коли з сивого туману «якщо», «можливо», «ймовірно» та «хто його зна», сконцентрованих лише в одному реченні, можна формувати безапеляційні висновки про недолугу діяльність Павла Бута, його слабкість як стратега і тактика. Старий Фройд, сказав би, що автор подібних заяв має певні психологічні проблеми і його згадка про психіатрію є підтвердженням того на підсвідомому рівні.
Наступний опус просто анекдотичний. Присвятивши аж цілих дві сторінки своєрідному, в дусі недовченого, аналізу кримських подій 1636-1637 р.р., майже половину якого складає цитата з Історії України-Руси М.Грушевського – подій, яким присвячено цілі томи, недовчений ремствує на те, що попри його титанічний труд «недолугий» Бут так і не зрозумів їх:
«Ми так багато зусиль доклали для осягнення сутності кримських подій кінця 1636 – початку 1637 рр., тому що переконані: позитивне їх вирішення кардинально змінило б наявну на той час геополітичну й геостратегічну ситуацію в Центрально-Східній Європі. Проте їх важливість так і не зміг чи не захотів зрозуміти П.Бут.»
Якби недовчений менше концентрувався на переосмисленні та викривленні історії, якби замість блукань в темних закапелках своєї підсвідомості, частіше заглядав би до історичних архівів і, при тому, навчився б читати знайдені там документи з розумінням ким те писалося, для кого і з якою метою, якби зважився неупереджено поглянути на події та співставити їх з фактами, можливо, він був би дуже здивований і присоромлений …
Натомість буйна фантазія левітуючого над реаліями недовченого продовжує фонтанувати. Реєстрова старшина в нього не взялася до приборкання заколоту (повстання 1637 року. В.Б.) тому, що їй, старшині, аж ніяк не хотілося розпочинати братовбивчу війну.
– А могла, хочеться спитати?
Це ж до якої міри треба не розуміти тодішні реалії, аби тішитись подібними нісенітницями!
Далі – більше. В голові, де двом думкам, очевидно, вже затісно, часи й події переплутались настільки, що в нього вже «М.Грушевський свідчив: «Піднявши сею агітацію Запороже, Павлюк десь при кінці мая ст. ст. кинув ся з випищиками на волость, захопив армату в Корсунї й перетягнув її на Запороже.».
Насправді, мені простіше уявити, що пан Грушевський просто писав про ті, майже такі ж далекі від нього, як і від нас, події, аніж стояв десь там поряд в кущах під час тої операції, аби потім виступати в ролі ексклюзивного свідка для автора концептуальних переосмислень. Думаю, видатному історику було б соромно за такого наступника. А ще, сумно. Сумно, бо коли попередній ляп можна поблажливо трактувати, як обмовку, то наступний викликає здивування:
«…розкол козаччини на реєстровців, нереєстровців (випищиків) і запорозьких козаків на цьому етапі є позитивним явищем…»
Позитивним те явище могло сприйматися лише ворогами українства, але навіть зазначений поділ козацтва є дуже умовним. Як я те бачу, було запорізьке козацтво, частину якого було взято (напівофіційно ) на службу польської корони. Під час воєн реєстр збільшували, по їх закінченню поверталися до попередньої кількості, виписуючи тих, що були набрані понад звичайне його число. Мова мала вестися не про розкол, а про різне бачення перспектив реєстровцями, якими польська влада намагалася маніпулювати за допомогою жолду та підкуплення старшини і рештою козацтва.
Сприйняття історичних подій, насправді, є дуже важливим. Не секрет, що поляки й українці, татари й турки мають свій погляд на події спільної історії. Причини того цілком зрозумілі і жодних додаткових пояснень не потребують. Але ж, ось певний недовчений нікчема, який – зовсім не дивно, як на наш час – є титулованим завідувачем-якогось-там-відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії, утримуваного, між іншим, моїм коштом та коштом сорока шести мільйонів українців, починає трактувати мою історію якщо не з точки зору іншої нації, то з місця сидіння невмирущої п’ятої колони. Не дивно, що повстання 1637 року, яке в історичному процесі було нічим іншим як спробою моїх пращурів вибороти собі волю та незалежність, в цього недовченого як не «ребелія», то «непослух», «заколот», «деструктивні процеси», «бунт». З того, що поляками, після боровицької зради, «було проголошено амністію козакам (у недовченого термінологія як не картяра, то зони), оприлюднено величезні шкоди, заподіяні козацтвом Речі Посполитій», читач має робити єдино «правильний» висновок про те, що ті бунтівники-ребелізанти-заколотники були звичайними кримінальними злочинцями.
