Архів категорії: Блоги

Персональні блоги користувачів порталу

Особисті історії

Опубліковано:

Мирослава Барчук

Про мовну психотравму і українське ґетто
Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».
Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.
Отже більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу ( батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.
Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору — ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.
Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» ( як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.
Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже «як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.
Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мне не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.
Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний»– не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.
Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це старшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Багатодітну вдову “кіборга” побили в магазині Дніпра за українську мову. Жінка хотіла купити червоно-чорні стрічки солдатам на обереги, а замість цього отримала стусани. Продавці сусідніх крамниць конфлікт бачили, але не втручалися. На місце приїхала патрульна поліція, і заявила ображеній та побитій вдові, що теж буде спілкуватися російською мовою, бо їм так зручніше.

Особисті історії

Опубліковано:

Тетяна Бура

Я ніколи не думала, що буду писати таке. Але…
СЬОГОДНІ МЕНЕ ДИСКРИМІНУВАЛИ ЗА УКРАЇНОМОВНІСТЬ В ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІВАНА ФРАНКА.

Що відбулося. Ми прийшли на пару, але аудиторію ще не до кінця звільнили. Там сиділо купа жінок літнього віку (як я пізніше довідалась – то щось типу університету для старшого покоління). Більшість з них розмовляло російською. Я здивувалася, підійшла до дівчинки спитати, що відбувається.
Тут до мене підійшла жіночка і щось запиталася російською, (про план їх занять, вона думала я звідти).
Я їй сказала:
– Вибачте, я не розумію. І пішла собі до Таня Бойко говорити. Та жіночка побігла но їхньої “головної” нажалітись як то так, шо нє панімают вєлікій і магучій.
Ця “головна” заволала на всю аудиторію:
– Хто сказав, що не розуміє російську??!!!
Я спокійно піднялася і сказала, що Я. Такого ненависного погляду я ще на собі не відчувала. Це можна порівняти лише з одним (зразу перепрошую за переробку під ситуацію) :
“Вона” дивилась на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
“Вона” гриміла одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
“Вона” ладна була мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Три хвилини мовчання і фраза:
– Завжди треба перед усім залишатися людиною!!!
– Я повністю з Вами згідна, на 100%

Ну ніби все, всі вже заспокоїлись. Я пішла до останніх парт поговорити з Вікторія Дудик, вона виходила з іншою жіночкою і кидає:
– Дивися, це та красавіца, що російську не розуміє!
Завіса.

Мене трусило цілу пару. Я ручку не могла втримати. Де я вчинила не як Людина? Чи я послала когось? Чи образила? Невже я не маю права на НЕЗНАННЯ іноземної мови?
А ті, хто Миколу Куліша і Леся Курбаса за мову розстріляв були людьми?
І це в стінах мого рідного університету. В аудиторії імені Тараса Григоровича Шевченка. То ми тільки вірші можемо на академіях читати, а насправді в нас такі люди ще й чимось керують!!???

І найцікавіше, ми звісно це обговорювали після пари, кілька людей мене підтримало, більшості байдуже. Але була ще одна позиція:
– Таню, ви обидві винні, бо агресія була з двох боків.
– З яких двох боків? Я вибачилась, і сказала, що не розумію? Де агресія чи образа?
– Але ж ти із ввічливості, мала перейти на мову того, хто до тебе звертається, але не перейшла. І ти все розуміла.
– Але де написано, що я МАЮ розуміти?
– Але ж ти розумієш!!!!

Філфак. Українська філологія. І до чого це я. Коли до “головної” та жіночка прибігла жалітись, що я не розумію, та готова була мені горло перегризти одним тільки поглядом.
А коли я прошу підтримки, що отримую “ти винна, ти мала перейти, будь людиною”.

Мені деколи здається, що все йде до фінішу нашої державності, і не от через таких “захисників мордора”, а через нас самих.
Тому я затегаю тут всіх, хто якось причетний до української освіти, і запитаю: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В СТІНАХ НАШОГО УНІВЕРСИТЕТУ. ХТО ЗБОЖЕВОЛІВ Я ЧИ ВОНИ!!??

