Архів теґу: дерусифікація України

Леся Розумик. “А може це й справді круто розмовляти українською?”

Опубліковано:

shanson

Портал мовної політики публікує роботи переможців конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Журі відзначило есе Лесі Розумик з с.Агрономічне Вінницької області.

Українською розмовляють свідомі люди — так показує досвід. Інакше їм не дозволяє вчинити совість. Особливо це актуально зараз, коли триває російсько-українська війна. Вони усвідомлюють, що гасла «Чия мова, того й влада», «Де лунає російська попса чи шансон, туди приїдуть російські танки»,  «Українцем є тільки той, хто розмовляє українською» це не просто фрази, а сувора реальність. З цим неможливо не рахуватись, не помічати, прикриваючись фразами про толерантність. Тому що про яку демократію і толерантність можна говорити, коли так легко ігнорується гідність українця в Україні? Читати далі

Юліана Мельник. У Києві спілкуватись українською легко, чого, на жаль, не скажеш про моє рідне місто

Опубліковано:

peremozhets3

Портал мовної політики публікує роботи переможців конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Юліана Мельник зайняла третє місце на конкурсі. 

Я народилась і виросла в невеличкому місті Роздільна, що на Одещині, в російськомовному середовищі. Перейшла на рідну мову лише після подій Революції Гідності. У Києві спілкуватись українською легко. Чого, на жаль,  не скажеш про моє рідне  місто, де української мови практично не чути. Психологічно важко подолати мовний  бар’єр і почати говорити українською  з тими людьми, з якими ще з малечку розмовляв російською. Люди, як правило, цього просто не розуміють. А якщо навіть розуміють і підтримують, то самі не здатні на такий сміливий крок. Вони бояться, що їх українська недосконала, що вони роблять багато помилок і тим самим спотворюють українську мову. Або ж бояться негативної реакції з боку оточення. Здолати такі стереотипи, як правило, дуже важко. Читати далі

Антон Лесик. Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови на прикладі м. Запоріжжя

Опубліковано:

peremozhets3

Портал мовної політики публікує роботи переможців конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Антон Лесик з м. Запоріжжя зайняв третє місце на конкурсі. 

З моменту здобуття незалежності Україною становище української мови в Запорізькій області й місті Запоріжжі дещо поліпшилось. Починаючи з 1991 року частка учнів, що здобувають освіту українською мовою в Запорізький області збільшилась в декілька разів. І якщо станом на 1991/1992 роки частка учнів, що здобували освіту українською мовою, складала 23%¹, то вже в 2015 році в найбільш зросійщеному місті області — Запоріжжі — частка таких учнів, вже становила 62,64%². Читати далі

Оксана Кошова. У російськомовних містах необхідно створити середовища для спілкування українською мовою

Опубліковано:

peremozhets2

Портал мовної політики публікує роботи переможців конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Оксана Кошова з міста Дніпропетровськ зайняла друге місце на конкурсі.

За моїми спостереженнями люди у російськомовних містах, як-от Дніпропетровськ, звідки я родом, різняться як за своїм ставленням до української мови, так і за рівнем її фактичного володіння. І часом людині просто соромно зізнатися, що вона погано розуміє українську чи розуміє, але їй складно говорити українською мовою. Звідси виникають численні комплекси, які й самі потім впливають на ставлення до української мови як такої. Читати далі

Ірина Чубатенко. Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування

Опубліковано:

peremozhets1

Портал мовної політики публікує роботи переможців конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Ірина Чубатенко з м. Ірпінь зайняла перше місце на конкурсі.  Читати далі

Визначено переможців конкурсу есе на тему популяризації української мови

Опубліковано:

konkurs02

Портал мовної політики підбив підсумки конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування».

Із 34 есе журі відзначило чотири роботи, автори яких отримають обіцяні призи (приз за перше місце – сертифікат на подорож по Україні для двох від ТОВ “Туристична агенція “Терра Інкогніта”; за друге місце – річна передплата на журнал «Український тиждень»; за третє місце – книги про успішних людей від видавництва «Наш Формат»). Окрім того, члени журі вирішили відзначити ще 7 учасників, чиї есе їх зацікавили.