Не зробивши жодної спроби проаналізувати Щоденник Шимона Окольськєго, але пройнявшись трепетною довірою до цього панегірика маєстату Речі Посполитої, де, зокрема, йдеться, що заяви козаків про спалення церкви в Корсуні, та вбивстві дітей є брехливими, це карлувате від історії резюмує: «…щоб зібрати під свої корогви якнайбільше бунтівників і збудити серед своїх прихильників звірячу ненависть до ляхів, козацька старшина не гребувала будь-якою негативною і брехливою інформацією, а при гострій потребі навіть фальсифікувала її на свою користь.»
Брехлива інформація, фальшування, збудження звірячої ненависті… Який штиль! Окольський може спокійно спочивати, маючи таких послідовників. А як же щодо доказів? Де вони?
Недоуки недолюблюють копирсатися в першоджерелах, але ж наш недовчений щедро «упестрив» свою статейку, принаймні, цитатами з Михайла Грушевського. Є там і та, де великий історик пише про універсали великого гетьмана коронного, розіслані старостам і урядникам ще восени з Бару. Конєцпольський там прямо наказував:
«…самовільно покозачених підданних в козачих правах не признавати, коли вони не покорять ся і від повстання не відстануть — ловити і до польського війська приставляти, а як би їх самих не могли до рук дістати — то карати їх жінок і дїтей і доми їх руйнувати, — „бо краще нехай так на тім місцї кропива росте, нїж би ті зрадники множили ся” (Історія України-Руси М. Грушевського)
Але, видно, права рука недовченого не знає, що робить ліва, а концептуальні мізки не можуть чи то осмислити, а чи, навіть, звести до купи кілька простих думок. Та, хіба то важливо, коли мова йде про переосмислення історії!
Щойно призначений польним гетьманом Миколай Потоцький дуже ревно виконував той наказ великого гетьмана корони і показав себе справжнім катом, обсадивши дороги палями з конаючими козаками. Важко повірити, що він стримував себе і напередодні битви, перебуваючи 12-14 грудня в Корсуні, велика частина козацтва з якого знаходилась на той час у війську повсталих.
То, кому ж мені вірити – явно брехливому капеланові, який безсовісно сфалшував відомості про чисельний склад польського та козацького військ, про втрати сторін (докази в книзі Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі), чи моєму пращурові, який в своєму останньому універсалі до лівобережних військ, писаному увечері 15 грудня, напередодні Кумейківської битви повідомляв, «…що по тих містах, тобто Корсунь та інших, – церкви спустошили, дітей, жінок там вистинали…» (Щоденник Окольськєго, стор. 47)?
Слідом за Окольським (birds of a feather…) недоук трактує вимушений вихід з бою Павла Бута та Карпа Скидана як акт боягузтва, зради. Куди ж втекли боягузи і зрадники – може, на Січ, до Криму, в московські україни? Перший зупинився в Черкасах і до підходу відступаючого козацького табору встиг роздобути ще гармати та переконати, змусити частину лівобережних загонів переправитись на правий берег та підтримати повсталих (не можна уявити, щоб комусь з меншими повноваженнями вдалося те зробити). Другий в цей час займався в Чигирині поповненням запасів пороху, знищених під час бою під Кумейками.
Треба ясно розуміти, що лише негайне поповнення боєзапасу війська, яке в один момент опинилося перед лицем переважаючого ворога без пороха, а отже, майже беззбройним, могло його врятувати. Саме ця пекуча потреба і ніщо інше змусило невеликий загін Бута та Скидана полишити табір.
З’єднавшись зі свіжими загонами, залученими Павлом Бутом, військо відступило до Боровиці, де укріпилося і було знову готове до бою. Лише зрада підкупленої поляками реєстрової старшини (маємо пряме свідчення одного з тодішніх зрадників) призвела до дезорганізації війська, зміщення Павла Бута з гетьманства, капітуляції, та видачі очільників повстання до рук Потоцькєго.
