У Верховній Раді відбувся форум, в рамках якого обговорювалися заходи з надання особливого правового статусу російській мові і способи його захисту. Про це пише “Главком” із посиланням на “ГолосUA”.
Учасники форуму також обговорили заходи зі збереження мов нацменшин: болгар, гагаузів, угорців, румунів та інших громад. Читати далі
У Києві розвивається освітній проект, одна з цілей якого – зберегти кримськотатарські традиції і знання, а також підготувати дітей-переселенців до повернення в Крим. Тут говорять про традиції кримських татар, вивчають національні пісні і танці, а також кримськотатарську мову. Ініціатори проекту – громадська організація «Кримська батьківщина».
Про це повідомляють Крим.Реалії.
Навчання проводиться в класах школи №165 у Києві, 10 вересня діти зі свята розпочали новий рік свого навчання. Читати далі
Українського контенту в Інтернеті більшає, але російськомовний все одно переважає.
Директор Google Україна Дмитро Шоломко пояснив в інтерв’ю Главкому основні причини, чому популярний пошуковик часто видає на українські запити російськомовний контент. За його словами, Google – лише «дзеркало», яке відображає не лише співвідношення україномовного та російськомовного контенту у мережі, а й мовні вподобання користувачів. Читати далі
Соціологічні дослідження це спростовують: українська мова є рідною для 73% учасників АТО, російська – для 6%.
Президент Петро Порошенко, виступаючи на відкритті 13-ої щорічної зустрічі “Ялтинської европейської стратегії” (YES) й говорячи про українських вояків АТО, заявив: “Дехто з них розмовляє російською. Я дам вам цифри – більшість з них розмовляє російською”.
Про це пише Сергій Оснач, активіст Громадянського руху «Відсіч» і співкоординатор кампанії «Бойкот російського кіно», на своїй Фейсбук-сторінці. Читати далі
У Києві клієнтка мережі спортивних клубів «Sport Life» Ганна Романюк подала до суду на компанію через відмову обслуговувати її державною мовою. За її словами, протягом 7 місяців, на її прохання звертатись до неї її рідною – українською, вона отримувала відмови від менеджменту спортивного клубу, до того ж більшість інформаційних табличок у спортивних клубах є іноземною мовою, без дублювання українською.
Про це пише Hromadske.ua. Читати далі
Андрій Любка
Звичайна ситуація: потрібно було мені купити новий лептоп. Покопирсавшись в різноманітних інтернет-магазинах і почитавши відгуки користувачів, я вибрав модель і вирушив купувати її в ужгородський магазин (ціна та сама, а сервіс – під рукою). Щасливим покупцям працівники магазину безкоштовно встановлюють програмне забезпечення, і я попросив, щоб мені всі програми з віндовзом включно ставили одразу українською. І тут почалося:
— Вибачайте, але це не вийде – у нас є лише російською, – знітився продавець. Читати далі
Мовознавець Юрій Шевчук та письменник Юрій Винничук розмовляли в серпні 2016 у львівській книгарні «Є» про актуальну мовну ситуацію в Україні. Записав розмову Збруч.
Юрій Шевчук – український мовознавець, журналіст, кандидат філологічних наук. Викладач української мови в Колумбійському та Єльському університетах. Пише і виступає публічно на теми мовної ситуації в Україні, української культури, кінематографу та ідентичності.
Юрій Винничук – прозаїк, літературознавець, публіцист, лауреат премії «Книга року ВВС», один із найуспішніших сучасних українських письменників Ніколи не приховував ані своєї політичної позиції (згадаймо хоча б історію з загальновідомим віршем), ані однозначних поглядів на мовну ситуацію в Україні, про яку не втомлюється говорити. Читати далі
Ольга Перехрест
Для чого у Львові працюють безкоштовні курси української мови
Соціологи стверджують: лише 4,8% українців не розуміють української мови. Тож виглядає, що проблема взаєморозуміння російськомовних з україномовними є суттєво перебільшеною: абсолютна більшість знає українську достатньо добре, щоб розуміти один одного. Було б бажання.
Окрім бажання, існує також і можливість: вже чотири роки в різних містах Україні працюють безкоштовні курси української мови. Курси працюють зусиллями волонтерів: координаторів та викладачів. Мета цієї ініціативи – дати можливість оволодіти українською тим, хто з різних причин знає її недостатньо добре. У Львові такі курси працюють вже два роки. Читати далі
У комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики обговорюється законопроект, яким пропонується зобов’язати українські телеканали випускати новини виключно або переважно українською мовою.