Портал мовної політики публікує есе переможців конкурсу та пропонує усім охочим втілювати ідеї в життя. Читати далі

“На мовне питання є мовна відповідь” – розпочалася акція з популяризації української

Опубліковано:

ukr

Дизайнер і медіаактивіст Андрій Приймаченко започаткував акцію “На мовне питання є мовна відповідь” про публічних людей, які переходять на українську мову. Акцію він започаткував на своїй сторінці у Facebook.

Найбільша проблема української мови – це україномовні люди, які вдома спілкуються українською, а “на людях” – російською. Роблять це вони з тієї простої причини, що публічний простір в українських містах здебільшого російськомовний. І така вже людська природа – ми не любимо відчувати себе білими воронами. Тому публічний простір маємо зробити україномовним. А хто вже якою мовою спілкуватиметься вдома – це вже не надбання загалу“, – пояснює автор свою ідею. Читати далі

ДЕРУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ. БИТВА З ВІТРЯКАМИ ПО-УКРАЇНСЬКИ?

Опубліковано:

боротьба з вітряками

 

Нещодавня кавалерійська атака Першослужителя від культури на знахабнілі до краю FM радіостанції, які – ну хоч ти лусни! – не хочуть видавати в ефір замість великомосковського непотребу якісну українську пісню, змусила оце й мене, оперезавшись трохи притупленою вже шаблюкою слова, вилізти на свою вірну шкапину – себто, сісти за клавіатуру старенького компа. Аякже! Сам скільки писав про те блюзнірство! Не підтримати тепер патріотичний порив пана міністра було б, за таких обставин, річчю безчесною і, навіть, підлою.
Найперше, кинувся у відкритий ефір – а що як підтримувати вже нічого не треба, адже у пана міністра від слова до діла півкроку! Що як там суціль чаруюча душу українська пісня? Уявляєте – на яку радіостанцію не перемкни у пошуках ну, хоч якогось там завалящого Бітла, чи Висоцького-Окуджави, а дзуськи! Скрізь все наше, українське! Тут ось, «зелене жито зелене», там, куди не кинь оком, котить хвилі розкішний «Океан Ельзи», а ген там он несе спраглому світові рідне слово солодкоголоса зоряна Вірка навпереміну зі співаючим ректором…
Але, що це? Куди б я не повертався, які б станції не «клікав», скрізь каламутні хвилі етеру плюскали у вуха як не англійщиною, то московщиною, чи отою, «маломосковщиною» курковського розливу, яка так привільно почувається на наших теренах. Розчаруванню моєму не було меж. З-поміж десятка радіостанцій ніжні переливи української спіткав лише на «Промені» та на Радіо 24, де саме був випуск новин. Навіть на «Українському Хіті» на українську не натрапив – не з моїм щастям. Хіт був чомусь англійським…
Отакої! Це що ж виходить – мовники елементарно саботують розпорядження самого пана Міністра? Та за таке ж можна й справді поплатитися ліцензіями! Чи ні? Чи всі вже звикли до того, що подібні громи з українського Олімпу – то річ цілком безпечна, бо ж їх основним призначенням є втихомирення «стурбованої» громадськості? Тим більше, що про жодну постанову уряду, як виявилось, не йшлося. Хвилю жвавого обговорення в Мережі та ЗМІ здійняв розтиражований допис, викладений на Twitter відразу пополудні, четвертого січня цього, 2016 року таким собі громадянином В’ячеславом Кириленком, який, судячи з жаргону тої писульки, до міністра КУЛЬТУРИ України, віце-прем’єра українського уряду В’ячеслава Кириленка жодного стосунку не має. В усякому разі, прочитавши ось це: « В Україні є типу вітчизняні FM-станції без пісень укрмовою взагалі.Якщо така профанація,то треба міняти закон і забирати ліцензії.І негайно.», я зробив саме такий висновок.
Деяку невпевненість викликало, щоправда, оте « І негайно» Ну, дуже воно близьке до стилю діяльності нашого уряду, де на словах все відбувається невідкладно, негайно – приймають «доленосні» закони, ухвалюють, навіть не читавши, бюджет, під ошалілі від такої урядової рішучості телекамери, кують в заліза злочинців. Щоправда, закони ті доводиться потім довго й тяжко коректувати, бюджет все-таки читати і, хапаючись за голову, переписувати, а клятих злочинців, попри гучні – на весь світ – заяви відпускати з миром.
