Практично усі англоканадці вчать французьку у школі, а дехто – ще й в коледжі чи університеті. Але за статистикою, коло 90 % з них не вважають себе у змозі спілкуватися цією мовою.
Працюючи у Оттаві, зустрічаєш багато англомовних людей, які роками “вчать французьку”. Один збирається сьогодні на мовні курси, другий тільки що повернувся з уроку, третій шукає приватного репетитора з “другої офіційної”, тому що попередня репетиторка переїхала до Монреалю. Але якщо звернутися до цих учнів французькою, то багато хто відповідатиме англійською, дехто скаже французькою кілька фраз – і знов-таки перейде на англійську, і тільки відносно небагато людей говоритимуть французькою до кінця розмови.
Читайте статті Євгена Лакінського про таємниці канадського білінгвізму: Що вважати білінгвізмом: двомовна держава чи двомовні громадяни?
Концепція канадського білінгвізму: “два народи” чи індивідуальні права?
“По ногах як по бульвару”: чому мовні питання такі болючі? Приклад Канади
“I have my French classes!” – каже одномовна дама в одному з федеральних міністерств. Вона вже кілька років мріє про кращу роботу, але майже усі вакансії її рівня вимагають хоча б формальної двомовності. “Bonjour, comment ça va?” – кажеш їй у щирому бажанні допомогти. “Oh, I know, I should practice more,” – засмучується вона, і продовжує розмову англійською. Так можна вчити мову десятиліттями.
На перший погляд, це дивно. Адже за кілька кілометрів є приклад Квебеку. Щороку туди іммігрують десятки тисяч людей, і багато з них спершу не знає французької. На квебекських мовних курсах можна зустріти усіх – від 18-річних хлопців і дівчат, до сивих бабусь та дідусів. Вже за рік, більшість з цих учнів здатні підтримати розмову, прочитати газету, подивитися теленовини. Чимало з них йдуть до франкомовних університетів. Багато хто знаходить інтелектуальну роботу французькою – і пише нею ділові документи, спілкується з клієнтами по телефону, бере участь у конференціях…
Отже, навіть доросла людина може цілком незле засвоїти французьку. Чому ж цього не відбувається у англомовній Канаді?
Чарівна сила мовного середовища
Працюючи над фінальним проектом моєї магістерки у École nationale d’administration publique (http://enap.ca), я провів інтерв’ю з дев’ятьма англомовними держслужбовцями з різних федеральних установ канадської столиці. Діапазон вийшов широкий – від менеджерів, до студента-стажера. Знання французької теж відрізнялося – від практично ідеального рівня, до початкового.
Говорячи з людьми, я намагався зрозуміти, які чинники впливають на здатність і бажання спілкуватися французькою.
Перший висновок: вчити мову – це ще не значить її засвоїти. Усі вчили французьку у школі, на мовних курсах, а подекуди – ще й в університеті; але лише троє вільно і безпроблемно говорили нею.
Другий висновок: знати мову – це ще не значить нею розмовляти. Одна людина склала іспити з французької на відмінно, але не говорила нею принципово, бо вважала, що “нам цю мову нав’язують штучно”.
Одна людина склала іспити з французької на відмінно, але не говорила нею принципово, бо вважала, що “нам цю мову нав’язують штучно”.
Були люди, які щиро намагалися вивчити французьку, практикували її коли можна, але все одно не почувалися вільно, розмовляючи нею.
Що ж спільного між тими трьома, що вільно і охоче говорили “іншою офіційною мовою”? Кожен з них провів помітний час у франкомовному середовищі. Тільки не як турист чи студент, а як постійний мешканець.
Найкраща французька – чиста, жива, багата – була в людини, що з 5 років вчилася у франкомовній школі. Не у “French immersion”, а у справжній.
На другому місці була людина, яка у студентські роки щоліта працювала у Квебеку. Працювала вона у національному парку федерального підпорядкування і мала спілкуватися з клієнтами офіційною мовою їхнього вибору. А оскільки більшість відвідувачів були квебекуа, то майже ціле літо вона говорила французькою. “Вживу”, на практичні побутові теми. І то не з вчителями, а зі звичайними носіями мови усіх віків і рівнів освіти. Жила вона у сусідньому франкомовному селі, де знов-таки говорила зі всіма французькою. Французька в неї була жива, природня – а не штучно-адміністративна.
Третя людина прожила пару років у Тунісі (чоловік її був програміст, міг працювати дистанційно – то чому б не спробувати екзотичну теплу країну?). У Тунісі мало хто знав англійську, але багато хто вільно володів французькою. Треба було спілкуватися, купувати їжу, домовлятися – і довелося пригадати шкільні уроки. Французька в неї була не ідеальна – але людина не боялася говорити нею. І могла легко підтримати розмову на побутову тему.
“Я знаю латину!”
Мовне середовище! Ось чого бракує тим, хто намагається вивчити іншу мову. Інакше, мова перетворюється у щось абстрактне і теоретичне. Як латина.
Були часи, коли будь-яка освічена людина мала хоч трохи знати латину. Під “знанням латини” розуміли вміння розібрати класичний текст, процитувати класичний вірш, написати кілька фраз. І, ясна річ, не йшлося про читання латиномовних газет, ані про телефонні розмови з клієнтом, ані про дискусії щодо ремонту крана чи телевізора, ані про пошук потрібних речей у супермаркеті. Зате дуже важливим було завчити усі неправильні дієслова.
Десь приблизно так і вчать французьку у англійській Канаді. Не для того, щоб працювати нею щодня. Не для того, щоб нею спілкуватися з носіями мови на повсякденні теми. Не для того щоб дивитися нею фільми. А просто “щоб було”. Бо це добре для загального розвитку, та й у кар’єрі може знадобитися.
Вже більш як 40 років у Канаді існує система шкіл з так званою “French immersion”: частину предметів викладають французькою. Проблема, одначе, полягає у тому, що більшість учнів (поза Квебеком) дуже рідко бачать справжніх франкофонів. Більшість походить з англомовних сімей, живе у англомовних містах та селах, звикли говорити англійською з друзями, сусідами, незнайомцями. Отже, коли треба щось сказати французькою, то мова виходить не жива; говорити нею важко; та й навіщо так мучитись, коли більшість франкомовних (на захід від Гатіно і на схід від Гаспе) все одно знають англійську?
Деякі діти навіть злосні, що батьки їх “запхали” до цих “French schools” – бо це “тільки зайві труднощі”. Але більшість учнів не скаржаться і навіть демонструють значний ентузіазм. Проте, вже за кілька років по закінченні школи мова якось забувається.
Звісно, її можна пригадати – принаймні, у достатній мірі, щоб скласти іспит на держслужбу. Але щоб спілкуватися натурально, вживу, щодня? Ні, дякую. Та й потреб таких нема: поза Квебеком домінує англійська, а у Квебеку більшість з них бувають лише як туристи.
Мова без культури
Який сенс вчити канадців іншій офіційній мові? З точки зору канадської єдності, відповідь очевидна: щоб краще порозумітися з іншомовними співвітчизниками. Бо що це за країна, де дві групи громадян не розуміють одні одних? Усі інші плюси – кар’єрні перспективи, “загальний розвиток” – є другорядними.
Якщо визнати, що мета білінгвізму – взаємне порозуміння, то курси французької мали б бути спрямовані на франкоканадську культуру. І не обов’язково квебекську, адже абсолютно кожна провінція має власну франкомовну спільноту і “франкомовну історію”.
Якщо визнати, що мета білінгвізму – взаємне порозуміння, то курси французької мали б бути спрямовані на франкоканадську культуру.
Натомість, людей вчать “інтернаціональну французьку”, базовану на французькій з Франції, але очищеній від живої сучасної культури цієї країни. Про квебекську чи канадійську культуру не йдеться взагалі: очевидно усі “French” однакові.
Коли іммігрант у Квебеку йде на курси французької, його вчать не тільки граматиці. Йому розповідають про квебекські звичаї, історію, пісні, вирази і навіть поширені лайки. Йому показують квебекські фільми, радять квебекські книжки. І звісно, багато хто починає цікавитися франкоканадською культурою… або принаймні має про неї якусь уяву.
На більшості курсів французької поза Квебеком культурна компонента маргіналізована. Як з латиною: людей вчать відмінювати дієслова і запам’ятовувати термінологією, але не вчать розумітися з перехожими на вулицях Рима, ані останнім римським анекдотам, ані популярним латинським пісенькам. З мертвою мовою інакше не можна. Але навіщо застосовувати такий підхід у Канаді, де (принаймні у Квебеку) є живе франкомовне суспільство?
Найсумніше – на курсах французької для федеральних держслужбовців. Людей вчать дистильованій “діловій” мові, не “гаючи час” на якісь там культури. І мета – підготувати до іспитів щоб отримати “двомовний” статус.
Це все одно що вчити хокею, не пояснюючи у чому сенс цієї гри. Спершу вчать стояти на ковзанах. Потім – правильно бити по шайбі. Потім, окремо, стояти на воротах. А потім – три формальні іспити: з ковзанярства, з ударів по шайбі і з воротарства. Після цього тебе визнають “хокеїстом”. Але що цікавого у хокеї і навіщо у нього взагалі грати залишається таємницею.
Ліричний відступ: “Чому Канада не Америка?”
Канадська ідентичність – взагалі цікава тема. Наприкінці 19-го століття, кілька британських колоній добровільно об’єдналися у Конфедерацію. Але їх мало що об’єднувало, окрім англійської мови і британської ідентичності (у Квебеку не було й такого чинника). У Ванкувері легше було знайти лондонські газети, ніж торонтські чи монреальські. Оттава багато попрацювала щоб створити єдину націю. Зокрема, й за допомогою трансконтинентальних залізниць.
Але у 1950-ті, коли Британська Імперія почала розпадатися, у англійській Канаді виникла криза ідентичності: а чим, власне, ми відрізняємось від не менш англомовних Сполучених Штатів (звідки, до речі, йде більшість культурного продукту)? Відповіді були неоднозначні: від “ми ввічливі”, до “ми любимо хокей”. Додалася державна підтримка канадської культури – від літератури, до кіно. З’явилися квоти на канадських співаків у етері радіостанцій. Потім додалося ще одне пояснення “чому ми не американці” – знаменита канадська “двомовність”. Вже сам факт що у аеропорті Ванкувера є кілька французьких табличок відрізняє його від аеропорту сусіднього Сіетла.
Під час опитувань, англоканадці погоджуються, що “двомовність – це важливо”. Але коли їх питають, чи володієте ви “іншою офіційною мовою” – відповідь, як правило, негативна.
Що робити?
Для початку, звісно, бажано “законекчувати” учнів “French immersion” з їхніми однолітками зі справжніх франкомовних шкіл Квебеку чи Європи, бажано – у рамках якогось сумісного проекту. Тепер це можна робити просто по Скайпу.
А “дорослим” допомогли б мовні стажування.
У студентські роки, Ґрем Фрейзер, майбутній Комісар офіційних мов Канади (2006-2016), працював під час вакацій у Квебеку, у археологічній експедиції, де усі крім нього були франкомовними. Спочатку йому було важко порозумітися з оточенням, але наприкінці літа він вже цілком “розв’язав язика”. І з тих пір він не боїться говорити французькою. Щось подібне сталося і з іншою онтарійською студенткою, про яку ми згадали вище.
Мовні стажі – річ ефективна, якщо справді інтегруватися. Як же ж їх організовують у Канаді зараз? Є два варіанти:
1) Англомовного стажера відправляють до мовної школи у франкомовному містечку і селять у франкомовній сім’ї. Це не погано, але головне зайняття – не інтегруватися, а саме вчити мову. А програма розрахована на нефранкофонів, і студенти, ясна річ, теж не є франкомовними. Тобто, французька так і залишається “академічною” і “іноземною”, а не робочою і природньою.
2) Групу англомовних студентів відправляють до Монреалю чи міста Квебек. Знов-таки, на курси французької як “другої мови”. Одну таку групу я бачив зблизька, у Монреалі, влітку 2004 (серед них була моя знайома з Торонто).
Що вам сказати? Армія молодих життєрадісних студентів. Вдень вони ходять на уроки французької, а ввечері – на дискотеки. Увесь час тримаються поміж собою – тусуються, закохуються, жартують і ревнують. Між собою спілкуються англійською, на дискотеках – переважно англійською. З франкомовними монреальцями майже не спілкуються. Таке от “зануренням до мовного середовища”.
Потрібні справжні мовні стажування, коли людина кілька місяців працює у франкомовному колективі. Саме працює, а не “вчить мову”. Тобто, виконує повсякденні робочі функції, бажано за гроші. Хай це буде франкомовний офіс, ресторан з франкомовними клієнтами, франкомовна експедиції чи спортивна команда – що завгодно, але щоб мова там була жива, справжня і необхідна.
Одна моя знайома, федеральна чиновниця, рік попрацювала за обміном у Міністерстві оборони Австралії. Працювала за фахом, з відповідною зарплатнею. Якби, замість дорогих мовних курсів, відправляти охочих чиновників працювати за фахом до міністерств, скажімо, Франції чи Бельгії, то можна б зекономити багато грошей. Тобто, дати людині базову мовну підготовку, а далі – до середовища! Зрештою, вчитися плавати легше у морі, ніж у басейні без води.
Але… є одне але: в більшості дорослих людей (англомовних і не тільки) перспектива потрапити до 100%-іншомовного середовища викличе страх. І це – тема наступної статті нашого циклу.
Автор: Євген Лакінський, http://quebec-en-ukrainien.blogspot.ca/
Портал мовної політики
що за “вакація” коли є українське слово “відпустка”?