Про це повідомляє 112.ua із посиланням на голову комітету, народного депутата Вікторію Сюмар. Читати далі
Черга на КПП «Джанкой». Троє митників швидко пропускають групу з нашого автобуса. Короткі питання: «Откуда?, Куда?» Клацання штемпеля і – наступний. Попереду сім’я – троє діток, мати, бабуся. Жваво розмовляють, згадуючи відпочинок. Мимоволі – це вже професійне – намагаюсь за вимовою визначити звідки вони. Попри явно українске походження – у вимові це важко приховати – розмовляють московською і це суттєво ускладнює справу. Зрештою, за ледь помітними ознаками роблю несміле припущення: хіба полтавчани?
На переході за московським КПП обганяю більшу частину групи , випереджаю й цю сім’ю, але жвава, наче ртуть, дітвора, не відстає, тож в черзі перед КПП «Чонгар» ми знову поряд. Тут темп руху дуже уповільнюється. Невідомо з яких міркувань – певно щоб привести до тями розслаблених на кримських пляжах відпочивальників – на паспортному контролі українського КПП всього один прикордонник. Зрештою, ніхто не нарікає. Згодні стояти під палючим промінням сонця скільки треба, бо ж думками вже там – вдома. Малеча крутить знічев’я в руках паспорти, гортає сторінки. Хлопчик – йому років дев’ять – починає читати: «Улица Ломоносова, дом… квартира… город…Черновцы». – Та, годі вже тобі перекладати, – каже мати, цього разу українською і аж ніби засоромлено. – Читай як написано: «Чернівці». «От тобі й полтавці!» майнула думка. Вік живи, вік учись…
Згадав про те не випадково, бо вже сидячи в швидкому шкодівському «Intercity» ніяк не міг позбутися відчуття, що їду не Україною, а десь там Курщиною, чи Бєлгородщиною. Люди заходили й виходили, жартували, обговорювали свої нехитрі житейські справи, телефонували коханим, батькам і все те на «общепонятном, общедоступном, великом и могучем». Не лише мешканці Криму, Мелітополя, а й сьогоднішні мешканці земель козацьких вольностей, їх серця – Запоріжжя, легко й невимушено послуговуються в побуті мовою Московії. Тої самої Московії, що попри існуючі міжнародні угоди, всупереч міжнародному праву, зухвало порушивши двосторонній договір «Про дружбу і добросусідство», вчора «відтиснула» Крим. Тої самої, що до сьогодні, не надто криючись, продовжує умивати кров’ю Донбас, чи не кожного дня вбиваючи, калічачи українських вояків – напевно й братів, синів когось з моїх попутників.
– Какая разница, – кажуть нам, – на каком языке разговаривать? Главное – быть патриотом своей земли.
Ніяк не можливо погодитись з вами, землячки мої московомовні, бо патріотом бути, звісно, треба, але «своя земля» набуває аж надто розпливчатих, шизофренічно-роздвоєних обрисів в категоріях мови чужого, хай і сусіднього народу – народу, який, до того ж довгий час тримав вас за покірних, безязиких попихачів, зневажав і всіляко викорінював мову вашої нації, мову ваших дідів і прадідів, довів її до межі існування. З огляду на це, намагання гидких каченят гелготіти в своєму дворі вишуканою мовою іспанських качок не викликає нічого іншого окрім жалю з одного боку та почуття зверхності, а подеколи й неприхованого презирства з боку тих, кому так самовіддано намагаються уподобитись. Власне, на які інші почуття може розраховувати публіка, яка зневажаючи на своїй землі мову свого роду, вперто послуговується збідненим, та ще й скаліченим, шокаюче-гакаючим, сурогатом мови чужої! Чи є ще приклад більш відвертої демонстраціїї своєї меншовартості!
Це не означає, звісно, що автор закликає українців – а це мультиетнічна нація – негайно, за методом Енея, засісти за підручники української мови і вже взавтра під загрозою наглої смерті послуговуватись виключно солов’їною. Але держава, яка сподівається бачити завтрашній день, не може безвольно спостерігати його нищення сьогодні. Вона мала б вже давно – відразу по осягненні Незалежності – розробити і впровадити дієву програму повноцінного відродження напівзнищеної в Краю української мови. Зі зрозумілих причин, одна з яких уникнення соціальної напруги, така програма не може бути втіленою за рік чи два, потребує натомість принаймні десятиліття. На жаль несмілі спроби впровадження такої програми на початку 2000-х не були зреалізовані. Хтось пов’язує цю невдачу з брудними іграми наших безвідповідальних політиків, та насправді маємо бути свідомі того, що всередині країни й досі продовжується протистояння підживлюваної ззовні вчорашньої системи, в якій Україна була на підтанцьовках Московської імперії, і Україною новою. І мова в цім протистоянні займає ключове місце.