Будучи нікчемою у всьому, окрім «мистецтва» поливання брудом, недовчений щиро дивується з того, що «…українські вчені як колись, так і зараз чомусь соромляться називати речі своїми іменами.» (себто поливати брудом гетьмана Павла Бута. (В.Б.) Йому, схоже, навіть не спадає на думку, що це не тому, що вони «соромилися» (чого б це?!), а саме тому, що вони вчені, а отже, добре розуміли ті події.
Правду кажуть, – щонікчемніші мізки, то безапеляційніші судження. Сидячи по шию в смердючому болоті неуцтва і не помічаючи того, як можна сподіватися розгледіти щось інше?
Саме тому цей концептуальний вбогий одним махом засунув всіх тих сором’язливих українських вчених за пояс, мов рукавички, назвавши «речі своїми іменами». Павло Бут у нього і «слабкий політик, стратег, тактик», і «нікчемний полководець», і «недолугий», і «легкодухий», і «брехливий», і «боягуз», і «шантажист» і повстання він підняв зовсім не задля здобуття незалежності, а виключно для того, аби… утриматись на гетьманстві (!) Недоука не змушує замислитись навіть те, що ні козаки не відступилися від нього до самої боровицької зради (а воювали вони в жодному разі не за Бутове гетьманство), ні той факт, що головним, найтяжчим пунктом судового звинувачення, пред’явленого Павлу Буту та його старшині було намагання відірвати Україну від Речі Посполитої.
Брудний потік патологічної злоби, диких звинувачень, нічим не підтверджених алогічних припущень, порівняно з якими марення сивої кобили є просто чарівним фентезі, здавалось, не матиме кінця. Навіть завершальні слова не про заявлену важливість повстання в етнодержавонаціє-що-там-ще-творенні, а про «недолугість» Павла Бута.
За безпідставні звинувачення, за брудні образи і злісні намагання очорнити добре ім’я славного козацького гетьмана, знеславити один з найдавніших козацьких родів, за намагання принизити роль повстання 1637 року, зводячи його аж до пересічних чварів козацької старшини, треба відповідати.
Цією своєю статтею я вимагаю від автора зазначеної антинаукової статті спростування його брудних наклепницьких випадів щодо мого пращура Бута Павла Михновича, спростування бездарних висновків щодо причин повстання 1637 року та його значення. Спростування мають бути опубліковані в найближчому випуску Збірника наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Крім того, автор має принести свої публічні вибачення в засобах масової інформації перед українським народом за спробу фальсифікації його історії.
Роблячи цими днями огляд ще неопублікованої книги The Devil’s Stepchild колеги, письменниці зі Сполучених Штатів Америки Ширли Грейс Келли, мені впала в око ось така фраза: ‘…the past can change and improve the future.’ ( «…минуле може змінити і поліпшити майбутнє.») Продовжуючи думку Ширли Грейс в контексті цієї статті, я б сказав, що плюндрування, фальсифікація нашого минулого, приниження його героїв прямо веде до нікчемного майбутнього, фактично, до його руйнації. Наголошу ще раз, що не всі війни ведуться за допомогою примітивної зброї…
На щастя, нам нема потреби підмальовувати свою минувшину, аби почуватися впевнено сьогодні. Ми походимо з давнього та славного роду, маємо всі підстави бути гордими за своїх пращурів. А вже знання того, чиї ми нащадки, має результуватися в нашому ставленні до тих, хто сьогодні плюндрує країну, до імпотентної злодійкуватої влади, яка замість того, щоб зробити економічний, культурний прорив, доки це ще є можливим, та приєднатися, врешті, до успішних країн першого ешелону, натомість, заради своїх нікчемних вигод, здає економічні інтереси країни, знекровлює її економіку, не забуваючи, при тому, набивати свої бездонні кишені, знищує найголовніший атрибут будь-якої держави – її мову, дозволяє плюндрувати наше минуле, корені нашого роду,руйнуючи тим самим мости до майбутнього.
Саме з думкою про майбутнє, якого нема без минулого, писано книгу Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі та цю статтю.
Валентин Бут
21 квітня 2013 рік.