– А, що як той допис і справді писаний рукою нашого міністра? –крильми нічного метелика, що намагається пробитися до світла крізь невидиме скло, шелестіла в голові невідступна думка. Ото причепа! Під те шелестіння уявився мені, не знати чому, нездара-пастух, якому громада довірила пасти свій товар. Прочумавшись в якусь мить від філософських роздумів про високе, помічає він раптом, що його норовлива паства зайшла у шкоду. Гойкаючи та сварячись гирлигою, кричить він на неї зі свого безпечного пагорка, сподіваючись якщо не налякати тих гостророгих гимонів, до яких не так-то й безпечно підступитися, то, принаймні, показати свідкам того безчестя, що він-таки не сидів склавши руки, а робив все, що міг, аби припинити потраву.
Дурне порівняння. Хіба ж схожі наші лисніючі від надміру самовпевненості урядовці на якогось там затюканого пастуха! Ні-ні, то якась мара… І, потім, – хто, перебуваючи в здоровому глузді, може заперечити патріотичність В’ячеслава Кириленка – того самого Славка Кириленка, що голодував на мерзлім граніті Жовтневої площі, аби Україна отримала незалежність, Славка, який поклав свою професійну кар’єру на олтар служіння народу, вже понад десятиліття горблячись на нього, невдячного, в парламенті!
Кажете, не бачите результатів того слугування? Кажете, патріотизм ніколи не був професією? Кажете, патріоти наші виявились якщо не відвертими зрадниками, то конформістами чи нездарами, які окрім гучного лементу лишили по собі зруйновану країну? Ну, ви й циніки! А хто ж, питається, вибирав до парламенту комуняцьких, медведчуківських та біло-голубих злдодюг, які гальмували прогрес, розносили країну по кишенях та оффшорах? Та ж те кодло до останнього не давало нашим патріотам розвернутися!
Хоча, воно, й ваша правда,– як не крути, а й опозиція є невід’ємною складовою влади і нарівні з нею несе відповідальність перед народом за розбудову країни, за її успіхи й провали. Та й у діючій владі наші патріоти не вперше. Хто ж забуде надії, які так щедро засівалися на світанку помаранчевих часів! Де вони ті надії? Хто пустив їх за вітром, спаплюживши віру у порядність – чи не наші патріоти?
Ох, вже ті сумні думки! Щось і шкапина моя пристала, зашкандибала під свинцевим їх тягарем і рука з шаблею зависла… Та й на чиї голови опустити її караюче лезо – на голови привладних нездар, а чи на «розумні» голови тих, хто їх приводить до тої влади?
Чи це одному мені, а чи Вам, читачу, теж здається, що й сьогодні маємо дещо схоже на пережитий колись процес болісного протверезіння від помаранчевої ейфорії? Він, щоправда, розпочався майже одразу, але ж ейфорія, яка дозволила амбітним понад всяку міру нездарам видряпатись на Печерські пагорби таки була. Саме тоді, два роки тому, через свою інфантильну легковірність, через поступливість, через любов до дармового сиру (як варіант – гречки), відомо де покладеного, ми знову привели до влади вовків, уряджених, щоправда, не в овечі шкури, а в милі серцю національні кольори. Щоправда, цих навіть вовками важко назвати – вже радше шакали, які нахабно і безсоромно здирають шкуру з овець, що мали необережність довіритися їм, але полохливо ховаються за отару, коли приходять справжні вовки.
Звісно, попередня влада була ще гіршою, бо навіть не приховувала своєї злолдійської сутності. Зате там все було відкрито. Були ми і були вони. А як, скажіть, ставитись до сьогоднішніх «народолюбців», які так довго переконували нас в своїй любові, в своїй відданості нам, але при першому ж випробуванні, попри все оте патріотичне словоблуддя, малодушно віддали ворогові частину Краю, з усіма, хто на той час там перебував, кинувши напризволяще і військо, і флот? Як ставитись до тих, хто до цього дня – притому зовсім не через якісь там високі стратегічні міркування, а саме через усвідомлення свого злочину, коли порушивши закони своєї країни, фактично підігравали агресору – так і не визнали нав’язану нам війну війною? Через те наші військовополонені не мають відповідного статусу, їх не захищає міжнародне право, в зону лиха не має доступу Червоний Хрест, не створено ставку верховного головнокомандувача, яка б концентрувала зусилля війська по звільненню захоплених ворогом територій, натомість, організацію спротиву агресору передовірено цивільним особам. А як ставитись до того, що наші «патріоти», присмоктавшись до корупційних схем попередників, відверто гальмують процес реформ, своїми незугарними діями нищать економіку країни, нищать саму незалежність, довівши країну, фактично, до дефолту?
Прикладів нездарності нашої влади задосить. І оця дивна «війна» нашого міністра культури зі зросійщеним FM простором України, схоже, належить до того ряду. Задумаймось – хіба так мав би чинити один з найвищих чинників української влади, бачачи, що зросійщення Краю не припинилося, більше того, на другому році його урядування і далі набирає обертів? Чи мав би він усвідомити, відтак, особливо після болісного досвіду 23 лютого 2014 року з тою непродуманою, невчасною спробою скасування горезвісного закону Колесніченка-Ківалова, що вирішення мовного питання, як те звучить на пташиній мові нашого напівграмотного чиновництва, зовсім не тотожне об’єднанню мультиетнічної української нації засобами української мови. Попри абсолютну необхідність того об’єднання, його життєву важливість для нації, для її безпеки і успішного розвитку, процес той є справою вельми делікатною і, у всякому разі, нескорою, якщо ми хочемо справді серйозних, незворотніх змін, а не примітивної імітації. І справу ту в жодному разі не вирішити за допомогою найімперативніших постів у Twitter(і)
Як же мав би чинити мудрий міністр Культури? На мою скромну думку, йому найперше варто було б звернути щонайпильнішу увагу на своє найближче оточення, адже за висловом однієї, ну дуже відомої політичної особи: «кадри вирішують все». Якщо кадри мали аж таку вагу в очах диктатора Джугашвілі, який, власне, потребував лише виконавців, бо рішення завжди приймав сам, то наскільки ж ретельніше мав би ставитись до підбору соратників пан Кириленко, беручись до реанімації, як він пише, «укрмови»!
Що ж за «кадри» оточують пана міністра? Чи не його профільним заступником є певний пан Карандєєв, якого ми пам’ятаємо по явно некоректних діях, які, в тому числі, спричинили до призупинення фінансування Кримської Світлиці, при тому, зазначений панок явно намагався ввести в оману громадськість, то стверджуючи, що світличанам продовжують виплачувати зарплату, а то й зовсім заявляючи, що газета геть припинила свою діяльність. Не з найкращого боку характеризує його, скажімо, й засновник, музичний директор та диригент Українського національного симфонічного оркестру, директор Українського центру мистецтв пан Іштван Геді. Чи не під патронажем саме цього профільного пана відбувались явна корупція в Національному газетно-журнальному видавництві, яка спричинила до перебоїв в його діяльності, поставила на грань існування цілий ряд відомих культурологічних видань України, таких, як «Пам’ятки України», «Музика», «Український театр», «Театрально-концертний Київ», портал «Культура», газет «Культура і Життя», та «Кримська Світлиця»?
Ми можемо уявити, що посада міністра Культури, тим більше, першого віце-прем’єра уряду, є клопітною, забирає багато часу, але не настільки ж, щоб не помічати якісь ключові моменти, тим більше, коли вони очевидні навіть для рядових громадян!
З яких міркувань, хотілося б знати, головою видавничої ради газети «Культура і Життя», яка має безпосередній стосунок до очолюваного паном Кириленком міністерства, стає пан Андрій Курков, за яким, окрім слави знаного російськомовного письменника, тягнеться брудний хвіст захисника «гнобленої» в Україні російської мови? Це, нагадаємо, той самий пан, який ще в серпні 2011 року у своїй статті для британського видавництва Penguin Random House Company, зробив такий собі «промоушн» українській мові, розповідаючи, що зарубіжна література перекладена на українську мову, за винятком «Гаррі Поттера», рідко стає популярною в Україні, зате тут існує давня традиція російськомовного письменства. Як приклад, нагадав він про Булгакова, Гоголя, Гроссмана, нагадав, що й Тарас Григорович всі свої прозові твори та половину поетичних написав саме російською мовою. При тому, пан Курков не знайшов потрібним пояснити що все те стало можливим внаслідок жорсткої довготривалої експансії російської мови в нашому Краю, яка продовжується до сьогодні, активним чинником якої, усвідомлює він те чи ні, є, з поміж іншого, і він сам.