Дуже важливо розуміти, що мова – то не лише інформативне поле чи примітивний засіб комунікації. За своєю природою вона якнайтіснішим чином пов’язана з процесами мислення, світосприйняття, є основою самоідентифікації націїї. З матусиної колискової, з казок дитинства вона творить наш внутрішній світ, визначає наше сприйняття світу навколишнього, нашого місця в ньому, тисячами невидимих нейронів на підсвідомому рівні пов’язує нас зі своєю нацією.
Historia est magistra vita – Історія – навчителька життя, казали давні латиняни. Щоправда, навчає вона лише тих, хто робить висновки з її уроків. Чи робимо ми висновки з того широко відомого факту , що починаючи з незапам’ятних часів, найперше, що нав’язували народи-завойовники підкореним ними народам була мова? Саме мова розширила еллінський світ за межі материкової Греції. Саме мова була тим цементом, що упродовж віків склеював в єдине ціле різномастні цеглини ртмської імперії. Саме вона, навіть після розвалу імперій, залишається одним з найважливіших факторів тяжіння вчорашніх колоній до своїх колишніх метрополій. Британська Співдружність націй є чи не найяскравішим прикладом тому. Але якщо, скажімо, тій же Голландії, Франції чи Британії стало глузду відпустити майже всі свої колонії у вільне плавання, то імперія Московська і сьогодні, в XXI сторіччі, агресивно нав’язує свою волю не лише тим, хто є, чи колись був її частиною, але й усьому світові. І насаджувана на її теренах мова відіграє в цьому процесі чи не найважливішу роль. Ось один з прикладів того як це відбувається. Спершу створюється – вишукується, притягується за вуха – привід для інформаційного шельмування, рлозпочинається кампанія, в ході якої з’являються заяви одіозних політиків про мовні утиски «соотечественников», луною їм озивається перша особа держави, наголошуючи на неприпустимості порушення їх прав, на рішимості відстоювати їх «попрані» інтереси будь-де і всіма засобами. Негайно услід за тим законодавчий орган держави послужливо продукує закони, які дозволяють без обмеження використовувати для того захисту весь військовий потенціал. А далі – справа вже за отим потенціалом. При тому, геть ігнорується той факт, що у розсіяних по світах «соотечественников» є власне отечество, де вони мають всі засоби і можливості захищати свої мовні і не лише мовні права. При тому, жодним словом не згадується, що народи, які мали необережність допустити на свою землю те агресивне кодло, як не дивно, також мають право розмовляти в своїй країні своєю власною мовою, рівно як і захищати її. Відтак, дії подібних борців за права «соотечественников» важко трактувати інакше, як обгрунтування, легалізація приводу для агресії.
Найсумнішим є те, що бурхлива діяльність цих стурбованих «правозахисників» не обмежується неадекватними закликами і більш ніж сумнівною законотворчістю. Чи не кожного разу (виключенням поки що є країни Прибалтики), після «інформаційно-правової» атаки в хід іде військова сила. Так, свого часу, у подібний спосіб, з акцентом на правах «русскоговорящих», від Молдови відторгли Придністров’я. Не минуло після того й двох десятків років, як під приводом захисту прав етнічних абхазів та осетин, від Грузії відірвали Абхазію та Південну Осетію, а вже в 2014 році черга дійшла і до України. І знову розігрування мовної карти, знову тези про захист прав «соотечественников»…
Безперечно, в українському Криму упродовж всіх років Незалежності мешкало скількись-там десятків, а чи й сотень (після бурхливої діяльності консульства Московії в Сімферополі ) громадян Московії. Решта етнічних московитян були все ж громадянами України, тож на «соотечественников» в юридичному сенсі ніяк не тягнули. Але сердобольні «правозахисники» були готові відстоювати не лише права «соотечествеников», не лише українських громадян московського походженння, а геть усіх «русскоязычних». Навіть поза тим, що жодного порушення їх прав насправді не було. Дійсно, про яку українізацію могла вестися мова, якщо в доанексійному Криму, окрім семи шкіл з українською мовою навчання на 576 650 етнічних українців (одна школа на 82 378 українців) та чотирнадцяти шкіл на 245 300 етнічних киримли, де викладання велося мовою кримсько-татарською, ( одна школа на 17 521 кримських татар), решта шкіл, а саме, 620 обслуговували 1 450 400 етнічних московитян, тих, хто назвався такими і тих… кому не вистачило місця в українських, та кримськотатарських школах (одна школа на 2 339).
І це тоді, коли в Австралії, де мешкає 35 тисяч українців, функціонують 15 українських шкіл, коли для 220 тисяч українців Аргентини відкрито 73 школи, для 155 тисяч українців Бразилії – 12, а у розпорядженні 150 тисячної української громади Словаччини 156 шкіл.
Про які утиски на мовному грунті можна було говорити, якщо радіо-, телеефір півострова були майже повністю московомовними, коли Україна виділяла з державного бюджету мільйони на підтримку московомовної преси півострова навіть тоді, коли єдина україномовна газета Криму «Кримська Світлиця» часто-густо залишалася без копійки.
Отож, все виглядає так, що у всіх названих випадках Кремль цікавили зовсім не права «соотечественников», які він, до слова, люто утискає і у власному отечестві, а вже тим більше не права якихось там «косноязычных», осетин, абхазів чи сирійців. Його інтересом було і є набуття статусу наддержави, можливість, відтак, диктувати свою волю якщо й не всьому світові, то принаймні якійсь його частині, своїм найближчим сусідам, щонайменше. Саме по собі бажання те не містить в собі криміналу з точки зору міжнародного права, якщо шлях до нього веде через розвиток економіки, через збагачення світової науки, культури, з пошаною до прав як інших націй, так і окремої людини, але ж Кремль обрав інший шлях – шлях попрання міжнародних законів, шлях тероризму та війни, шлях вимощений шантажем та олжею. Кривавий слід тягнеться уздовж того шляху. Тисячі вбитих, десятки тисяч покалічених, мільйони зламаних доль… Хто наступний стане жертвою розшалілого від безкарності агресора? Як зупинити його?
Хтось нарікає на неефективність міжнародних організацій, інші докоряють в недостатній рішучості Сполученим Штатам, звинувачують в недалекоглядності Стару Європу. Найбільше звинувачень, зрозуміло, спадає на голову самого агресора. Підстав для тих нарікань, докорів і звинувачень більш ніж достаттньо. Справді, людство і після двох світових воєн не зуміло створити ефективних важелів пацифікації агресора. Країни-лідери, добиваючись гарантій власної безпеки, як показує практика, часто вельми легковажно ставляться до гарантій безпеки, які вони надають іншим країнам. Так, змусивши Україну передати Московії третій у світі арсенал стратегічної ядерної зброї, країни, які цього добивалися, не надали їй жодних реальних гарантій безпеки. Більше того, країна-бенефіціар тої оборудки, Московія – вона ж одна з країн-гарантів – невдовзі повною мірою скористалася з беззахисності роззброєної сусідки.
Але чи вся вина за те, що ніяк не подужаємо звестися з колін, за те, що стали найбіднішою нацією Європи, за те що проти нас розв’язано війну лежить на комусь, а ми є лише невинними жертвами чужих підступів, чужої нечулості?
Якось в спонтанній дискусії на сторінці ФБ колега з Крим Реалії Володимир Притула, не погоджуючись, очевидно, з моїм баченням причин втрати Криму, перепитував: «Хіба не Путін є причиною втрати Криму?»
– Ні, не Путін, – стверджую й сьогодні, навіть попри те, що саме за його наказом (пам’ятаємо відомий самодонос у фільмі «Крым – путь на родину») московити захопили Крим. Путін був лише тим вовком, якого довго кликали, пускаючи собі кров. Чи міг він не прийти?
На моє глибоке переконання, причиною втрати Криму, зрештою, як і причиною всіх наших сьогоднішніх негараздів є ніхто інший, як ми самі. Якби ми від перших днів Незалежності не ховалися по хатах скраю, якби були більш розбірливими у виборі тих, кого приводили до влади, якби не сахалися від політики, а з перших днів поставили свою владу під контроль, то вже це одне убезпечило б Край від розграбування, від розорення економіки, від знекровлення нації. Контрольована народом влада фахівців не понищила б заводи і фабрики, не знерухомила б одні з найпотужніших у світі верфі, не розпродала б за безцінь морські пароплавства, які наповнювали бюджет, не довела б фінансову систему до гіперінфляції, а народ до тотального зубожіння. Перебуваючи на момент осягнення Незалежності в тридцятці найрозвинутіших економік світу, Україна мала прекрасні шанси для подальшого розвитку і процвітання. Чи можна уявити, щоб якомусь Путіну чи кому іншому спало б на думку випробовувати на собі міць другої найсильнішої армії в Європі на озброєнні якої, до того ж, знаходився третій за потугою ядерний потенціал світу, йти на конфлікт з економічно здоровою, процвітаючою країною? Вовки та шакали нападають лише на слабких.
Звісно, можна кивати на нефахову, злодійкувату у всі часи, антинародну за своєю суттю владу, але хто ж бездумно обирав її? Хіба Путін? Хіба Путін позав’язував вам язики, коли вирізали на метал заводи, коли випихали вас за прохідну? Хіба Путін відводив ваші очі від того, як безсовісно здавався Чорноморський флот, як нищилося військо? Міць країни не створюється за один день, а зруйнувати її можна, як знаємо тепер, дуже швидко. Знекровлена ж країна безальтернативно підпадає під владу сусідів. Московія докладала чимало зусиль для ослаблення України, для повернення її в імперське стійло. І план той ще не завершений.
Саме тому маємо добре затямити собі, що найстрашніший ворог наш не зовні – він усередині нас, а отже, не можемо дозволити собі відсторонюватись від політики, бо ж все те, що відбувається у Краї має прямий стосунок не лише до добробуту, а й до безпеки, до життя і смерті кожного з нас. На жаль, того усвідомлення нема й досі. Так, децентралізація, яка поволі впроваджується нині показує, що і сьогодні українці не дозріли до того, аби перебирати владу у свої руки. Створення громад, за малим винятком, відбувається з великим скрипом. З одного боку цей процес щосили гальмує корумпована система існуючої влади, та найбільшою перепоною є глибоко вкорінений в середовищі суспільства ще від часів есересеру штам бездумного бидла. Вражене ним суспільство навіть після такої жорсткої науки, яку воно отримало, все ще жде доброго пастуха, який зробить їм щастя.
І це нащадки козацького роду, який ще в середні віки утворив на Січі вельми ефективну систему демократичної влади, де очільники Війська Запорізького переобиралися щорічно, звітуючи і відповідаючи за своє правління перед товариством? Власне, демократія відома людству з давніх давен. Багато грецьких полісів в Тавриці – залишки одного з них поряд з моїм домом – мали демократичне самоврядування, коли всі громадяни міста, окрім рабів брали безпосередню участь в управлінні своїм містом-державою. Невже ж наша свідомість настільки нижча за свідомість наших далеких пращурів-козаків, за свідомість еллінів, які жили більше двох тисячоліть тому, що ми легко міняємо свою волю і гідність на гречку, на замусолені, викрадені з нашої ж кишені двісті гривень, на обіцянку ситого стійла хай і з таволгою?! О,українці…
Не відродивши в душі своїй волі а в серці гідності не можемо й мріяти, аби вибрьохатись з болота напіврабського свого теперішнього стану, аби стати в ряд з успішними народами. Хтось скаже, мовляв, про яку волю йдеться? Ми ж вільні.
– Не вільні, раз не можете впливати на свою долю, раз передовіряєте її щоразу лукавим, продажним пастухам своїм, які, в сутності своїй такі самі раби, взавтра перепродадуть вас якщо не Путіну, як нас, кримчан, то ще кому. Але воля неможлива без відповідальності,без щоденної наполегливої праці задля її забезпечення, без моральності, без гідності, без гордості за свою націю і вже точно – без об’єднання нації в лоні відродженої української мови. Пишу: «відродженої», бо ж за століття заборон, витискування з активного життя – з науки, виробництва, з таких сфер, як авіа-, корабле-, ракетобудування, космічні технології, військова справа, вона втратила дуже багато, як та дитинка, яку не пускали на поріг школи. Красна література ще й сьогодні – чи не єдиний її притулок.
Почавши з мови, мовою і завершуємо. І це не випадково. Не повернувши її, як матір нашу, виштовхану за двері добродіями, які упродовж такого довгого часу панували в нашій хаті, не захистивши її від їх численного поріддя, яке і сьогодні напористо відстоює право на панування в нашім домі тої зозулі, що насіяла їх, не сміємо навіть сподіватися ні на гідність, ні на волю, а тим більше на якесь процвітання.
8 вересня 2016 р.
Валентин Бут