День української мови

Опубліковано:

93179

Щороку, дев’ятого листопада, яке вважаємо днем створення української писемності, ми традиційно згадуємо про мову, складаємо їй дифірамби, завчено оспівуємо її мелодійність, милозвучність, наділяємо її затертими епітетами, не надто задумуючись над тим, що вона для нас насправді значить. Чи не нагадує це ситуацію, коли раз на рік, в зручний для нас день, ми згадуємо про батьків, вибираємося на село, аби потішити їх своєю неповторною особою, зажити  щедрих дарів квітучого саду-городу і, втомившись від  всього того, назавтра повернутися до «реального» життя?

Чи не про таке писав талановитий поет і композитор Віктор Охріменко у своєму вірші «Мові»:

«Рідко ми тебе вживаєм –

наче паску в день святковий.

Тебе всяко обзиваєм,

українська рідна мово:

солов’їно-калинова,

цимбалисто-сопілкова,

соколино-беркутова,

лебедино-гусакова

і лірично-мелодична,

і пісенно-колискова,

освіжаючо-кринична,

коломийково-казкова,

переливчасто-срібляста,

полуденно-світанкова,

сорочино-зозуляста,

Азарово-урядова…

Цих епітетів, напевно,

вже придумали чимало.

Було б краще, щоб щоденно

ми тобою розмовляли.»

Як називається таке ставлення до батьків ми здогадуємося. Знаємо також до чого те приводить. А як назвати подібне ставлення до мови? Які наслідки маємо очікувати від зневаження, фактично, зради власної мови?

Можливо, комусь видається, що слово «зрада» в цьому контексті невідповідне? Хтось пригадав відомий вислів: «Щобільшою кількістю мов ти володієш, то більше ти людина»? Справді, знання іноземних мов долучає нас до культури інших народів, до світових наукових здобутків, до найпередовіших технологій, робить нас громадянами світу.  Зрештою, світ глобалізується і та тенденція щодалі більше набирає обертів. В такому світі володіння кількома мовами, особливо інтерлінгвою, стає критичною потребою, життєвою необхідністю, аби бути успішним, не залишитись на задвірках світу.

Але ж ми тут мовимо дещо про інше, а саме, про цілком реальні загрози українській мові на її споконвічній території – там де вона виникла і і розвинулась до однієї з найбагатших літературних мов світу – в незалежній, нібито сьогодні, державі Україна. З огляду на це, слово «зрада» цілком адекватно відображає те, до якого стану ми її довели.  Я не обмовився, кажучи «ми». Кожен з нас доклався, певною мірою до сьогоднішнього занедбаного стану нашої мови. Хтось, активно борючись за надання державного статусу мові імперській, хтось, граючи на тому, інші – своєю вичікувальною, а то й байдужою позицією. Хіба ж то не ми приїжджаючи, скажімо, в  Донецьк  чи Ялту, поводили себе так, начебто опинились на просторах «матушки-Рассеи», легко й без жодного примусу переходячи  на мову російську? Хіба то не ми запопадливо переходимо на російську у розмові навіть не з питомим росіянином, що було б звичайною толерантністю, а зі зросійщеним хохлом, який мешкаючи все життя в Україні, не вважає за потрібне навчитися нашій мові?

Може в когось з патріотів такі звинувачення викличуть протест, але факти дуже вперта річ і вони свідчать про те, що сфера вживання української мови за часи незалежності практично не розширилася, а десь, якщо пригадати  советські тиражі української книги, і звузилася.  Чи могло таке статися, якби кожен з нас на своєму місці доклався до відродження нашої мови?  Хіба ж то не ми всі ці роки приводили до влади людців, які перманентно демонстрували (досі демонструють!) відсутність системної державної політики подолання наслідків русифікації, яка проводилась, натомість, симтемно й планомірно протягом століть?  Хіба ми не бачили, як безголові хохли від українського політикуму загравали зі значною мірою зрусифікованим  електоратом південних і східних регіонів? Хіба не помічали зухвалого тиску на мову численного і вельми впливового клану відвертих лоббістів повернення в лоно Великої Росії? Хіба не бачимо, що й сьогоднішня «революційна» влада «патріотів» явно не розуміє значення мови для творення успішної держави?

Читаючи ці рядки, хтось може подумати, що автор дещо згущує кольори, надаючи аж такого значення мові, яка для більшості існує лише, як засіб спілкування. Подумаєш, там, – бідують якісь там письменники-поети, які вже й забули, що воно таке, ті гонорари! А для звичайної людини – що українська, що російська, китайська чи англійська – яка різниця, якщо людина буде почуватися щасливою?

Не так все просто, панове.  Мова – то далеко не примітивний засіб спілкування. Мова – то цілий космос, який формує культуру, світогляд, життєву філософію. Ті, хто захотів долучитися до вигод розвинутих країн, перебравшись до однієї з них, добре знають, що найперше, чого вимагає від тебе така країна, це, щонайменше, знання мови, культури, історії. Але навіть виконання тієї умови не є гарантією, що тебе сприйматимуть в подальшому за повноцінного «свого». Найчастіше, те потребує зміни поколінь.