Воно, може, часи змінилися, змінивши, мяко кажучи, неоднозначну риторику пана Куркова? Недаремно ж латиняни казали, що tempora, мовляв, mutantur et nos mutamur in illis? Змушений, на жаль, розчарувати мого читача. Декого не змінює навіть час. Так, у липні 2015 року у програмі «Остання барикада» пан Курков заявив, що в Україні, мовляв, давно вже потрібно було б створити окремий «Інститут російської мови» при Національній Академії Наук України.
Власне, нема нічого дивного в тому, що український письменник, яким пан Курков себе вважає, пише в Україні мовою російською. В сенсі можливості реалізації своїх творів, з огляду на руїну, яку являє собою ринок української книжки, україномовного продукту взагалі, включно з FM етером, з якого почали цю історію, таке рішення письменника, який хоче, щоб його книжки продавалися, приносячи йому і гроші, і славу, слід визнати цілком логічним. В усякому разі, нічого поганого я в тому не вбачаю. Інша річ, коли ти намагаєшся переформатовувати під любу тобі, з тих, чи інших мотивів, мову цілу країну, то це вже виглядає, як на мене, відвертим нахабством. Коли я називаю таке нахабством, я маю на увазі от що: маючи під боком стоп’ятидесятимільйонний російський ринок, пан Курков, хоче розширити його ще й за рахунок України. А те, що при тому звужується, нищиться ринок української книжки, нищиться мова автохтонного народу, який за межами України ніде в світі не має можливості жити, розвиватися в сфері її благодаті так повно, як це можливо лише на рідній землі, пана Куркова не обходить. Думаю, він навіть не задумувався про те.
Я не можу похвалитися популярністю пана Куркова, але в мене, окрім українських творів, є моя англомовна поезія, є англомовна проза, щодо якої маю чимало теплих відгуків колег – письменників з Великої Британії, Сполучених Штатів, Канади, Нової Зеландії, Південної Африки, Японії, з інших країн. Проте, мені і на думку не спадає пропонувати владі створювати в Україні за кошт платників податку Інститут англійської мови. Маю, натомість, до своїх послуг ринок ледь не цілого світу! Щоправда, попри зацікавленість, скажімо, того ж Amazon(а), наразі, моя держава унеможливлює продаж моїх англомовних книжок через ту мережу, оскільки Amazon не працює з українськими банками, а прохати НБУ дозволу відкрити рахунок в іноземному банку виглядає аж надто принизливим.
– В кого що болить, той про те і говорить, кажуть в народі. Ось так, непомітно, ми з дивного, фантасмагоричного оточення пана міністра Культури, який обстоюючи на словах українську мову, культуру, дивним чином вибирає собі за сподвижників осіб, які фактично руйнують те все, ми торкнулися пекучих проблем української книжки. Проблеми ті не виникли самі собою, а є результатом продуманих, виважених дій однієї сторони та беззастережного підігрування, конформізму чи елементарної нездарності сторони іншої. Яка сторона зацікавлена в тотальному зросійщенні українців, пояснювати, думаю, не потрібно. Іншою стороною є наша влада, яка за чверть століття Незалежності мало що зробила для утвердження в Україні української мови, української книжки, української культури
Аби пояснити, чому я звертаю таку особливу увагу саме на друковане слово, запитаю: чи не бувало так, що, переглядаючи екранізацію відомого Вам літературного твору, Ви, мій читачу, ловили себе на думці, що все якось не так, як Вам уявлялося – не так все яскраво, герої зовсім не такі, як описував їх автор тої книжки, як бачили їх Ви, та й основний посил, як і не згубився зовсім, то пішов геть в іншому напрямку? Поясненюється це тим, що дивлячись такий фільм, Ви бачите оригінальний літературний твір через призму сприйняття авторів фільму. Відеообрази, створені ними, не потребують Вашої уяви, зате, вони домінують у Вашій свідомості, нав’язуючи абсолютно однозначне їх трактування. Натомість, читаючи книжку, Ви напряму під’єднуєте світ своєї уяви до світу, створеного уявою автора. В результаті такої співтворчості і виникають найяскравіші, найемоційніші образи. Саме через цю свою особливість книжка ніколи не зникне, не розчиниться у світі відеообразів. Саме тому вона є такою важливою для мислячої людини, власне, незамінною.
Вищесказане стосується не лише художніх творів. Непорівняно більшу роль відіграє друковане слово в стимулюванні, в підживленні уяви людей науки, в просуванні нашого знання про світ і нас в ньому. Та, якщо мова наукових творів не має такого важливого значення, то з мовою художніх творів все навпаки. Так, читаючи Тихий Дон незрівнянного Михайла Шолохова, хіба не занурююсь я в світ донського козацтва, хіба не починаю сприймати дійсність через сприйняття його героїв? Хіба, читаючи Кентерберійські Оповідання Джеффрі Чосера, не дибаю я дорогами середньовічної Англії в гурті немитих паломників, хіба не надриваю живіт, регочучи над їх оповідками? Хіба не плачу я кривавими слізьми, хіба не сивію від розпуки, ховаючи рідних разом з Мироном Даниловичем Катранником Василя Барки?
Сіль якраз у тій ідентифікації себе з героями того, чи іншого твору. Поринаючи у їх світ, який, звісно ж, найкраще може бути переданий лише оригінальною мовою твору, читач мимоволі стає частиною того мовного простору. А те, що мова невід’ємна від культури, від звичаїв і традицій народу-носія, то вона на якийсь час, скажімо, на час читання того чи іншого твору, безальтернативно включає читача у сферу своєї реальності. І то прекрасно! Гірше, коли чужа мова заполоняє все навколо і ти вже не знаєш напевно, хто ти сам у цьому вивернутому свті.
Хтось може сказати, що в Україні багато видавництв і ніхто не забороняє їм видавати книжки українською мовою, мовляв, світ вільної конкуренції, де лише попит диктує пропозицію, має свої правила, від яких нікуди не подітись. Все так. Лишень забули додати, що український мовний простір є значною мірою переформатованим зусиллями нашого східного сусіда, які, як бачимо, не припиняються і сьогодні, що наші видавництва (чи й випадково!) поставлені в нерівні умови з видавництвами російськими, чия продукція фактично заполонила книжковий ринок України.
Тож, як би мав діяти наш шановний уряд, аби виправити збочену мовну ситуацію в Україні, коли значна частина її мещканців (умисно не пишу «громадян») на підсвідомому рівні ідентифікують себе скоріш як «славяне», як «русскоязычные укрАинцы», як «русские», але не як українці, з усіма витікаючими з того наслідками і загрозами, частина з яких вже почала реалізовуватись?
Найперше, вкрай необхідно внести до парламенту та в найкоротші терміни ухвалити добре продуманий закон про українську мову, який би на державному рівні поставив її на належне їй місце, зробив на ділі обов’язковою для вжитку у всіх без виключення державних установах, у всіх навчальних закладах. Треба усвідомлювати, при тому, що розвернути течію русифікації, яка на протязі століть лише посилювалась, є завданням непростим і нескорим, особливо з огляду на те, що будь-які різкі порухи можуть бути потрактовані, як порушення прав громадян. Теба розуміти, що те потребуватиме немалих фінансових затрат, оскільки все у цьому світі має свою ціну. Так, замість того, щоб сваритися пальчиком на радіорусифікаторів, чи не краще було б задуматись, чому так сталося, що музичний, пісенний простір України звужено до кількох розкручених груп, до невеличкого числа впізнаваних і щиро люблених співаків? Чи не тому, що в комплексі й тут працює ефект курковства і багато українських співаків, музикантів прив’язані до російськомовного простору значною мірою фінансово? Можна скільки завгодно ганити їх за брак патріотизму, але в світі, де ніхто ще не скасував грошей, таки закиди є фарисейством чистої води. Це, звісно, лише один з моментів, які здатні, за умови комплексного підходу, з часом виправити ситуацію. Насправді, в Україні є достатньо чудових поетів, піснярів, композиторів, музикантів, які роками не можуть пробитися через стіну відчуження, вибудувану владою. Помітьте їх, печерські олімпійці! Відкиньте хитромудру комуняцьку практику де з поетами, письменниками, композиторами, музикантами розплачувались «почесними» грамотами, пустопорожніми званнями, копійчаними гонорарами і такими ж копійчаними преміями. Пора б усвідомити, нарешті, що творчий труд є одним з найкваліфікованіших і найвище оплачуваних у світі.
Чи в рівних умовах знаходяться, скажімо, українська поетеса Галина Литовченко, яка має або ж шукати спонсора, аби видати свою книжку, або ж оплатити вартість її друку сама і Південноафриканська письменниця Пайпер МакДермотт, яка нещодавно видала свою книжку The Seventh Gate? Чи в рівних вони умовах, коли вартість книжки Пайпер двадцять один долар, а вартість подібної ж книжки на українському ринку є в рази меншою? Чи справедливо, що українські автори змушені видавати свої книжки самотужки, мізерними накладами? Чи справедливо, що, окрім невеличкої купки розкручених письменників, решта просто забула, що таке гонорари?
Звідси, окрім нагальної необхідності щонайпильнішої уваги уряду до українського книговидавництва (що зовсім не означає поливання золотим дощем часто незугарних, непрофесійних наших видавництв, які, як правило, не бажають брати на себе жодних ризиків, перекладаючи їх на плечі авторів, а прийняття відповідних, добре продуманих законів, які б полегшили діяльність справді професійних видавництв, зробили б її гарантовано прибутковою, вигідною), треба дуже ясне усвідомлення, що найбільшою проблемою тут є навіть не проблема з книговидавництвом чи з розваленою, знищеною впень системою їх розповсюдження – системою книгарень. Найбільшою проблемою є доведений до краю рівень купівельної спроможності українських громадян, які в величезній більшості своїй поставлені на межу виживання і, навіть, за великого бажання, не можуть дозволити собі такої розкоші, як гарна книжка. Більше того, відчуття пригніченності, а часто й відчаю, яке є неодмінним наслідком доведення нації до зубожіння, аж ніяк не сприяє зануренню в світ мистецтва, а разом з браком вільного часу, коли левова частка його витрачається на здобування засобів до існування, робить його практично недоступним.
Ось де виклики, на які винайняті мною чиновники української влади не можуть/не хочуть/ нездатні наразі дати гідної відповіді!
Справа, власне ж, не в одному ж міністрові Кириленку, якому варто подякувати хоча б за його деленінізацію України, за спроби відродити український кінематограф. Справа у старій, совковій за своєю суттю, системі української влади на загал. Хіба ж не такими самими методами діють «супервайзори» з адміністрації Проезидента – всі оті юріїбогуцькі, які не раз вже скандально світилися своїм неоднозначним втручанням сферу культури, в діяльність Оперного театру, зокрема.
На жаль, в невеликій статті неможливо охопити всю складність мовної проблеми, яка перманентно не вирішується і теперішнім «революційним» урядом, заклопотаним черговими і, звісно ж, нагальними проблемами, які спадають на його голову як з дірявого мішка. Невпинні пошуки закордонних інвесторів, в той самий час, як члени уряду-мільйонери безкарно виводять через державні банки свої капітали в оффшори, подальше затягування боргової удавки, замість активних спроб реанімації власної економіки, нічим не виправданий обвал національної валюти, на якому дехто добряче нагрів руки, субсидії, які виплачують нам з нашої ж кишені, замість гідних зарплат і пенсій… Список можна продовжувати. Питання лише в тому, коли суспільство врешті усвідомить, що нинішня влада не має власного бачення виходу з кризи, яку переживаємо, відтак, потребує щонайшвидшого перезавантаження.

13 січня 2016 р.
Валентин Бут