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Юліана Литвиненко

Мене нагрібає.. Всі знають, що питання мови для мене – не весняне загострення, я не жертва популізма, маніпулятивних технологій, націоналізма, радикалізма і інших ізмів.. Я перейшла на українську майже 13 років тому, живучі в Харкові, це моя принципова позиція, мені всі казали, що розмовляю я, як серпом по яйцях, що “лучше нормально по рускі, чєм ТАК”, багато що казали, відпав величезний прошарок знайомих/друзів саме через це, але я вижила.. набула нових друзів, вдосконалила мову, як могла, 2 роки пішло на тверде “ч”, зробила українську рідною для своїх дітей, і зараз мало хто здогадається, що 24 роки української в моєму житті взагалі не було, окрім 2 рази на тиждень уроків в школі та деяких пісень в хорі.. в колі спілкування, яким я дорожу, наразі десь 50/50, і ніхто не дорікне мені в нетерпимості чи грубій експансії.. я завжди радію як дитина, коли офіціанти звертаються українською, тут же дякую їм за це і всіляко заохочую і мотивую тих, кому хочеться розмовляти зі мною українською, робити це.. Але не буду влаштовувати скандали чи сцени, якщо до мене не перейшли чи не мають українського меню – в деякі місця я не ходжу за відверту українофобську політику, десь можу спитати, чому так, невже це важко, а коли в моїй улюбленій Аромі раптом побачила, що українське меню нарешті з’явилося – дуже раділа і дякувала їм за це..
Але коли мова йде про школи, освіту, дитячі гуртки, про комунікацію в дитячих, нехай і розважальних закладах, в мені прокидається дракон… Так, я щодня переживаю на собі цю “інакшість” – я за це боролася і звикла.. Але чому мої діти в Україні в 2017, в Києві нарешті, а не в Харкові, мають почуватися як в еміграції – цього мені не збагнути.. невже не зрозуміло, що дітям бажано би знати мову країни, в якій вони живуть, якщо ви вже так категорично не хочете, щоб ваші діти послуговувалися нею щоденно??.. про це можна говорити безкінечно – всі україномовні, які віддавали дітей на музику і в спортивні секції, знають, про що я.. Майже неможливо знайти україномовних тренерів/викладачів в таких закладах.. І діти наші постійно почуваються в меншості – в кращому випадку до них переходять індивідуально, що не робить однак перебування там таким комфортним, як для інших, російськомовних дітей..
Я втомилася.. втомилася, що українська мова комунікації чи викладання стає чи не найпотужнішим фільтром.. що абсолютна більшість дитячих закладів орієнтовані повністю на російськомовного споживача.. Мені набридло боротись, відстоювати прописані конституцією права, щось комусь доводити, мені просто хочеться, щоб в цій країні діти, які розмовляють мовою цієї країни, не почувалися білими воронами – і це все…
Шукала на весну табір дітям.. з рекомендованих подивилася 3 – ВСІ описання, сторінки, сайти – все російською.. абсолютно.. Ну, я же не горда, я написала, щоб уточнити.. Ну мало лі.. Так, в ПП вони відповідають українською, і, власне, цим все і обмежується… Іди на фіг, Юля, зі своєю українською.. Їдь в свій Харків і не вимахуйся!.. тут у нас всі нормально разговарівают і не розводять вотетовот – чи твої діти не розуміють російської?? Не видумуй….у нас тут більшість!..
Як же я втомилася від того…
І я не знаю, що робити..
П.С. дуже хочу наголосити, що нікого не хочу образити чи протиставити – не читайте поміж строк.. І да, україномовність в мене не тотожня патріотизму чи іншим чеснотам – маю на увазі саме те, що сказала, і не більше..

001

002

003

004

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Anastasia Levkova

Я можу розповісти сотню історій про україномовність — мою та моїх близьких. Можу розповісти про те, як у дитинстві знайома дивувалася слову «прізвище» з уст моєї сестри: «Чого ти кажеш «прізвище»? Кажи «фамілія». А наша родичка гидливо кривила губи, почувши від мене слово «плівка».

Можу розповісти про те, як моя шкільна подруга сміялася зі слів «перепрошую» і «кокетка» (саме в українському звучанні «кокетка», не російське «какєтка»).

У поїзді (я вже студентка) провідник відмовлявся дати мені ковдру, бо що таке ковдра? Глупа ніч, усі сплять, а він учив мене казати «адєяла», бо «ковдра» ніхто не розуміє, і взагалі що то за сон рябої кобили — ця наша українська мова, чого ми так на неї напосілись. От у нього донька володіє англійською і ще якоюсь, багато з ким спілкується, багато де їздить і каже, що українською ніхто ніде не розмовляє і нікому вона не потрібна.

Водій у маршрутці перекривляв моє слово «решта».

Моя сусідка по гуртожитку, читаючи Ніцше в бібліотеці Вернадського, чула поряд щиро здивований голос: «Девушка, Ницше на украинском? Как это Ницше может быть на украинском? Как? Вы и с друзьями разговариваете на украинском? Разве это возможно?».

Мій україномовний друг-італієць ішов у кіно на розрекламованого «Поводиря» і половину фільму не розумів, адже половина була несубтитрованою російською (російська там виправдана, адже саме нею спілкувалися чекісти, але чому без субтитрів?).

Син моєї подруги вчить німецьку мову в Ґете-Інституті. Викладачка пояснює німецьку граматику російською. Хлопець не розуміє, бо чого б він мав розуміти слова «падеж», «глагол», «склонение», якщо ніколи їх не вчив? Чому, щоб опанувати іншу мову, він має вдаватися до посередництва ще якоїсь третьої, незнаної? Група російськомовна, але хлопець має позицію, і вона натикається на насмішки й ворохобню: сусід по парті, старший на рік чи два, обурюється: «Да тебя никто не понимает, ты что, не можешь говорить нормально!».

Моя подруга, мама дівчинки-другокласниці, каже, що змушена постійно пильнувати мовне оточення своєї дитини, боротися за нього, бути насторожі, аби в разі чого дати відсіч. Тільки-но відволічешся — і твою дитину вже вчать пісеньок «Ходит-ходит серый волк», «В лесу родилась елочка», пропонують російські книжки й у разі чого виправдовуються «какая разница, какой язык».

Якщо ви україномовні, теж можете розповісти сотню історій. Ці історії перетікатимуть одна в одну, і годі переповісти все, адже є випадки, які ми запам’ятовуємо, бо вони кричущі, а є такі, на які вже не звертаєш уваги або звертаєш, але мовчиш, інакше говорити довелося б виключно про це.
Якщо коротко, ті історії не так про «крихітну свічечку букви Ї» та «місячний серпик букви Є» (за Іваном Малковичем), як про невпинну боротьбу, яку веде стійке, але водночас крихке Я в країні, де мало б почуватись якнайкомфортніше.

Ця боротьба не минає безслідно для здоров’я: організм, навіть загартований, виснажується. У десятирічного сина моєї подруги, щойно він виходить із Ґете-Інституту, починається істерика. У мене після розмови з провідником про «ковдру» й «адєяла» всю ніч безсоння. Мама другокласниці тому й відволікається іноді, тому й дає слабину, що жити в стані постійної боротьби неможливо. І головне питання: чому боротися за це маємо ми особисто, а не наша держава, безпека якої й полягає в захисті державної мови?

Ви кажете: «мовний патруль». Усе життя ми, україномовні по східний бік Збруча, стикаємося з мовним патрулем багатьох російськомовних. І, як на мене, проблема, яку часом озвучує дехто з них, мовляв, Українська держава насаджує українську (приклад, який часом наводили кримчани, — українська мова на поясненнях до лікарських препаратів), полягає в тому, що Українська держава недостатньо послідовно, а може, навіть недостатньо жорстко (боронь Боже, щоб мечем, але створюючи відповідні умови) її запроваджувала. Не так, як Фінляндія — фінську, Чехія — чеську, а Франція — французьку.

Я проти мовного патруля, бо проти авторитарності й тиску. Але вдамся до метафори: не може людина на милицях перемогти в бігові здорову людину. Людину на милицях варто підтримати, створити доріжки, якими вона безпроблемно рухатиметься і більше не ламатиме ніг, створити умови для одужання, і лише коли зможе ходити сама, пропонувати змагання. І було б дивно, якби людина на візку виступала за будівництво сходів, якщо немає пандусів. Це жорстка аналогія, але ідея в тому, що умови для функціонування української протягом кількох століть були такими, що вона не може почуватися повноцінно.

Я переконана, що нічого кращого за демократію не вигадано. Щойно мої і ще мільйонів таких, як я, мовні права не порушуватимуть, я захищатиму права російськомовних; якщо потрібно, ходитиму навіть на мітинги, і моє серце радітиме наявності в країні російськомовних ЗМІ (як і кримськотатарською, болгарською, угорською, вірменською мовами, івритом). А поки що, пробачте, не можу.

джерело

 

НЕПРОСТИЙ ШЛЯХ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Опубліковано:

ншпд

“Все очень нездорово. Все очень плохо…”
Вадим Колесніченко

З причин, про які не раз згадував у своїх попередніх статтях, мовна політика Української держави, навіть з осягненям формальної незалежності в 1991 році, упродовж чверті століття, що минув з того часу, і далі відтворювала кластери почилого в бозі Союзу РСР. Вони ж, стосовно мовної сфери, були заточені, як тепер модно казати, на домінування мови міжнаціонального спілкування Союзу, а саме, московської мови. І робилося те продумано, цілеспрямовано і наполегливо.
Радянська партноменклатура, яка після розвалу СРСР залишилася при владі практично у всіх колишніх його республіках — тепер формально незалежних державах — свідомо чи підсвідомо і далі довгий час витягувала шиї до Москви. Хтось страждає на ту бехребетність і по сей день. В тому, власне, немає нічого дивного, якщо пам’ятати, що всі органи управління совєцькою імперією знаходились саме там, а в республіках — на місцях, як тоді казали — були лише слухняні виконавці волі кремлівських вождів. Отож, ці ідейні раби, навіть після розвалу плота, на якому тарганились до туманної фатаморгани, і далі, кожен на своїй колоді, продовжував веслувати услід тим, хто залишався царем в їх убогих головах. І міцно приклєєний “общепонятный язык” був одним з визначальних з’єднувальних елементів того притяжіння.
Якщо згадати, що московській мові відводилась свого часу чи не головна роль в формуванні з різношерстних національностей нової спільноти — єдиного совєцького народу, якщо знати, що на момент розпаду Союзу більш чи менш значний прошарок тої зманкуртизованої спільноти вже існував в кожній з новоявлених республік, якщо не закривати очі, при тому, на більш ніж відверті плани потомственних “собирателей земель”, в яких змосковленим манкуртам відводилась роль троянського коня, то можна зрозуміти, чому московська мова в незалежній Україні не те, що не втратила своїх позицій за роки Незалежності, а десь і зміцнила їх. Дехто з нащих поводирів ще плекав надії на відродження такої звичної комунальної казарми — чи то в іпостасі СНД, чи Союзу митного, підживлюючи мовну шизофренію з цих міркувань, а хтось, тим часом, з підказки цинічних політтехнологів, вже повним ходом користався штучно створеною, фактично нав’язаною, мовною проблемою задля отримання особистих політичних вигод в передвиборчих перегонах і не лише в них. Облудна теза про історичну обумовленість існування московської мови на теренах України поширювалася серед широкої публіки всіма можливими засобами, включно зі звертанням до творчості Миколи Гоголя та Тараса Шевченка. Здавалося, що ж тут можна заперечити, якщо навіть класики української літератури купалися в морі “великого русского слова”… От, лиш, чи мали вони інший вибір? Шевченко довів, шо вибір є, але заплатив за те надто велику ціну.
Тут варто розуміти ще один, надзвичайно суттєвий аспект: московська мова не запанувала на наших теренах в результаті якихось її надзвичайних природних переваг. Вона була насильно прищеплена до здорового тіла нації, вивищувалась за рахунок пригнічення мови автохтонної. Справа навіть не в тому, що це була мова метрополії, мова малоросійської правлячої верхівки. Справа в тім, що вся життєдіяльність імперії відбувалась в сфері московської мови. Найперше ж — освіта, звідки українська мова була практично витіснена. За таких нерівних умов фактор часу був критичним. Тож не дивно, що московська мова зміцнила свої позиції на наших теренах настільки, що поступово перебрала на себе функції автохтонної мови в багатьох сферах життя, особливо в нових, передових, невідомих доти. Адже наука не стояла на місці, розвивалася медицина, техніка, інженерія, з’являлися нові технології, нові поняття, нові терміни. Чи багато з того віддзеркалилося в мові українській? Чи треба казати, що зловмисне вилучення її з цілого ряду важливих сфер життя суспільства зводило її до мови села, простолюду, в кращому випадку, до мови художньої літератури та фольклору, робило її значною мірою обмеженою, неповноцінною. Чи варто дивуватися, відтак, що попри рідкісну милозвучність, попри багатство художнього слова, вона так важко утверджується в сьогоденній Україні?
Сумно, але навіть у сфері художнього слова ми скотилася до того, що тиражі книжок українською мовою в незалежній Україні скоротилися, стали в рази меншими ніж навіть за часів русифікатора Щербицького. Можна, звісно, дискутувати на темат якості тодішньої літератури, але сама тенденція є надзвичайно неприємною, більше того — загрозливою.
А починалося ж все досить непогано, і не можна сказати, що позитивних зрушень на мовному полі геть не було. Поступове пробудження самосвідомості українців, велику роль в якому зіграли демократичні сили, зокрема, Народний Рух за Перебудову, значно загальмувало розкручений маховик московизації, повертало націю до розуміння важливості збереження своєї власної мови. Але якщо закон 1989 року “Про мови в Українській РСР”, навіть попри зрозумілі, зважаючи на час його ухвалення, певні реверанси в бік московської мови, був у цілому прогресивним, сприяючим поверненню нації в лоно рідної мови, то ухвалений 2012 року закон “Про засади державної мовної політики” був нічим іншим, як реваншем політики манкуртизації України. Облудно трактуючи, а десь і перекручуючи Європейську хартію регіональних мов, до якої Україна приєдналася під тиском промосковських сил (зауважимо, принагідно, що країни Прибалтики, Ірландія, Туреччина, Греція, Болгарія навіть не підписали Хартію, а країни Кавказького регіону, Фінляндія, Франція, Італія, Московія в їх числі, хоч і підписали, але й досі не ратифікували її), нехтуючи приписами Конституції України, реваншистам вдалося через його ухвалення забезпечити московській мові фактично статус офіційної в ряді південних та східних областей, таких як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська та Харківська. В АР Крим, в Севастополі вона й без тої формалізації була домінуючою упродовж, принаймні, семи десятиліть. Стимулював той закон і подальше засилля московської мови в освіті, теле- та радіоефірі, в друкованих мідіа. Загалом, за чотири роки, що минули після його ухвалення, багато в чому було знівельовано навіть той невеликий поступ, якого вдалося досягти за попередні десятиліття.
Неймовірно, але навіть після повалення режиму Януковича, ба — навіть після війни, розпочатої Московією, цей закон продовжує діяти до цього дня. Яким чином, спитаєте? На моє преконання — через безпринципну, мафіозну по суті своїй владу, яка замість інтересів нації обстоює свої власні вигоди. А ще через потужне лобі на найвищих щаблях влади, яке робить все можливе для гальмування процесу мовної демосковизації Краю. А ще через “патріотичних” нездар, популістів і страхопудів на всіх її рівнях.
Так, одні суперпатріоти замість того, аби кинути всі зусилля на оволодіння ситуацією в Криму, де перебирала владу Московія, вже на другий день по втечі Януковича кинулися скасовувати осоружний закон Ківалова-Колесніченка, давши тим самим, хай і позірні, але такі необхідні на той момент козирі до рук сепаратистів. Герой Криму, щоправда, не підписав його, але ж і не завадив винесенню його на голосування.
Далі — більше. Перепуджена навалою Московії, шантажем Кремля, нова влада устами найперших осіб — тодішніх голови ВР та прем’єр-міністра — анонсує закріплення особливого статусу московської мови в тексті Конституції України. Відразу ж по осягненні поста президента України заявив про те і Петро Порошенко. І не лише заявив, а вніс відповідне подання до Верховної Ради України. Отак!
А вже який піп, така й парафія. В жовтні минулого року з допису письменниці Лариси Ніцой на сторінці ФБ дізнався про подання до ВР проекту нового закону “Про освіту”, яким профільне міністерство практично запрограмувало двомовність в освіті. Це як, панове?
Ухвалений в першому читанні шостого жовтня, закон той ще чекає свого остаточного ухвалення. Сподіваймось, що депутати таки внесуть до нього запропоновані громадськістю, зокрема, пані Ларисою Ніцой, правки, виправлять його промосковський тренд, але сама тенденція, коли неукраїнська, по суті своїй, влада вкотре здає інтереси нації, підігруючи ворогу, який навіть не приховує своїх намірів, є надзвичайно загрозливою.
На тому невеселому фоні внесення до Верховної Ради законопроекту 5670 “Про державну мову” http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60953 у одних пробуджує надії, в інших песимізм і відверте несприйняття. Висловив своє ставлення до ініціативи тридцяти трьох депутатів українського парламенту і один з авторів горезвісного закону України “Про засади державної мовної політики” пан Колесніченко в своєму інтерв’ю Кримській редакції радіо «Спутник». На думку колишнього депутата ВР, внесений законопроект є ударом проти тих людей, які хочуть зберегти свою рідну мову (напевно ж, маючи на увазі зовсім не українську, бо називає її “язиком”). Законопроект той, як вважає пан Колесніченко, продовжує політику українізації-демосковизації України, будучи, з одного боку, засобом відвернення уваги народу від корумпованої влади, від проблем, які вона створила людям, а з іншого — частиною великого плану перетворення України “на фашистську державу, яка на генетичному рівні виховуватиме людей, які ненавидять Московію, московитів, православ’я і все, що з тим пов’язане,… плану подальшого розчленування Московії,… великої технології нищення руськості та слов’янськості”(?!). Ось такий очіпок на вашу голову, українці!
Коментувати дивні, як на мене, тези пана Колесніченка про плани України винищити “православність, руськість та слов’янськість” в той час, як в окупованому Московією Криму змосковлені навіть ті кілька українських та кримськотатарських шкіл, які там існували, щиро кажучи, непросто. Дуже вже те підпадає під теорію старого Фройда, коли усвідомлення власної неадекватності приводить до агресивних спроб звинуватити в ній іших. Тим більше, що тлумачні словники “великого и могучего” дають надто туманні визначення отого, що, на думку колишнього нардепа, нібито планує знищити “профашистська” Україна. Якщо пан Колесніченко, говорячи про “православність на слов’янськість”, має на увазі православ’я та слов’янство, то це більш ніж дивно, адже православ’я східного обряду, яке поширилося, в тому числі, й на Московію саме з наших теренів, на сьогодні є найсповіданішим віровченням в Україні, а слов’яни її найбільшим автохтонним етносом. І то не просто слов’яни, а русичі — нащадки єдиної відомої в світі Русі, яка процвітала не де-інде, а на берегах нашого Дніпра-Славути. Але ж абсурдно було б навіть помислити, що сьогоднішні українці-русичі усвідомлено планують винищити самих себе! Цілком впевнено почуваються в Україні і т. зв. русские — етнічні московити. Адже, проаналізувавши законопроект № 5670, бачимо, що застоюючи державну мову, він не несе жодних загроз мовам національних меншин, оскільки не регулює ані сферу приватного життя, ні мову релігійних відправ. Натомість, націлений на забезпечення безумовного переведення функціонування державною мовою всіх без винятку державних закладів, установ, в тому числі і найперше – освітніх. Чи є в цьому якась дискримінація мовних меншин? Навряд чи. Адже обов’язок володіти державною мовою для обіймання державних посад є загальносвітовою практикою, якої в самій Московії дотримуються чи не найжорсткіше. Відтак, передбачені законопроектом іспити на підтвердження володіння державною мовою для держслужбовців не є чимось надзвичайним чи дискримінаційним.
Певним кроком вперед є передбачене законопроектом регламентування порядку застосування державної мови в публічному житті суспільства. Після ухвалення цього законопроекту і набуття (за два місяці) законом сили українська мова стане обов’язковою не лише в державних органах, але й в установах освіти, науки, культури, закладах охорони здоров’я, обслуговування, на транспорті, стане, нарешті, мовою засобів масової інформації і т.п.
З огляду на те, що порушення закону передбачає адміністративне покарання з накладанням штрафу, з огляду на впровадження інституту мовних інспекторів, які будуть відслідковувати його виконання, може виникнути побоювання, а чи не заперечує сам закон засадничі права мовних меншин. Насправді, всі положення пропонованого законопроекту чітко узгоджуються з Конституцією України, відповідають рекомендаціям Венеційської комісії, рекомендаціям Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року та європейській законодавчій практиці.
На закид пана Колесніченка щодо того, шо в законопроекті № 5670 нібито закладено порушення статті 10 Конституції України, автор пропонує читачеві самому звернутися до Рішення Конституційного суду №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року: http://zakon.golovbukh.ua/regulations/8435/8436/466145/, аби переконатися, що то зовсім не так. Більш того, зазначимо, що пропонований законопроепкт “Про державну мову” цілком співзвучний рішенням Європейського Суду з прав людини.
Звідки ж тоді відчуття, що все надто нездорово, надто погано, про яке мовить пан Колесніченко? Від турботи про права моїх співвітчизників — етнічних московитян, до яких сам він, судячи з прізвища, не належить? Але їх правам, як бачимо, нічого не загрожує. Більш того, ніхто не збирається заборонити письменникам, поетам писати свої твори рідною мовою, чи змусити надто строкате в мовному плані населення України вже на другий день по ухваленні закону заговорити солов’їною. Пересічні громадяни на їх звертання в магазині, на транспорті і в багатьох інших місцях їх рідною мовою, скоріш за все, ще роками будуть отримувати відповідь нею ж. І справа не в тому, що те передбачено законопроектом. Толерантність української нації навіть без того забезпечення гарантувала б те.
Інша річ, що в разі ухвалення цей закон покладе врешті край утискам самої титульної нації. Адже навіть сьогодні, у самісінькому центрі української столиці, в публічних її місцях, вам намагаються нав’язувати спілкування мовою країни-агресора. І… більшість сприймає те, як належне. Але не всі. На думку відразу спадає скандальна історія, що трапилась наприкінці минулого року з нещодавнім ведучим телепрограми “Рідна хата” на Кримському телебаченні, а нині кримським емігрантом, нерезидентом, паном Польченком в Будинку Кіно, про яку розповів він сам на сторінках «КС»: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=17774 , та ще гучніша, вже цьогорічна історія, “провокатором” якої стала колега Лариса Ніцой, спочатку цілком толерантно прохаючи, аби продавчиня спілкувалася з нею в її країні її мовою. Що з того вийшло, можна дізнатися з допису самої пані Лариси на її сторінці в FB: https://www.facebook.com/larysa.nitsoi/posts/1365979446767517 . Власне тут не лише допис, а й цілий віз коментарів, в яких представлено весь спектр емоцій — від повної підтримки до цілковитого несприйняття. Є навіть пропозиція безкоштовних послуг від адвоката власникам торгівельної мережі, у разі, якщо б ті надумали позиватися до нахаби-письменниці. Останнє вразило. Мимоволі пригадалася бачена сценка, коли в заштатній піццерії молода англійка, не надто добираючи слів, шпетить її власників, поляків, судячи з вимови, за їх кострубату, не надто зрозумілу вимову. Але ж, панове, ті емігранти принаймні намагалися спілкуватися з рудоволосою стервою її рідною англійською. Чи можна уявити, щоб вони настирливо нав’язували їй в її ж країні свою любу польську? Чи можна уявити, щоб якийсь британський адвокат всерйоз сподівався виграти в суді таку справу? Думається, навіть нещасні поляки навряд чи погодилися б витрачатися на більш ніж непевну судову тяганину. Значно мудріше взяти кілька додаткових уроків англійської. Справді, перебираючись зі свого дому до сусідського, не варто вимагати, аби його господарі приймали ще й ваших тарганів.
На жаль, тут, в Україні, всі звикли, що можна й інакше. Можна здіймати гвалт, скаржачись на утиски московської мови, як те робили зовсім недавно у всуціль змосковленому Криму, можна догідливо переходити на мову Великого брата, навіть коли з цілої компанії нею послуговується якийсь один — і то навіть не московит, а ваш зманкуртілий землячок.
Але так не повинно бути. Дуже хочеться вірити, що законопроект № 5670 “Про державну мову”, ставши законом, покладе врешті край тій ганебній практиці, дієво заохочуючи громадян України всіх національностей до опанування державною мовою.
При тому маємо бути дуже толерантними, розуміти, що амбітна справа, за яку беремося, потребує часу, терпіння і праці над собою. Два роки, обумовлені законопроектом, видаються цілком достатнім терміном для оволодіння основами мови країни, яка є нашим домом, чи не так? Але маємо добре усвідомлювати й те, що повернення в лоно рідної мови, з тим, щоб вона увійшла в усі сфери життєдіяльності суспільства, стала там природною і невід’ємною, як повітря, яким дихаємо, займе десятиліття напруженої праці – і то не одних лище лінгвістів і фахівців найрізноманітніших галузей людської діяльності — від авіа- і ракетобудування до мікробіоніки і IT-технологій. Робота над технічними словниками, де на сьогодні існують величезні прогалини в термінології, стандартизація мови, навчання фахівців в різних галузях вже на основі напрацьованого, зрештою, звичка спеціалістів аж до найнижчої ланки користуватися своєю мовою там, де до того віками панувала мова інша — ось та гора, яку маємо зрушити. Для чого?
Найперше, для об’єднання роздертого на частини Краю. Не забуваймо, що всі великі імперії, починаючи від Римської аж до Британської, єднала мова. Знали про те й комуністичні вожді, продовжуючи політику московизації Червоної імперії, розпочату ще царями. Тож не вірмо “доброзичливцям”, які жорстко насаджуючи в сьогоднішній багатонаціональній Московії єдину мову, страшенно збуджуються, проливаючи крокодилячі сльози над тим, що хочуть видати за попрання мовних прав нацменшин в Україні.
Об’єднання країни в мові означає, зокрема, й повернення додому блудних синів — кров від крові нашої, яких упродовж поколінь вирощували яничарами задля інтересів і слави чужих вождів, на біду нашу.
Та найважливішим здобутком відродженої в мові країни є усвідомлення себе особливими і самодостатніми у великій сім’ї народів світу, рівними серед рівних, процвітаючими серед процвітаючих. Тож — геть сумніви і повертаймо собі свою країну!

Валентин БУТ

Особисті історії

Опубліковано:

Римма Бараненко

ХЕРСОНСЬКА ЧИНОВНИЦЯ ВІДМОВИЛАСЬ СПІЛКУВАТИСЬ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ З ВІЙСЬКОВИМ КАПЕЛАНОМ, ЯКИЙ ПОБУВАВ В ПОЛОНІ У СЕПАРАТИСТІВ
Херсон – обласне місто прикордонної області на межі з окупованим Росією Кримом. Тільки завдяки зусиллям патріотів – ми не стали здобиччю як Донбас. Але небезпека нападу агресора ще досі нависає над нами. Кожен день чуємо новини з Мордору, як вони будуть нападати на нас – «рятувати рузькоговорящих». Недарма вже лунають заклики вести в області ВГА.
І ось звичайна херсонська чиновниця на вимогу клієнта відмовляється говорити українською мовою.
Звичайний день, звичайний ЦНАП, звичайна процедура прописки. Але, мабуть, звичайним для чиновників, нелюдяним відношенням до клієнтів – процедура переросла в скандал, а далі в мовний скандал.
Священник – капелан отець Ігор Петренко прийшов у херсонський ЦНАП, щоб приписати дружину. А потрапив з його слів «у сепарське кодло» і звичайна процедура переросла у скандал із з’язуванням принципових мовних позицій.
Навожу свою бесіду з отцем Ігорем. Самому йому через емоційне хвилювання це викласти важко.
«Так, – каже отець Ігор, – я запізнився за графіком, бо процедура вимагає присутності саме дружини, а вона ж кормить наше місячне дитятко. Поки зібрали обох – то на 10 хвилин пізніше приїхали. Нас все-таки прийняли. Але далі виникла конфліктна ситуація через те, що попросили ксерокопію паспорта, а в нас її не було, і не було часу йти до сервісу з платним ксероксом, куди нас відсилали. Тож я звернувся з проханням до дівчини, яка нас обслуговувала, щоб вона зробила цю ксерокопію на ксероксі, який стоїть в неї прямо під рукою. Вона відмовила, сказавши, що це ксерокс для її особистих потреб. Я намагався попросити ще раз, а потім спитав: чи це принципова її позиція? Вона відповіла: «Так!». Тоді, я вже доведений таким байдужим відношенням та небажанням розуміти проблеми інших людей, відповів, що теж маю принципову позицію і хочу, щоб до мене в державних установах звертались українською мовою. Працівниця, яку звали Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна, від самого початку зверталась до мене російською, хоча я постійно говорив українською. Після мого прохання про державну мову – вона стала просто ігнорувати мене. Я ще раз попросив – повне ігнорування: відвертання від мене, заглядування у свій телефон і короткі зверхні відповіді на мої звернення знову ж таки російською!! Я тоді, вже доведений таким відношенням до емоційного зриву, повторив прохання, згадавши відомий жарт і сказав: «Ви що не можете говорити зі мною українською, у вас що «руськоговорящіє челюсті»? Після цього дівчина взагалі відмовилася приймати документи і визвала охорону.
Охоронник ЦНАПУ почав розказувати мені про Конституцію і гарантію того, що всі мови можуть використовуватись вільно. Я заперечив, що у нас ЄДИНА ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА! Він мені знову про «повноправність мов нацменшин» став розказувати. Я сказав, що буду звертатись до нього татарською, але чи зрозуміє він мене? На здивування охоронця, я відповів, що це теж мова нацменшин і має право бути в обороті, то чого він не розмовляє нею, а саме російською? Далі спілкування зайшло в глухий кут. Довелося звертатись і до начальниці відділу. Повторювати свою принципову вимогу, щоб зі мною в державній установі розмовляли державною українською мовою! Але там теж не зустрів розуміння…
Дружину врешті-решт таки прописали. Витратили ми на це в рази більше часу, ніж планували, купу нервів (своїх та знервованого малятка). Але гідного відношення як до української мови так і до українського громадянина не побачили.
Більш того, потім від працівниці посипались звинувачення, що це я затіяв сварку, ображав її, навіть матюкався! Скажу, що цього не було. Грішним ділом, на таке свинське відношення до нас та до мови, вже після сварки в мене вирвалось слово «коза». Я про це шкодую та розкаююсь в цьому, але хто побачить на відео до якого стану мене довели цим «сервісом» та відношенням до української держави, і хто хоч раз побував в такій ситуації, думаю мене зрозуміє.
Так: я був знервований. Але ж мене і довели до цього працівники ЦНАПУ. А коли зі мною ПРИНЦИПОВО НЕ ЗАХОТІЛИ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ – в мене обурення сягнуло через край!
На середині конфлікту, я здогадався вмикнути телефон. Подивіться самі. І зробіть висновки: чи нормальна така ситуація? Таке відношення до людей і до мови?»
Це мій переказ того, що почула від отця Ігоря. Більше того почула, що ця дівчина Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна не тільки не спробувала загладити конфлікт, а ще й збирається роздмухувати його, звинувачуючи отця Ігоря!
Я, мабуть, чогось не розумію… Сама колись працювала держслужбовцем і в нас було основне правило: в першу чергу – клієнт; друге правило: ніколи не допускати скандалів, намагатись гасити їх ще у зародку, ну і третє: коли поступали на службу – всі здавали екзамен з української мови. Це було давно, ще у часи революції 2004 року, а зараз у 2017 році, коли у нас йде війна з агресором Росією, чи не повинна українська мова бути понад усе??
А якщо пані Мельчаковська-Чеснок чогось не розуміє, то поясню: поки Ви сиділи у теплому кабінеті, отець Ігор був одним з тих, хто робив все, щоб цей теплий кабінет у Вас був! Не підвал під снарядами, не зйомна кімната в чужій області, як у тисяч біженців, а саме Ваш кабінет і Ваш дім. Отець Ігор постійно їздив на передову, підтримував наших воїнів духовно та матеріально: як капелан – служив Літургії та причащав воїнів під щохвилинною загрозою несподіваних обстрілів, і як волонтер – возив захисникам їжу, одяг, спорядження. І за це ледь не поплатився життям. Два роки тому він попав у полон. Коли отця Ігоря схопили на ворожому блокпосту, пані Мельчаковська-Чеснок, його по-звірячому просто забивали насмерть. Але він дивом вижив. Ми про це не знали. Він просто зник. Декілька місяців всі думали, що він загинув. Ми не втрачали надії – молились всім Херсоном: Церквою, Херсонським Майданом і постійно шукали його. І він знайшовся в полоні, де відсидів в ямі, витримав знущання, і не зламався! Більше того – підтримував дух іншим полоненим! А згодом отець Ігор, разом з іншими в’язнями окупантів, був вигнаний сепаратистами доставати тіла наших героїв з під завалів Донецького Аеропорту. Отих самих героїв, яких ми тоді оплакували. І він теж оплакував і молився над ними. Про це сепаратисти зняли сюжет. Так ми дізналися, що отець Ігор живий. Потім отця Ігоря таки визволили з полону.
Це я до того, якщо отець Ігор нашим чиновникам здався занадто знервованим та комусь надто принциповою здалась його позиція щодо мови. Пані Ольга Мельчаковська-Чеснок, якби Ви пережили таке, то ви б ще років 5 на людей боялись глянути! А коли б чули мову тих, хто скакав по Вашим ребрам і декілька місяців в ямі протримав, то мабуть кожен день говорили українською, навіть, якщо з народження були російськомовні.
А отець Ігор не зламався – він продовжує свою справу. І він продовжує робити все, щоб Ви, пані Ольга, мали далі можливість сидіти в теплому кабінеті й навіть так по-хамські відноситись до нього і до нашої держави, на яку ви працюєте. І вважати великим перевантаженням зробити ксерокопію паспорта, та великим напруженням витримати емоційне невдоволення клієнта!
(Хоча, припускаю, що наші чиновники і надспокійну людину навіть без мовного питання до білого каління зможуть довести. Принаймні, бачачи на відео цю хамську байдужість, розумію, що на місці отця Ігоря я б теж не була спокійна.)
Підсумкове питання: ЧИ БУДЕ КОЛИСЬ ПОРЯДОК В ХЕРСОНСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВАХ? ЧИ ВИВЧАТЬ ЇХ ПРАЦІВНИКИ, ЩО ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА?!! І ЩО ВОНИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ РОЗМОВЛЯТИ НЕЮ. ТИМ ПАЧЕ НА ВИМОГУ ВІДВІДУВАЧІВ! І ЩО ВОНИ ПОКЛИКАНІ ОБСЛУГОВУВАТИ ВІДВІДУВАЧІВ, А НЕ ВІДВІДУВАЧІ ПОВИННІ ДОГОДЖАТИ ЇМ.
І ЩЕ: ЧИ МАТИМУТЬ ЧИНОВНИКИ ХОЧ ЯКУСЬ ПОВАГУ ДО ЛЮДЕЙ, ЯКІ НА СОБІ ВИНЕСЛИ ЦЮ ВІЙНУ???
Хотілось би почути публічну відповідь від публічних осіб. А дружина отця Ігоря, якій спочатку відмовили оформляти документи, буде писати ці питання до мера Володимир Миколаєнко та до голови ХОДА Андрій Гордєєв. Оскільки Павло Гавриш опинився невільним свідком конфлікту – думаю він не дасть це зам’яти.
Сподіваюсь на підтримку активістів та ЗМІ.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Oleh Oleg

Вчора стикнувся з черговим проявом українофобії в сфері обслуговування та попиранням базових прав українців в Україні. Сталося це в ресторані “Євразія” в центрі Києва на вул. Льва Толстого 11/61. В моєму рідному місті, на моїй рідній вулиці, в столиці України, де я народився і живу, мене вкотре дискирмінують за мовною ознакою. Я гадав, що мережа “Євразія” вже почала змінюватися, бо останнім часом при замовленні телефоном хоч і вітаються російською мовою (іноземною), але завжди одразу переходять на чисту українську, коли чують моє “Доброго дня!” Проте сьогодні у вищезазначеному закладі мене всі співробітники зустріли мене російською мовою та продовжили у відповідь на мою українську обслуговувати мовою країни-окупанта, мовою, яка мені просто неприємна через давню історію русифікації та окупації України сусідньою росією. А моя дитина взагалі не знає цієї мови і не зобов’язана, бо в нас єдина державна мова – УКРАЇНСЬКА. То що вона має робити, коли підросте і почне стикатися зі сферою обслуговування в столиці??? Переїжджати до Канади, щоб чути там українську та не чути русский язык? Але повернемося до сьогоднішнього випадка. Адміністратор цього закладу Мар’яна (прізвище назвати відмовилася, що є порушенням) вперто насміхалася з прохань не порушувати моїх прав та відповідати мені українською. Ба більш того, в кінці взагалі сказала, що “нє панімаєт мєня і нє абязана”. Це при тому, що меню в них та вся система на комп’ютерах українською мовою! Я не витримав та попросив книгу відгуків, яку вона спочатку не хотіла надавати, та залишив відгук з проханням офіційної письмової відповіді. Ще вперше хотілося викликати поліцію для складання акту, але в мене просто не було часу чекати на них, бо я поспішав додому, де мене чекав мій син, в якого День Народження та бабусі з дідусями.. На моє останнє питання, чи вона (адміністратор) не з росії раптом приїхала, вона сказала, що з “Бєларуссіі”. Кажу, що в Білорусі вже знищили свою мову, хочете й нашу мову знищити? Але я вам НЕ ДАМ цього зробити!! Я БУДУ БОРОТИСЯ Й НАДАЛІ! Українську мову зневажливо називала “укрÁінскім” та відповідала, що знає іноземні мови, але не змогла перейти на жодну, навіть, англійську.
Мені цікаво, хто саме буде розглядати цю скаргу? Чи не вона раптом? Вона ж адміністратор.. Тож хочеться донести цей випадок до вищого менеджменту “Євразії”, щоб вони зробили належні кроки з виправлення цієї ганебної практики в конкретному закладі і мені не довелося звертатися до суду. Тегну офіційну сторінку і позначте когось з керівництва, друзі, якщо знаєте:
Сеть ресторанов и суши-баров «Евразия»

P.S. Нагадаю, що внаслідок останньої моєї подібної офіційної скарги пару тижнів тому “СпортЛайф” приніс мені офіційні вибачення, а співробітниця вже через 2 дні раптом заговорила до мене українською, хоча жорстко відмовлялася це робити раніше. Також мене запевнили, що “СпортЛайф” почав процес українізації.

06/02/2017 РЕЗУЛЬТАТ: Представники “Євразії” в особистому спілкуванні зі мною принесли вибачення і запевнили, що в майбутньому таке не повториться. Директор закладу повідомила мені, що з адміністратором та співробітниками була проведена належна роз’яснювальна робота. Будемо сподіватися, що зміни дійсно відбулися. Будемо контролювати.
Друзі, боріться за свої права. Навіть одна людина може змінити світ. Закон на нашому боці. Ми мусимо змінити і відродити Україну, або її не стане.
«БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ! ВАМ БОГ ПОМАГАЄ!»

 

16587378_1528564883821128_2714362012316507303_o

 

джерело

 

Особисті історії

Опубліковано:

Аня Ющенко

Для початку я би хотіла розповісти про два випадки, які зі мною стались у зв’язку з моєю наполегливістю по відношенню до мови в сфері обслуговування. на вул. Льва Толстого недалеко від метро є “чудове” кафе “Браво”, куди я зайшла випити кави навіть не підозрюючи, що мене там чекає.

Побачивши російські оголошення, меню, рахунок, чек, а також поспілкувавшись з російськомовними офіціантами, я за звичкою попросила книгу відгуків. Поряд зі мною, як виявилось, сиділа бухгалтер цього закладу, яка почувши про книгу, одразу підсіла до мене і попросила пояснити. Я, звісно ж, дуже ввічливо пояснила, що їхньому закладу слід приділяти більше уваги законодавству, яке регламентує зокрема мовне питання у сфері обслуговування (з посиланням на конкретні нормативні акти). У відповідь на це бухгалтер зовсім не ввічливо почала мені доводити, що я не маю рації, що таких нормативних актів не існує, що вони не збираються нічого міняти, а також питала, де я вчусь і досить відверто натякала, що займаючись такою діяльністю (малось на увазі захистом своїх прав) я дуже ризикую. потім вона почала швидко дзвонити знайомому юристові і просила прийти негайно. Читати далі