Значення мови, насправді, неможливо переоцінити. На моє глибоке переконання, саме мова є найголовнішим структуроутворюючим елементом підмурку, на якому вибудовується нація, цементуються стіни держави (див. статтю «Мова, як фундамент існування нації», Портал Мовної Політики http://language-policy.info/2014/12/mova-yak-fundament-isnuvannya-natsiji/  або КС № 34/2014 http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=13801 )

Але, може це лише недолуга точка зору автора? Можливо, в цивілізованому світі погляд на мову дещо інший? Ось реакція на зазначену статтю колеги-письменниці з Південно-Африканської республіки  Piper McDermott: «I absolutely agree that language is possibly the most important aspect of an individual and a people’s identity – and the one sure way to target any given group is to undermine their language.» («Я повністю погоджуюсь, що мова є, напевно, найважливішим аспектом  неповторності особистості  і народу – і один з певних способів створити  загрозу для будь-якої групи, це підкопати під їх мову.»)

Може хтось призабув, але й Велика Британія, і Франція, Іспанія, Німеччина, та ж сама Росія – всі ці держави утвердилися, не в останню чергу, завдяки мовному об’єднанню і кожна з них робить все, аби не допустити мовної дезінтеграції.  Приклад, скажімо, Росії, яка під приводом захисту нібито попраних прав російськомовних в Україні, анексувала Автономну республіку Крим, намагалася поширити те на весь південь і схід Краю, розв’язала війну на Донбасі, свідчить, що жодної реальної двомовності на федеральному рівні всередині власної держави вона не визнає.  Так, на анексованому півострові, попри офіційно визнаний державний статус  трьох мов – кримськотатарської, російської та української, їх можливості зовсім не однакові. Так, за визнанням першої заступниці «Міністра освіти, науки і молоді» російського уряду Криму  Наталії  Журби, « В цьогорічному  навчальному плані, який нам надіслало федеральне міністерство освіти, виділено всього одна-дві години, які можна розподілити на вивчення кримськотатарської або української мови.»  (http://ru.krymr.com/content/news/27083911.html ) І це в той час, коли на вивчення російської мови виділяється 5 годин.

Не дивно, що з таким підходом, у сьогоднішньому Криму закриті майже всі українськомовні класи, значно скорочено викладання української, кримськотатарської мов, кардинально переформатовано Українську гімназію, так що українського там лишилося дуже мало.

В самій Росії, жодним казанським татарам, марійцям, чи удмуртам, попри державний статус їх мов,  навіть на думку не спадає вимагати, аби їх діти могли навчатися не те, що в московських університететах, а навіть в середніх спеціальних навчальних закладах та вишах власних автономій на рідній мові. Лише учням Башкортостану,  Татарстану та Якутії дозволено навчатися рідною мовою до одинадцятого класу. Карелам пощастило значно менше. Відомий прецедент, коли під приводом уникнення сегрегації (!) в республіці було заборонено функціонування повністю кареломовних дитячих ясел.

Як бачимо, поборники прав російськомовних українців, пильнують мовних прав своїх власних громадян далеко не з таким запалом.

На противагу тому, українське мовне законодавство виписане значно лояльніше до прав національних меншин. Притому, воно стосується не лише корінних народів, як от кримськотатарського, мова якого, сформувалася в межах Криму і немає жодної іншої країни в світі, де б вона могла вільно розвиватися,  але, скажімо, й етнічних росіян, за якими стоїть велика Росія,  і навіть російськомовних українців(!). Це законодавство до сьогодні утримує в Україні коштом платників податків величезну кількість шкіл, де навчальний процес відбувається виключно російською мовою і далеко не до дев’ятого класу, як те визначено навіть для державних мов суб’єктів федерації Росії. Більше того, навчальний процес в переважній більшості середніх спеціальних навчальниї закладів і вишів, відбувається також мовою нашої північно-західної сусідки. Наукові заклади, виявляється, теж не обмежені у використанні мови і мій читач вже, певно, здогадався, якою саме мовою там переважно користуються.

То, для кого ж, нашим коштом, ми готуємо кадри, панове? На кого, зрештою, працює наша наука? А що вже казати про мову, якою, послуговується військо!

– Не чіпайте війська! – скажуть мені, адже добра половина тих, хто зупинив на Донбасі «русский мир» – то російськомовні вояки. Істинно і слава їм! Але те не маємо виставляти як доказ для збереження сьогоднішньої абсолютно деструктивної, самознищувальної мовної політики Краю.

Ще раз наголошу, що мова це не лише засіб спілкування. Це спосіб мислення, самоусвідомлення, самоідентифікації. Сягаючи коренів нашого роду, вона живить нас в нашому сьогоденні розумінням того, хто ми є на цій Землі, знанням пройденого шляху і перспектив.  Як не можна адекватно, у всіх тонкощах, сприймати японську культуру через мову пігмеїв ака, власне, через будь-яку іншу мову, окрім японської, так само абсурдним є зватися етнічним українцем, виховуючись на культурі чужого народу. Тут, звісно ж, не йдеться про нав’язування української мови, культури громадянам України інших етносів – киримли, мадярам, росіянам, чи кому іншому. Йдеться лише про те, щоб об’єднати, врешті, Край за допомогою найпотужнішого цементу – мови.

Задля цього маємо рішуче відкинути блудливі думки про надання статусу другої державної будь-якій іншій мові. Якщо навіть федерації не можуть дозволити собі відступитися від цього правила, то унітарна держава має майбутнє, лише закладаючи його на основі єдиної державної мови. Це не означає, звісно, утискання регіональних мов, тим більше, мов корінних народів. Нещодавно ухвалений Верховною Радою закон про передачу влади на місця дає якнайширші повноваження місцевим громадам утримувати будь-які навчальні заклади, які лишень вони вважають  за потрібне утримувати. А проте, викладання у державних навчальнх закладах, зокрема у всіх середніх спеціальних навчальних закладах, у всіх вишах,  має бути майже виключно україномовним. Слово «майже» вжите задля того, аби в Україні могли з’явитися навчальні заклади, в тому числі й виші, не лише російськомовні, а й англомовні, франкомовні, etc. Те ж саме стосується  мови державних наукових закладів. Чиновники державних установ, органів влади на місцях мають безумовно володіти державною мовою і, залежно від регіону, мовою регіональною.

Цілком зрозуміло, що перейти до того можна лише поступово, за умови системної роботи над відродженням мови, що є неодмінною, ключовою умовою відродження Краю. Як свідомі громадяни, маємо закладати основу того процесу в кожній сім’ї, маємо змусити державу продовжити його в системі дитячих садочків, шкіл, аж до вишів і подальшого безкраю життєвого моря. Українська мова має стати нашим природним оточенням, частиною кожного з нас.

В цій короткій статті автор не ставив перед собою мети занудити свого читача до смерті, розписуючи всі тонкощі того процесу, хотів лишень ще раз звернути увагу на нагальну необхідність взятися до того якомога швидше.

Випхана з життя, зведена лише до вузького кола художнього слова,  українська мова має повернутися і посісти належне їй місце у всіх його сферах – від сфери науки і інтернет-технологій до таких специфічних галузей, як космічні проекти (не забули ще, що Україна була не так давно на стрижні того потоку?), авіація, мореплавство, медицина і в багатьох інших. Це непроста справа – грандіозний проект, насправді, який вимагатиме років часу і титанічних зусиль. Укладання лише словників термінів потребуватиме скоординованих зусиль лінгвістів і фахівців  вже названих і багатьох неназваних галузей, але результат буде вартий будь-яких зусиль, адже результатом буде справді єдина, багата і сильна Україна.

11 листопада 2015

Валентин Бут

Безмовному Кодлу

Опубліковано:

О, мово багатостраждальна,
Все правлять по тобі тризну –
По тобі, в віках опальній,
Пророслій крізь соцреалізми,
Вилученій із науки,
Зі світу тонких технологій,
Виставленій попід руки
З життя – не втрапляє у ногу,
Впхана в останній притулок,
Що зветься Художнє Слово –
Ось він – іуди цілунок,
Мила моя, калинова!
Можеш отут співати
Давні пісні про Галю,
Можеш жалі засівати…
Сльози втираєш, скрипалю?
Вшквар же веселої, брате,
Бо ось-ось терпець урветься…
Може ж таки горбате
Кодло іуд схаменеться?

10.11.2013

Мова, як фундамент існування нації

Опубліковано:

“Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову”
(Ліна Костенко)

Спекотний кінець липня 2014, Крим. В компанії сім’ї москвичів, що піднялися на борт моєї яхти, тоненька смаглява дівчина невимушено спілкується зі мною гарною українською мовою.

– Це що, в Москві вже так гарно розмовляють українською? – питаю. Читати далі

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans