Архів категорії: Блоги

Персональні блоги користувачів порталу

Конституційний Суд завершив відкриту частину розгляду мовного закону. Чекаємо на рішення

Опубліковано:

ksu

Cьогодні, 14 грудня 2016, завершилося відкрите засідання щодо розгляду в Конституційному Суді справи про визнання антиконституційності закону “Про засади державної мовної політики”.

Тепер нам лишається тільки чекати на рішення КСУ, яке ухвалять на закритому засіданні, згідно із законом про КСУ. Про ухвалене рішення, своєю чергою, вже повідомлять суб’єктів подання.

Коротко про сьогоднішнє засідання: спершу учасники процесу, яких заслуховували вчора, мали можливість поставити одне одному запитання та отримати на них відповіді, а також дати відповіді на запитання суддів. Читати далі

„Русскоязычные патриоты“

Опубліковано:

„Русскоязычные патриоты“ і допомоговці („волонтёры“) відбирають в Українців останнє – право на патріотизм. Вони будують Україну неукраїнську. А тепер я пропоную відгукнутись про причини. Українці не є громадсько активними поступовцями? Навіть у моєму Львові по парку ходить у відсотках більше Кацапів чим їх у відсотках живе в місті. Каяками (байдарками) та туризмом займається їх більше, чим у відсотках мешкає у Львові. Спортивні секції — по-більшості русскоязычные. Що ся діє?!

Синдром Малоросійства

Опубліковано:

7b452c19efccb203cb4189d9194340a9

Не раз і не два звертаюся до мовної теми. Ще і ще раз пишу про одне й те саме, наголошуючи на вчиненні певних кроків, вкрай необхідних для забезпечення — вдуматися лишень! — права нації на свою мову у власній державі. Пишу не для чиновників, яких ця тема, унаслідок їх обмеженості, їх орієнтації не на потреби і перспективи нації, а на прихилність такої ж обмеженої влади нацарювателів, зовсім не обходить. Пишу до моєї нації — до тих, в кого ще не атрофовано ген гідності, відчуття самозбереження, до тих, хто ще здатний мислити і аналізувати. Волаю:  отямтесь, товариство! Не надійтеся на владу, яка є не чимось більшим, як відображенням нашого переформатованого упродовж підневольних віків суспільства, особливо ж, коли критерієм добору до неї є не інтелект, а хитрість,  не фаховість, а пронирливість, не порядність, а вміння шахраювати,  не реальні справи на благо суспільства, а хабарі у вигляді передвиборчих дитячих майданчиків, “дармової” гречки та медових обіцянок. Не сподівайтеся на те, що мовне питання в Україні вирішать якісь пасіонарії-одинаки, письменники-поети, зарубіжна діяспора чи прозрілий дядько Трамп. Вирішити його можна лише за умови активної позиції якнайширших кіл самого українського  суспільства. Маю на увазі, найперше, навіть не україномовну його частину. Патріотів не бракує і в московомовному середовищі українців. Вихідці з Херсонщини, Дніпровщини, Харківщини, Миколаївщини, Донеччини, Одещини і навіть Криму — їх кров’ю не менш щедро скроплені землі Донбасу, аніж кров’ю західняків. Та, от біда, — навіть серед них нечасто зустрічаєш ясне усвідомлення того, що наша самоідентифікація, а відтак і світогляд, напряму і нерозривно пов’язані з мовою, яку вважаємо рідною, якою спілкуємося в побуті, в сім’ї. Навіть серед них нема розуміння, що протистояти сильному, агресивному ворогові в умовах війни, де світоглядна складова є базовою, послуговуючись при тому його мовою, є справою наперед безнадійною,  в будь-якому разі програшною.

Зате, влада Московії ніколи не нехтувала таким потужним інструментом як мова. Примусом та підкупом насадивши свою мову на теренах України, Московії вдалося значною мірою переформатувати українське суспільство. Для того не гребували не лише прямими заборонами мови української, а й такими дієвими засобами, як виселення, а то й винищення етнічних українців-русичів, з подальшим заселенням вивільнених у такий варварський спосіб земель московитами, представниками інших народів.

Тож, чи дивно, що в тому  відірваному від українських мовних, а відтак і культурних коренів переформатованому середовищі, попри номінально українське громадянство, попри українську, здебільшого, кров, було штучно витворене, по суті, іншомовне суспільство, яке на рівні підсвідомості непомильно асоціювало себе з “русским миром”? Чи ж варто дивуватися, що той хижий “мир” сприймає манкуртизовані території своєю невід’ємною частиною? Крим, Донбас, намагання підняти заколоти на Харківщині, Одещині —  маємо затямити собі, що експансія, в тому числі військова, буде продовжуватись доти, доки не припинемо готувати підгрунтя для нових вторгнень, культивуючи “русский мир” на своїй землі, найперше, плекаючи мову чужої, агресивної країни.

Якби одразу по осягненні Незалежності українське суспільство зуміло усвідомити критичну необхідність настановленння державницької влади, яка б розвивала країну, піклуючись найперше про добробут громадян, якби та влада була настільки мудрою, далекоглядною, аби не декларативно, а на ділі зробити українську мову тим елементом, який об’єднав би трафлену совком націю, якби була послідовною і твердою на тому шляху, то сьогодні не мали б ми проблем ні економічних, ні мовних, ні безпекових. Поступове впровадження української мови на всіх рівнях, починаючи з дитячого садочка, стимулювання її використання у повсякденні, за два покоління об’єднало б націю, зробило б її монолітною. Але — наголошу ще раз — для реалізації того влада мала б одночасно забезпечувати економічну успішність країни, процвітання її громадян. Аби переконатися, що те працює, варто лише спитати себе, чому це московська діаспора на Брайтон-Біч не вимагає ні від Білла де Блазіо, ні тим більш від Барака Обами запровадження московської мови, як регіональної, хоча би й на рівні того району.

На жаль, історія не має умовного способу. Неможливо повернутися в минуле і виправити свої помилки. Але, може, ми порозумнішали за цей час і хоч сьогодні усвідомили важливість мови, як об’єднавчого елементу нації? Що ж, погляньмо яку мовну політику проводить  сьогоднішня постмайданна влада.

Мовна політика “нової команди” почалася з того, що голова парламенту Турчинов О.В. не підписав проголосованого депутатами ВР 23 лютого 2014 року скасування мовного закону Ківалова-Колесніченка, яким з 10 серпня 2012 року була введена двомовність в регіонах, де національна меншина складала більше 10% населення. Далі, в квітні 2014 року, той самий голова парламенту, вкупі з тодішнім прем’єр-міністром Арсеном Яценюком виступає з ініціативою надання московській мові статусу офіційної та закріпленням того статусу в новій редакції Конституції України. А в жовтні 2014 року надання московській мові спеціального статусу обстоює у своєму законопроекті змін до Конституції України, вже й сам пан президент.

Пікантна ситуація, чи не так? Адже в той самий час, коли добровольці ціною своїх життів стримували навалу Московії, докладали всіх сил, аби вибити ворога зі своєї землі, влада за їх спинами не лише влаштовувала ганебні військові паради, а й напряму здавала інтереси української нації, фактично, намагаючись закріпити в Конституції офіційний статус для мови країни-агресора. В тому ж ключі й проголосований в першому читанні, вже в жовтні цього року, законопроект Міністерства освіти, який сьомою своєю статтею гарантує право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства.

Мені, щоправда, можуть заперечити. Мовляв, не так все й безнадійно. Закон “Про освіту” до другого читання ще можна підправити, зате вже — он, за ініціативи першого віце-прем’єра, введені квоти на україномовну пісню в радіоефірі. І вони вже діють з восьмого листопада. Справді. Закон ще можна підправити. Та чи є на те воля? З дев’яти начебто цілком адекватних депутатів, до яких звернувся з проханням внести до зазначеного закону правки, зініційовані письменницею Ларисою Ніцой, правки на розгляд комітету  подав лише пан Дмитро Добродомов. Приблизно з таким самим “розумінням” зіткнулися й колеги. Щодо квот, то з ними так само, не все просто. Найперше, FM радіостанції не зацікавлені в збільшенні частки української пісні. З різних, в тому числі й цілком об’єктивних причин. Однією з тих причин є те, що сегмент української пісні зводиться до досить обмеженого числа популярних співаків, гуртів. Звісно, те не означає, що окрім них не маємо більше нічого достойного уваги. Навпаки, маємо багато талановитих співаків з чудовими голосами. Але те означає, що потрапити в рейтинги новим іменам аж надто непросто. “Однією з переваг демократії є те, що за все треба платити”, казав головний герой повісті “Escape”. На жаль, далеко не кожен співак чи група можуть знайти кошти на оплату послуг студій професійного звукозапису, на просування своїх пісень в чартах і т.п. На все те потрібен час і чималі кошти. Отож ми знову стикаємося з необхідністю найперше забезпечити, принаймні, сталий рух до успішного, процвітаючого суспільства, бо сьогодні головною проблемою на шляху розвитку української пісні, музики, кіно, літератури — та й хіба лише їх! — є зубожіння українського суспільства, де вісімдесят відсотків громадян не можуть дозволити собі не те що якісну живу музику пісню чи книжку — не здатні сплачувати навіть за найперші життєві потреби.

Не треба й пояснювати, що те означає, коли поряд існує величезний московомовний ринок, з його в рази більшими можливостями, найперше фінансовими. Власне, він настільки “поряд”, що поширюється на більшу частину твоєї країни. За таких умов вибір приходить сам собою. Чи не так?

Багато в чому ті ж проблеми гальмують і розвиток сучасної української літератури. Не секрет, що багато талановитих українських письменників свідомо зробили свій вибір на користь мови московської. Хтось через те, що мав московське коріння, відтак, володів тою мовою найкраще, а хтось виключно з прагматичних міркувань. Адже в рази більший ринок дає в рази більші можливості, в першу чергу, фінансового успіху, визнання та слави. Не будемо гадати над тим, який саме аргумент був вирішальним в кожному конкретному випадку, але факт залишається фактом: Марина та Сергій Дяченки, Дмитро Громов, Олег Ладиженський, Наталія Гавриленко і ще багато інших номінально українських письменників пишуть свої чудові твори… милозвучною московською мовою.

Для певних екзальтованих осіб, які свято вірять в те, що твори письменників, поетів нашептані їм уві сні музами, при пробудженні чарівним чином матеріалізуються в гарно оправлені шкірою та золотим тисненням томи, будь-які прагматичні, тим більш, меркантильні міркування в такій тонкій сфері, як література, виглядають геть неприйнятними, більш того — огидними. Що ж, кожен має право на свою позицію. Але не поспішаймо засуджувати. Письменницька праця належить до найінтелектуальнішої діяльності людини, вимагає, при тому, величезного напруження, граничної концентрації думки, неймовірних затрат енергії і отої субстанції, що зветься часом нашого життя. Відтак, якому осуду може підлягати природне  бажання отримати за свій труд гідну винагороду? Інша річ, що  абсолютно неприйнятним є намагання когось з таких письменників розширити ринок московитської літератури за рахунок вітчизняного читача, продаючи свої московомовні твори в Україні чи обстоювання, як у випадку з паном Курковим, заснування в Україні інституту московської мови. Поза цими крайнощами, вибір письменника є його невід’ємним правом, особливо ж, коли він позбавлений можливості реалізувати себе в своїй власній країні. От, лишень, не маючи до української літератури  жодного стосунку, вони мали б і зватися, відповідно,  письменниками московитськими.

Чи можуть допомогти українському книговиданню квоти, подібні тим, які запроваджено з легкої руки пана Криленка, щодо української пісні в FM ефірі?  Попри те, що автор вельми скептично ставиться до квотування, як позаекономічного важеля, воно, можливо, мало б сенс будучи застосованим на теперішньому етапі до  системи книгорозповсюдженні на території України, за умови поступового, але невпинного зниження частки московомовного продукту. Натомість, квотування книговидавництва виглядає абсолютно недоцільним. Навпаки, створюймо умови, аби вітчизняне книговидавництво було настільки конкурентоздатним, щоб білоруські, московитські письменники, не кажучи вже про московомовних письменників України, були зацікавлені замовляти друк своїх творів для ринку Білорусі та Московії виключно їм.

А от розумна податкова політика щодо вітчизняних видавництв, щодо українських письменників, була б вельми доцільною. Принаймні, доки вони зіпнуться на ноги.  На період, доки їх прибутки досягнуть певних мінімальних меж, їх варто було б взагалі вивести з-під оподаткування.  Свідомо не вживаю тут слово “гонорари”, оскільки в Україні, за винятком вузького кола розкручених письменників, решта — та більшість, яка не має можливості презентувати свої твори широкій публіці — лише здогадується що воно таке. Про виведення письменників з низьким прибутком від своєї діяльності з-під податку мовлю, пригадавши розповідь однієї з колег про письменницю, яка видає свої книжки власним коштом і власноруч торгує ними навпроти університету імені Тараса Шевченка. Чи то від добра? На жаль, переважна більшість книгарень працюють лише з видавництвами, ставлячи під сумнів якість книжок, що їх автори, аби здешевити вартість накладу, друкують, в обхід дорогих видавництв, напряму в друкарнях. Певна річ,  для того існують підстави. Не кожен письменник може бути сам собі редактором. Не одному мені, думаю, траплялися на очі книжки, найкраще застосування для яких, розтопити піч. Тим не менш, подібна цнотливість вражає. Здавалося б, що може бути простішим, коли менеджер, а чи й фаховий продавець книгарні просто читає пропоновану для продажу книжку. Принаймні, кілька розділів. Аби мати уявлення про неї. Але ж ні. Чи то есересерівський совок, що глибоко застряг у мізках, чи уявна наближеність до касти небожителів, чи звичайні лінощі, небажання завдавати собі зайвих клопіт, але… не з нашими волами.

До слова, це досить прикметне явище можемо спостерігати навіть на деяких письменницьких сайтах, як от “Автура”. Там, ваш твір, перш ніж потрапити на очі читачеві, підлягає обов’язковій модерації. Впевненість цензора у своїй непогрішимості має бути, відтак, десь на рівні Вседержителя.

Дуже дивно, при тому, що ні на Authonomy from H&C, де в компанії десятків тисяч письменників я відшліфовував свої англомовні твори упродовж трьох років, ні на Amazon(і), де й досі виставлені кілька моїх робіт, нікому навіть на думку не спадає модерувати твори письменників. Навіть коли, реєструючись, вони використовують псевдо. І це при тому, що Гарпер/Коллинз є всесвітньо відомим видавництвом, І це при тому, що мережа Амазон таки трохи більша за мережу книгарні Є.

Може справа в тім, що видавці, книготорговці Європи, Америки ставляться до своєї справи професійно? Може вони — страшно сказати! — довіряють своїм покупцям, не бояться, що ті викладуть свої кревні долари/фунти за якийсь несмак?

Власне, то є бізнес. Заробляючи на письменникові, літературні агенти, видавництва, книготорговці найперші зацікавлені в його успішності, в його прибутках. Живі гроші — ось критерій їх діяльності. Власне, того ж прагне  (хай вибачають мене ідеалісти) і письменник. Джек Лондон, Жюль Верн, Джоан Роулінг —  статус цих письменників зі світовим ім’ям ( і не лише їх) визначався/визначається зовсім не належністю до національної спілки письменників, не лауреатством іменних премій, не дипломами чи грамотами, з усією повагою до них, а сумами на рахунках в найбільших банках.

Мо’ й нам час облишити примарні надії на повернення солодких часів, коли коли раз на два роки твої твори гарантовано видавались, незалежно від їх якості і попиту на них, коли держава за рахунок безмовних платників податків утримувала на плаву неконкурентоздатні видавництва? Мо’ пора прощатися з есересером в головах? Роботи ж — непочатий край. Гірко казати, але не маємо ані фахових літературних агентів, які є кров’ю книговидавничої справи у будь-якій країні, ні справжньої зацікавленості видавництв, ні фахових книготорговців Так, жодне з українських видавництв не має, скажімо, сайту, навіть подібного вже згадуваному Authonomy, де вітчизняні письменники відточували б свою майстерність, а видавництво, як і читач, до слова, мали б можливість скласти більш-менш реальне уявлення про тренди сучасної літератури, про реальний рейтинг того чи іншого письменника,  не на кавовій гущі гадати про його твори.

Звісно, сюди б Ганса з волохатими руками — той би все розставив по місцях. Наразі ж чекаємо. Дехто нетерпляче бігаючи взад і вперед (скільки того життя!), дехто лежачи, мов собака на сіні. Чекаємо чого, панове? Доки наша влада скаже своє вагоме слово? Доки нас просвітлить непроминуча мудрість діяспори?

Але ж нашій владі, з “кразами” її задекларованих інтересів, зі скандалами, що вибухають довколо неї мало не щодня, схоже, не до мови, не до літератури. Що ж робити? Може й справді — ік дідьку ту українську мову. Незамінного ж нічого не буває. Об’єднаємо націю в благодаті мови московської. Там, дивись, і пан Путін заспокоїться. Який йому тоді сенс воювати? Заживемо душа в душу. Хором лаятимемо клятих піндосів, мочитимемо в сортирах всяких там саакашвілі — коротше, йтимемо своїм особливим шляхом. Куди? Звісно ж, в Європу! От тільки теє… після старшого брата. Щоб не образився, бува…

Одна морока: як тоді зватимемося? Українцями вже не назвешся. Московитами — теж не потягнемо, не кажучи вже про русских. Хіба що малоросами чи хохлами? А що — теж звучить непогано. І десь навіть звично… То, мо’ в малороси, товариство?

 

24 листопада 2016 р.

Валентин Бут7b452c19efccb203cb4189d9194340a9

«Мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Троянські коні Кремля

Опубліковано:

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Тарас Марусик

Пішов уже п’ятий рік, відколи, образно кажучи, у нашу Трою зайшов «троянський кінь Кремля», закон «Про засади державної мовної політики», названий у зверненні громадськості до 20-ї річниці Конституції України юридично нікчемним, таким, що підважує статус української мови як державної, блокує реалізацію положення частини першої статті 10 Конституції України, слугує інструментом русифікації, а відтак загрожує національній безпеці України та самому її існуванню. Читати далі

УКРАЇНА: ЗАТЯЖНЕ ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ, АБО СЛОВО ДО МОСКОВОМОВНИХ БРАТІВ МОЇХ.

Опубліковано:

Bible_Exodus_37880447-P

Як би не принизливо було про те говорити, але маємо визнати: пунктик психологічної прив’язки до неухильно, але надто повільно конаючої імперії в головах великого числа громадян, є реальністю сьогоднішньої України. Пунктик той – хтось з псевдопатріотичних (не виносити сміття з хати), хтось з інших мотивів – не бажає визнавати. Не варто й казати, що таке ставлення консервує його.
З огляду на те, що одним з «інших» мотивів того пунктику є його успішна експлуатація цілою зграєю привладних політичних паразитів – вчора комуністами, сьогодні – все тою ж незнищеною проімперською колоною, різношерстними популістами від опозиції до уряду і президента включно, зважаючи на те, що більшість пересічних українців і досі плутають його з ностальгією за молодими роками, навіть не усвідомлюючи, що насправді він є однією з найголовніших причин наших сьогоднішніх проблем, пропоную моєму читачеві поміркувати на темат того, наскільки небезпечною є психологія раба і у що вона виливається.
Що проблема є насправді надто серйозною, аби легковажити нею, свідчить класичний приклад зі Старого Заповіту. Мойсей, якому Бог звелів вивести іудеїв з єгипетського полону, мусив цілих сорок років водити своїх родаків Сінайською пустелею, аби привести в Землю Обітовану не закоренілих рабів, а вільних людей. Сорок років! Це при тому, що весь той Сінайський півострів можна обійти по периметру за рік, роблячи в середньому три кілометри на день. Проте ж, як знаємо, навіть та метода не забезпечила повного успіху.
В форматі короткої газетної статті навряд чи можливий детальний аналіз того, як так сталося, що українська нація, яка упродовж століть була уособленням волелюбності, самоврядності, демократії, чия конституція давніша за американську, після трьох століть перебування на задвірках Московської імперії (у всіх її іпостасях), деградувала аж настільки, що й сьогодні, в XXI сторіччі, все ніяк не виплутається з її тенет. Все ж, аби відкинути певні стереотипи, приживлені у суспільну свідомість, зазначимо, що упродовж перебування в складі Московської імперії, українська нація була піддана цілеспрямованому переформатуванню.
Найперше, Московія вже за Петра привласнила собі наше давнє ім’я, під яким світ знав нас довгі віки. Нагадаю: ще на початку XVII сторіччя в документах Речіпосполитої ми є Руссю, наші князі – руськими князями, а країну з центром в Москві весь світ знає як Московське царство. Попри дуже непрості, якщо не сказати більше, стосунки з Варшавою, попри перманентні повстання і криваві війни, нікому в Польщі не спало на думку поцупити наше ім’я. Були горді своїм. Щоправда, невситимі апетити польських магнатів, та відсутність у нас власної сильної централізованої держави призвели до того, що руські землі починають все частіше називати українними землями Великої Польщі. Ось так русичі мало-помалу ставали українцями.
На жаль, утворивши козацьку державу, Богдан Хмельницький не був настільки далекоглядним, аби утвердити її, як правонаступницю Русі, а спроба гетьмана Івана Виговського приєднатися до Речіпосполитої в якості третьої рівноправної держави, Великого князівства Руського, не мала успіху через незгоду в суспільстві: надто свіжою була недобра пам’ять про кривди, яких зазнали перебуваючи під владою Польщі.
Тим часом, Московія молодого амбітного Петра, який поклав вивести її в ряд потужних європейських держав, критично потребувала приховання свого темного, а часто й жаского ординського минулого. Спілка, укладена Хмельницьким з Московією, звісно, не давала жодного права, аби перебирати чуже ім’я, але ж право так часто підбирає крихти зі столу сили…
Бездержавна країна, потрапивши в тенета імперії, як правило, приречена на втрату своєї ідентичності. Маємо безліч прикладів тому, зокрема і в Європі. Назвавшись Росією (Russia), Московія робила все, аби стерти будь-які згадки про істинне походження русичів-українців, чи то, пак, як їх відтоді називали – малоросів. Для їх обезличення застосовувався весь можливий інструментарій. Найперше, було зроблено все, аби приручити українську шляхту. Переважна частина її, аби не втратити свій статус, свої статки, пішла на службу цареві. Той, хто не поспішив з тим, був приречений на опалу, зубожіння, як мінімум, на неуспіх. Відверто непокірні, при тому, безжально нищилися. Доля гетьмана Івана Мазепи та тих його товаришів військових, по яких залишилося страхітливе кладовище під Лебедином, є красномовним і далеко не єдиним свідченням того.
Не дивно, тож, що за умов, коли ласкаве телятко двох маток ссе, а брикливому відрізають голову, верхівка українського суспільства швидко омосковлювалася. «Приручення» шляхти означало позбавлення нації проводирів, її дезорієнтацію. І то було лише одним з елементів її переформатування.
Ще одним диявольським інструментом московських царів, а в подальшому комуністичних вождів, було переселення підвладних їм народів. Виселення у приазовські степи після завоювання Криму кримських християн, витискання з півострова у тому ж часі кримських татар, які були змушені масово перебиратися до Туреччини, переселення Війська Запорізького з обжитого Низу на небезпечну тоді Кубань є лише найвідомішими з подібних акцій. Вже за комуністів, всього сімдесят два роки тому в брутальний спосіб, за лічені дні вивезли з батьківщини кримців, чеченців, інгушів. Проте, найжорстокішим різновидом цього інструменту переформатування нації були штучні голодомори. Тут виселення відбувалося одразу на той світ. Пустка і страх – от, що залишалося після його застосування. А «звільнені» таким варварським способом терени заселялися лояльним до імперської влади населенням – зазвичай вихідцями з центральних регіонів Московії, або як те було в XVIII сторіччі з землями Війська Запорізького – колоністами з інших країв: німцями, шведами, сербами, греками…
Проте, найголовнішим інструментом переформатування нації була і залишається мова. Цей інструмент було найтяжче застосувати, але завдяки його особливостям, зокрема, щонайтіснішим звязкам з культурою, а відтак і з внутрішнім світом як окремої людини, так і зі світосприйняттям цілої нації, його ефективність є ні з чим не порівняною. Пустивши коріння, мова утворює сприятливе для себе середовище, яке в подальшому відтворюється, множиться і захищає себе.
Цілком зрозуміло, що Московська імперія насаджувала на теренах України-Русі свою мову, чинячи всілякі перешкоди мові українській. Не дивно, що українські школи, в тому числі й один з найдавніших навчальних закладів Європи, Братська школа, на століття старша за Московську Академію, занепадали. А були ж і прямі заборони: валуєвський циркуляр, емський указ, було «розстріляне відродження» – скажений спротив вже комуністичної імперії несмілим спробам наївних українських комуністів відродити українську мову, була експансія московської мови часів вірного ленінця Володимира Щербицького.
На жаль, формальне відновлення української державності в 1991 році не спинило процес московизації Краю, не стало ренесансом української мови. Засилений всередину українського організму Чужий за три сторіччя не просто вигриз в ньому життєвий простір для себе – ні, він і сьогодні, на двадцять п’ятому році Незалежності, продовжує успішно поглинати українську Україну.
Переселені колись московити, їх численні нащадки цілком природно користувалися рідною мовою, не маючи, як представники домінуючої нації-поневолювача, жодної потреби, спілкуватися мовою поневолених. Навпаки, поневолені, аби мати шанс на успіх, переходили на їх мову. Але ж мова, як ми згадували – то не просто засіб спілкування, а й культура народу-носія, а відтак і самоідентифікація, часто на підсвідомому рівні. Тож, сформоване за три століття московомовне середовище не те що міцно утримує сьогодні свої позиції в Україні – воно, мов ракова пухлина, і далі поширює свої метастази.
Якою ж була мовна політика незалежної нібито України, що таке стало можливим? Якщо від компартійного ідеолога чи червоного директора в президентському кріслі не варто було чекати радикальних мовних реформ, то на медоточивого «патріота» Віктора Ющенка покладалися великі надії. На жаль, позитивні зміни, які, попри скептичні очікування, все ж були внесені за президентства Леоніда Даниловича Кучми, за нездарного президентства Віктора Ющенка були знівельовані. Так, отримавши в лютому 2005 року призначення на секретаря РНБО, кум президента, Петро Олексійович Порошенко вніс пропозиції, які зводилися до зупинення процесу закриття московських шкіл, відновлення груп у вищих навчальних закладах з московською мовою навчання, а також, створення телевізійного каналу і радіостанцій для московомовних громадян України. Невдовзі після того державний секретар України Зінченко спрямував голові тодішнього уряду пані Юлії Тимошенко проект указу «Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей в Україні». Той указ передбачав затвердження переліку населених пунктів, де у роботі органів влади допускалося, поряд з державною, застосуваня московської або іншої мови національних меншин України. Там же висувалася вимога до державних службовців зазначених регіонів щодо обов’язкового володіння крім державної мови мовою московською, чи мовою іншої національності, яка компактно мешкала на їх теренах.
На загал, попри численні ініціативи помаранчевого президента, більшість з них так і не була втілена в життя, включно з останнім його указом «Про концепцію державної мовної політики».
Не варто й говорити, що каденція президента Януковича була часом наступу на українську мову. Чого вартою була діяльність одного лишень міністра освіти пана Табачника! Московська відновила свої ненадовго втрачені позиції в закладах загальної освіти, та в вишах, стала фактично державною мовою Сходу та Півдня України, включно, зрозуміло ж, із Кримом, де вона весь час залишалася домінуючою.
– Але ж, певно, з приходом революційної постмайданної влади євроінтеграторів все змінилось? – скажете ви.
Гай-гай, мій читачу…
В березні 2014 автор вже писав, що попри всю любов до української мови, голосування щодо скасування закону «Про засади державної мовної політики» авторства п.п.Кивалова та Колесниченка могло б і зачекати – на кораблі, що потрапив у шторм не час фарбувати борти. У часі загарбання Криму, вся увага, всі зусилля влади, парламентарів зокрема, мали б бути зосереджені на організації належного спротиву агресору. Проте ж, навіть успішно проголосований нажаханою привидом розплати за свої злочини проти Майдану Верховною радою, закон той так і не був підписаний новоявленим спікером парламенту, героєм здачі Криму, паном Турчиновим.
Далі – більше. Вже в квітні 2014 року у спільній заяві голови ВР України пана Олександра Турчинова та прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка велося про надання спеціального статусу московській мові. Тоді ж цими достойниками було запропоновано закріпити статус московської мови як офіційної в новій редакції Конституції України.
Послідовний курс на знищення української мови ще від часів свого перебування на посаді секретаря РНБО проводить і нинішній президент Петро Порошенко. Попри патріотичну риторику щодо української, як єдиної державної мови, на ділі Петро Олексійович ще в жовтні 2014 року вніс до парламенту законопроект змін до Конституції, в якому він пропонує закріпити за московською мовою в Україні спеціальний статус. Чи свідомий він того, що те означає подальше розповзання Україною московської мови, а відтак, звуження життєвого простору мови української? Певно, що так.
Ось іще приклад того, як наша влада обстоює інтереси корінної нації. В жовтні вже цього року, Міністерство освіти внесло до парламенту проект закону «Про освіту», в якому втіленні здається всі явні і потаємні мрії колишнього очільника цього притулку палких шанувальників московської мови пана Табачника. Так статтею 7 цього закону гарантується право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства. Нагадаю, що європейська практика забезпечення прав національних меншин на освіту рідною мовою передбачає викладання в початкових класах навчальних закладів з вивченням мови національних меншин половини предметів мовою національної меншини, половину мовою лержавною. В середніх класах число навчальних предметів, які викладають мовою національної меншини зменшується на користь мови державної. В старших класах, а також в вишах всі предмети викладаються виключно мовою державною. Ця практика, до слова, є чинною і в Московії.
Закон цей шостого жовтня цього року було ухвалено в першому читанні. Аби не допустити остаточного ухвалення його в такому антиукраїнському вигляді, громадськість подала зініційовані письменницею Ларисою Ніцой правки до нього. На жаль, з десятка депутатів Верховної ради, яким автор цієї статті розіслав зазначені правки, їх вніс лише один з них – пан Дмитро Добродомов. http://nkontrol.org.ua/nardepi-napolyagayut-shhob-u-shkolakh-vikladali-derzhavnoyu-movoyu/ . Маємо робити висновки, щодо відповідності справ гарним словам, на які наша влада є такою щедрою.
Насправді, нам треба добре усвідомлювати, що переймаючись мовними правами національних меншин, їх палкі захисники мають на увазі, найперше, збереження позицій і подальше просування в Україні мови московської. Весь же цинізм ситуації, полягає в тому, що разом з московитами за походженням під поняття московомовної національної меншини підводиться величезний пласт отого переформатованого зманкуртизованого автохтонного населення, про яке згадував попередньо. І робить те ніхто інший, як «наша» влада. Висновки лежать на поверхні, чи не так?
Мені можуть заперечити, мовляв, автор явно належить до стурбованої української інтелігенції, яка тільки й плачеться, що за упосліджену українську мову. А є, ж мовляв, країни, де і дві і навіть три державні мови. Так, є. В Австрії, скажімо, крім офіційної німецької є ще й три регіональні – угорська, словенська, хорватська. В Швейцарії їх навіть чотири. Але всі ті мови є мовами корінних народів, які з діда-прадіда мешкали на тих землях. Так само і мовна карта сьогоднішньої Канади, на яку так часто люблять посилатися, є нічим іншим, як відображенням історичних реалій, а саме, колонізацію її території Британією та Францією. Зовсім інше в Україні.
Чи можу я вважати корінним народом заселених на паланки примусово виселеного перед тим Війська Запорізького московитів, сербів, німців, греків? Очевидно ж, що ні, оскільки все те населення має в світах свою історичну батьківщину. Чи повернеться в кого язик назвати корінними мешканцями московитів, заселених на землях виморених голодоморами українців? На це здатний лише той, хто й сьогодні сповідує ідеали імперії, підсвідомо є її ідейним рабом.
– Але ж є московомовні українці, які щиро вважають себе патріотами України, – скаже мій читач. – І то , не на словах. Скільки їх сьогодні стоїть в окопах, прикриваючи Україну від ворога!
Є й такі. На щастя, їх немало. Ще одним кроком до усвідомлення себе українцем для них має стати усвідомлення того очевидного факту, що московизація тих чи інших регіонів рано чи пізно провокує прихід в них безпардонного, войовничого «русского мира». Так сталося в моєму Криму. Так сталося на Донеччині та Луганщині. Величезних зусиль довелося докласти, аби того не сталося на Харківщині, Херсонщині, Одещині, Миколаївщині…
Маніпулювання правами ефемерного «народу Криму», гра, в тому числі на утисках (!) московської мови в Криму, привели до анексії півострова, до реальних утисків справжнього корінного народу Криму – кримських татар і не лише їх. Вростання через московську мову в «русский мир» привело зрештою до війни на Донбасі, до тисяч жертв, десятків тисяч знедолених і кінця тому поки що не видно.
Дійсно, українська інтелігенція стурбована, адже ясно бачить причинно-наслідковий зв’язок між імперськими амбіціями сьогоднішньої путінської Московії і агресивною політикою, яку вона веде, ставлячи за ніщо міждержавні, міжнародні договори, державний суверенітет та міжнародно визнані кордони. Московизація умів, найперше, засобами московської мови, як бачимо, є найдієвішою зброєю того наступу – зброєю, яка дозволяє агресору захоплювати наші території в окремих випадках практично без спротиву.
Військова агресія, звісно, є крайнім виявом експансії, яка іншими засобами – економічними, дипломатичними, пропагандистськими, корупційно-підкилимними – триває всі двадцять п’ять років нашої формальної незалежності. Експансія ж мови триває вже більше трьох століть.
Наслідки всього того перед нашими очима: зруйнована економіка, занедбана культура. З економікою все зрозуміло – жоден хазяїн, перебуваючи в здоровому глузді, не нищитеме свого дому. Так може чинити лише той, хто не сприймає цей дім своїм. Дозволю собі ще раз нагадати тут про тісний зв’язок між мовою і самоусвдомленням, самоідентифікацією. Ким же усвідомлюють себе наші манкурти? Відповідь проста, мій читачу. Для цього варто лишень пригадати куди вони направляють свої стопи, коли починає пахнути смаженим…
З культурою складніше, хоча руїни тут ще страшніші, аніж в економіці. Найперше, культура ніяк не може процвітати в часі, коли економіка напівмертва. Ледь животіючі театри, музеї, мертві кіностудії, хриплячий в петлі світ української музики, розіп’яте книговидавництво – чи можна те все замінити виставками ляльок-мотанок, з усією повагою до того мистецтва, чи кількома шароварними заходами в Пирогово з його московомовним сайтом? http://pirogovo.org.ua/
– Чекайте, чекайте, – скажуть мені. – А як же Слава Вакарчук, як же Піккардійська терція? А Юрій Андрухович, а Оксана Забужко?
Звісно, перелік імен можна продовжити. На щастя, Україна не збідніла талантами. Маємо і талановитих кінорежисерів, які, щоправда, не мають змоги втілити свої замисли в життя, маємо чудових композиторів, співаків, яких не можемо почути і не лише через засилля московської попси в радіо- та телеефірах, і не тільки через дороговизну послуг професійних студій звукозапису. Не дуже помилюсь, якщо скажу, що на кожного з дюжини розкручених, друкованих письменників, які так-сяк можуть існувати на гонорари від своїх творів, є з десяток не менш талановитих письменників, поетів, які не можуть жити за рахунок свого таланту, своєї письменницької праці, бо ж видають свої твори мізерними тиражами, як правило, залежать від ласки спонсорів чи ще більш рідкісних меценатів. І справа тут навіть не в особливостях книговидавництва, яке так і не спромоглося перерости совковість, чи в неналагодженій системі книгорозповсюдження. Корінь біди в тім, що обібраний до нитки люд не може дозволити собі ні живої музики, ні гарної книжки. Переполовинення мистецького ринку України московомовним продуктом за таких обставин, є майже вироком.
Суджу про те не з теорії. На початку жовтня був запрошений паном Олександром Печорою, поетом, видавцем поетичної збірки «Мислити і жити Українно» на зустріч авторів до Ірпеня. Було дуже приємно зустрітися з колегами по перу, з друзями котрих знав вже кілька років, як чудових поетів. Світ поезії, пісні зачаровував (прегарні пісні на слова наших поетів, в тому числі композитора Віктора Охріменка, були виконані народною артисткою України Оленою Білоконь та Анатолієм Куценко). А проте ж, гіркі думки, як важкі осінні хмари, мимоволі затьмарювали те маленьке свято. Чи багато моїх співвітчизників зможуть хоч коли-небудь прочитати їх справді чудові поезії – тонкі, проникливі, щемливі? А вони самі – чи знайдуть свого вдячного читача? Адже ще незабутній Роберт Луїс Стівенсон говорив про неможливість хоч якось довго писати і не чути відгуку від читача. Професійне письменство має свій матеріальний бік. Друковане слово має, принаймні, утримувати письменника. Чи можуть твори сьогоднішніх українських авторів – хай не утримувати – служити, принаймні, стимулом для їх творчих злетів? Відповідь на це питання знайшов в книгарні «Є», де хотів виставити на продаж свою книжку «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі». Книготорговців не цікавила книга. Її навіть не попросили показати. Книгарня не працює з авторами, пояснили мені. Працюємо з видавництвами. Ну, чим не СРСР?
Джорджеві МкЛендону, товаришу, з яким «шліфували» свої книжки ще на Authonomy from H&C, тим часом, подібних вимог в його Лас Вегасі ніхто не ставить. Навпаки, щасливі, що він обрав саме їх книгарню ( міг же обрати й іншу  ), особливо, коли заходить на автограф-сесії. Напередодні не лінуються робити йому рекламу.
Чи скоро тоталітарно-імперське мислення вивітриться з голів тих моїх співвітчизників, хто називається владою, чи просто наділений правом вирішувати якусь дрібню? Чи скоро народ дійде думки, що найцінніше в нашому житті навіть не гроші, яких сьогодні не вистачає аж так, що більшість не має чим сплатити за комірне, а час – час нашого життя, який минає безповоротно і який так бездарно марнують наші нікчемні, злодійкуваті урядовці? Чи скоро зробить належні висновки?
Душа моя плаче на думку про те, скільки талантів загублено за цей час, скільки не реалізовано творчих злетів, не зроблено наукових відкриттів…
Який стосунок все те має до мови? Дуже прямий, читачу. Результатом прогресу будь-якого народу, мірилом його успіху є культура. Це єдине, що він лишає по собі в історії. Не можна, при тому навіть уявити культуру без літератури, без письменства. Слово є базою, основою сучасної культури. Але чи можна уявити, скажімо, культуру Франції на базі італійської чи іспанської мови? Ні, кажете? То, яке ж слово ми залишимо світу? Звісно, можна залишити слово московське, чи там, англійське. Але маємо бути свідомими того, що воно увійде до надбання зовсім не української, а московської чи англо-саксонської культури. Тож, міркуймо, московомовні мої землячки. Позбуваймося імперської трухи в наших головах. Наше майбутнє в наших руках. Пам’ятаймо, лишень, що сорока років на блукання нашими сінаями вже не маємо.
3 листопада 2016 р.
Валентин Бут

Олесь Штефчук. Фініш Мовомарафону

Опубліковано:

10260038_10203016494327031_7066863137612408074_n

25 днів повноцінного поринання в мовлення в харківському середовищі скороминуло.
Чесно не виконав завдань 5-7 марафону, але інше здається подолав ;)

Враження чудові, острахи майже не справдилися.

За цей час я спілкувався окрім звичного кола дім-робота-ринок-супермаркет-друзі – ще з бізнесом, в т.ч. дрібним, та з представниками декількох держорганів. За геть рідкими випадками, мову сприймали спокійно всюди, більше переходів на українську у відповідь було в представників бізнесу, а позитивного ставлення на диво було однаково більше в них зі службовцями. Читати далі

ПОВЕРНУТИ МАТІР В ХАТУ.

Опубліковано:

еней

Черга на КПП «Джанкой». Троє митників швидко пропускають групу з нашого автобуса. Короткі питання: «Откуда?, Куда?» Клацання штемпеля і – наступний. Попереду сім’я – троє діток, мати, бабуся. Жваво розмовляють, згадуючи відпочинок. Мимоволі – це вже професійне – намагаюсь за вимовою визначити звідки вони. Попри явно українске походження – у вимові це важко приховати – розмовляють московською і це суттєво ускладнює справу. Зрештою, за ледь помітними ознаками роблю несміле припущення: хіба полтавчани?
На переході за московським КПП обганяю більшу частину групи , випереджаю й цю сім’ю, але жвава, наче ртуть, дітвора, не відстає, тож в черзі перед КПП «Чонгар» ми знову поряд. Тут темп руху дуже уповільнюється. Невідомо з яких міркувань – певно щоб привести до тями розслаблених на кримських пляжах відпочивальників – на паспортному контролі українського КПП всього один прикордонник. Зрештою, ніхто не нарікає. Згодні стояти під палючим промінням сонця скільки треба, бо ж думками вже там – вдома. Малеча крутить знічев’я в руках паспорти, гортає сторінки. Хлопчик – йому років дев’ять – починає читати: «Улица Ломоносова, дом… квартира… город…Черновцы». – Та, годі вже тобі перекладати, – каже мати, цього разу українською і аж ніби засоромлено. – Читай як написано: «Чернівці». «От тобі й полтавці!» майнула думка. Вік живи, вік учись…
Згадав про те не випадково, бо вже сидячи в швидкому шкодівському «Intercity» ніяк не міг позбутися відчуття, що їду не Україною, а десь там Курщиною, чи Бєлгородщиною. Люди заходили й виходили, жартували, обговорювали свої нехитрі житейські справи, телефонували коханим, батькам і все те на «общепонятном, общедоступном, великом и могучем». Не лише мешканці Криму, Мелітополя, а й сьогоднішні мешканці земель козацьких вольностей, їх серця – Запоріжжя, легко й невимушено послуговуються в побуті мовою Московії. Тої самої Московії, що попри існуючі міжнародні угоди, всупереч міжнародному праву, зухвало порушивши двосторонній договір «Про дружбу і добросусідство», вчора «відтиснула» Крим. Тої самої, що до сьогодні, не надто криючись, продовжує умивати кров’ю Донбас, чи не кожного дня вбиваючи, калічачи українських вояків – напевно й братів, синів когось з моїх попутників.
– Какая разница, – кажуть нам, – на каком языке разговаривать? Главное – быть патриотом своей земли.
Ніяк не можливо погодитись з вами, землячки мої московомовні, бо патріотом бути, звісно, треба, але «своя земля» набуває аж надто розпливчатих, шизофренічно-роздвоєних обрисів в категоріях мови чужого, хай і сусіднього народу – народу, який, до того ж довгий час тримав вас за покірних, безязиких попихачів, зневажав і всіляко викорінював мову вашої нації, мову ваших дідів і прадідів, довів її до межі існування. З огляду на це, намагання гидких каченят гелготіти в своєму дворі вишуканою мовою іспанських качок не викликає нічого іншого окрім жалю з одного боку та почуття зверхності, а подеколи й неприхованого презирства з боку тих, кому так самовіддано намагаються уподобитись. Власне, на які інші почуття може розраховувати публіка, яка зневажаючи на своїй землі мову свого роду, вперто послуговується збідненим, та ще й скаліченим, шокаюче-гакаючим, сурогатом мови чужої! Чи є ще приклад більш відвертої демонстраціїї своєї меншовартості!
Це не означає, звісно, що автор закликає українців – а це мультиетнічна нація – негайно, за методом Енея, засісти за підручники української мови і вже взавтра під загрозою наглої смерті послуговуватись виключно солов’їною. Але держава, яка сподівається бачити завтрашній день, не може безвольно спостерігати його нищення сьогодні. Вона мала б вже давно – відразу по осягненні Незалежності – розробити і впровадити дієву програму повноцінного відродження напівзнищеної в Краю української мови. Зі зрозумілих причин, одна з яких уникнення соціальної напруги, така програма не може бути втіленою за рік чи два, потребує натомість принаймні десятиліття. На жаль несмілі спроби впровадження такої програми на початку 2000-х не були зреалізовані. Хтось пов’язує цю невдачу з брудними іграми наших безвідповідальних політиків, та насправді маємо бути свідомі того, що всередині країни й досі продовжується протистояння підживлюваної ззовні вчорашньої системи, в якій Україна була на підтанцьовках Московської імперії, і Україною новою. І мова в цім протистоянні займає ключове місце.
Дуже важливо розуміти, що мова – то не лише інформативне поле чи примітивний засіб комунікації. За своєю природою вона якнайтіснішим чином пов’язана з процесами мислення, світосприйняття, є основою самоідентифікації націїї. З матусиної колискової, з казок дитинства вона творить наш внутрішній світ, визначає наше сприйняття світу навколишнього, нашого місця в ньому, тисячами невидимих нейронів на підсвідомому рівні пов’язує нас зі своєю нацією.
Historia est magistra vita – Історія – навчителька життя, казали давні латиняни. Щоправда, навчає вона лише тих, хто робить висновки з її уроків. Чи робимо ми висновки з того широко відомого факту , що починаючи з незапам’ятних часів, найперше, що нав’язували народи-завойовники підкореним ними народам була мова? Саме мова розширила еллінський світ за межі материкової Греції. Саме мова була тим цементом, що упродовж віків склеював в єдине ціле різномастні цеглини ртмської імперії. Саме вона, навіть після розвалу імперій, залишається одним з найважливіших факторів тяжіння вчорашніх колоній до своїх колишніх метрополій. Британська Співдружність націй є чи не найяскравішим прикладом тому. Але якщо, скажімо, тій же Голландії, Франції чи Британії стало глузду відпустити майже всі свої колонії у вільне плавання, то імперія Московська і сьогодні, в XXI сторіччі, агресивно нав’язує свою волю не лише тим, хто є, чи колись був її частиною, але й усьому світові. І насаджувана на її теренах мова відіграє в цьому процесі чи не найважливішу роль. Ось один з прикладів того як це відбувається. Спершу створюється – вишукується, притягується за вуха – привід для інформаційного шельмування, рлозпочинається кампанія, в ході якої з’являються заяви одіозних політиків про мовні утиски «соотечественников», луною їм озивається перша особа держави, наголошуючи на неприпустимості порушення їх прав, на рішимості відстоювати їх «попрані» інтереси будь-де і всіма засобами. Негайно услід за тим законодавчий орган держави послужливо продукує закони, які дозволяють без обмеження використовувати для того захисту весь військовий потенціал. А далі – справа вже за отим потенціалом. При тому, геть ігнорується той факт, що у розсіяних по світах «соотечественников» є власне отечество, де вони мають всі засоби і можливості захищати свої мовні і не лише мовні права. При тому, жодним словом не згадується, що народи, які мали необережність допустити на свою землю те агресивне кодло, як не дивно, також мають право розмовляти в своїй країні своєю власною мовою, рівно як і захищати її. Відтак, дії подібних борців за права «соотечественников» важко трактувати інакше, як обгрунтування, легалізація приводу для агресії.
Найсумнішим є те, що бурхлива діяльність цих стурбованих «правозахисників» не обмежується неадекватними закликами і більш ніж сумнівною законотворчістю. Чи не кожного разу (виключенням поки що є країни Прибалтики), після «інформаційно-правової» атаки в хід іде військова сила. Так, свого часу, у подібний спосіб, з акцентом на правах «русскоговорящих», від Молдови відторгли Придністров’я. Не минуло після того й двох десятків років, як під приводом захисту прав етнічних абхазів та осетин, від Грузії відірвали Абхазію та Південну Осетію, а вже в 2014 році черга дійшла і до України. І знову розігрування мовної карти, знову тези про захист прав «соотечественников»…
Безперечно, в українському Криму упродовж всіх років Незалежності мешкало скількись-там десятків, а чи й сотень (після бурхливої діяльності консульства Московії в Сімферополі ) громадян Московії. Решта етнічних московитян були все ж громадянами України, тож на «соотечественников» в юридичному сенсі ніяк не тягнули. Але сердобольні «правозахисники» були готові відстоювати не лише права «соотечествеников», не лише українських громадян московського походженння, а геть усіх «русскоязычних». Навіть поза тим, що жодного порушення їх прав насправді не було. Дійсно, про яку українізацію могла вестися мова, якщо в доанексійному Криму, окрім семи шкіл з українською мовою навчання на 576 650 етнічних українців (одна школа на 82 378 українців) та чотирнадцяти шкіл на 245 300 етнічних киримли, де викладання велося мовою кримсько-татарською, ( одна школа на 17 521 кримських татар), решта шкіл, а саме, 620 обслуговували 1 450 400 етнічних московитян, тих, хто назвався такими і тих… кому не вистачило місця в українських, та кримськотатарських школах (одна школа на 2 339).
І це тоді, коли в Австралії, де мешкає 35 тисяч українців, функціонують 15 українських шкіл, коли для 220 тисяч українців Аргентини відкрито 73 школи, для 155 тисяч українців Бразилії – 12, а у розпорядженні 150 тисячної української громади Словаччини 156 шкіл.
Про які утиски на мовному грунті можна було говорити, якщо радіо-, телеефір півострова були майже повністю московомовними, коли Україна виділяла з державного бюджету мільйони на підтримку московомовної преси півострова навіть тоді, коли єдина україномовна газета Криму «Кримська Світлиця» часто-густо залишалася без копійки.
Отож, все виглядає так, що у всіх названих випадках Кремль цікавили зовсім не права «соотечественников», які він, до слова, люто утискає і у власному отечестві, а вже тим більше не права якихось там «косноязычных», осетин, абхазів чи сирійців. Його інтересом було і є набуття статусу наддержави, можливість, відтак, диктувати свою волю якщо й не всьому світові, то принаймні якійсь його частині, своїм найближчим сусідам, щонайменше. Саме по собі бажання те не містить в собі криміналу з точки зору міжнародного права, якщо шлях до нього веде через розвиток економіки, через збагачення світової науки, культури, з пошаною до прав як інших націй, так і окремої людини, але ж Кремль обрав інший шлях – шлях попрання міжнародних законів, шлях тероризму та війни, шлях вимощений шантажем та олжею. Кривавий слід тягнеться уздовж того шляху. Тисячі вбитих, десятки тисяч покалічених, мільйони зламаних доль… Хто наступний стане жертвою розшалілого від безкарності агресора? Як зупинити його?
Хтось нарікає на неефективність міжнародних організацій, інші докоряють в недостатній рішучості Сполученим Штатам, звинувачують в недалекоглядності Стару Європу. Найбільше звинувачень, зрозуміло, спадає на голову самого агресора. Підстав для тих нарікань, докорів і звинувачень більш ніж достаттньо. Справді, людство і після двох світових воєн не зуміло створити ефективних важелів пацифікації агресора. Країни-лідери, добиваючись гарантій власної безпеки, як показує практика, часто вельми легковажно ставляться до гарантій безпеки, які вони надають іншим країнам. Так, змусивши Україну передати Московії третій у світі арсенал стратегічної ядерної зброї, країни, які цього добивалися, не надали їй жодних реальних гарантій безпеки. Більше того, країна-бенефіціар тої оборудки, Московія – вона ж одна з країн-гарантів – невдовзі повною мірою скористалася з беззахисності роззброєної сусідки.
Але чи вся вина за те, що ніяк не подужаємо звестися з колін, за те, що стали найбіднішою нацією Європи, за те що проти нас розв’язано війну лежить на комусь, а ми є лише невинними жертвами чужих підступів, чужої нечулості?
Якось в спонтанній дискусії на сторінці ФБ колега з Крим Реалії Володимир Притула, не погоджуючись, очевидно, з моїм баченням причин втрати Криму, перепитував: «Хіба не Путін є причиною втрати Криму?»
– Ні, не Путін, – стверджую й сьогодні, навіть попри те, що саме за його наказом (пам’ятаємо відомий самодонос у фільмі «Крым – путь на родину») московити захопили Крим. Путін був лише тим вовком, якого довго кликали, пускаючи собі кров. Чи міг він не прийти?
На моє глибоке переконання, причиною втрати Криму, зрештою, як і причиною всіх наших сьогоднішніх негараздів є ніхто інший, як ми самі. Якби ми від перших днів Незалежності не ховалися по хатах скраю, якби були більш розбірливими у виборі тих, кого приводили до влади, якби не сахалися від політики, а з перших днів поставили свою владу під контроль, то вже це одне убезпечило б Край від розграбування, від розорення економіки, від знекровлення нації. Контрольована народом влада фахівців не понищила б заводи і фабрики, не знерухомила б одні з найпотужніших у світі верфі, не розпродала б за безцінь морські пароплавства, які наповнювали бюджет, не довела б фінансову систему до гіперінфляції, а народ до тотального зубожіння. Перебуваючи на момент осягнення Незалежності в тридцятці найрозвинутіших економік світу, Україна мала прекрасні шанси для подальшого розвитку і процвітання. Чи можна уявити, щоб якомусь Путіну чи кому іншому спало б на думку випробовувати на собі міць другої найсильнішої армії в Європі на озброєнні якої, до того ж, знаходився третій за потугою ядерний потенціал світу, йти на конфлікт з економічно здоровою, процвітаючою країною? Вовки та шакали нападають лише на слабких.
Звісно, можна кивати на нефахову, злодійкувату у всі часи, антинародну за своєю суттю владу, але хто ж бездумно обирав її? Хіба Путін? Хіба Путін позав’язував вам язики, коли вирізали на метал заводи, коли випихали вас за прохідну? Хіба Путін відводив ваші очі від того, як безсовісно здавався Чорноморський флот, як нищилося військо? Міць країни не створюється за один день, а зруйнувати її можна, як знаємо тепер, дуже швидко. Знекровлена ж країна безальтернативно підпадає під владу сусідів. Московія докладала чимало зусиль для ослаблення України, для повернення її в імперське стійло. І план той ще не завершений.
Саме тому маємо добре затямити собі, що найстрашніший ворог наш не зовні – він усередині нас, а отже, не можемо дозволити собі відсторонюватись від політики, бо ж все те, що відбувається у Краї має прямий стосунок не лише до добробуту, а й до безпеки, до життя і смерті кожного з нас. На жаль, того усвідомлення нема й досі. Так, децентралізація, яка поволі впроваджується нині показує, що і сьогодні українці не дозріли до того, аби перебирати владу у свої руки. Створення громад, за малим винятком, відбувається з великим скрипом. З одного боку цей процес щосили гальмує корумпована система існуючої влади, та найбільшою перепоною є глибоко вкорінений в середовищі суспільства ще від часів есересеру штам бездумного бидла. Вражене ним суспільство навіть після такої жорсткої науки, яку воно отримало, все ще жде доброго пастуха, який зробить їм щастя.
І це нащадки козацького роду, який ще в середні віки утворив на Січі вельми ефективну систему демократичної влади, де очільники Війська Запорізького переобиралися щорічно, звітуючи і відповідаючи за своє правління перед товариством? Власне, демократія відома людству з давніх давен. Багато грецьких полісів в Тавриці – залишки одного з них поряд з моїм домом – мали демократичне самоврядування, коли всі громадяни міста, окрім рабів брали безпосередню участь в управлінні своїм містом-державою. Невже ж наша свідомість настільки нижча за свідомість наших далеких пращурів-козаків, за свідомість еллінів, які жили більше двох тисячоліть тому, що ми легко міняємо свою волю і гідність на гречку, на замусолені, викрадені з нашої ж кишені двісті гривень, на обіцянку ситого стійла хай і з таволгою?! О,українці…
Не відродивши в душі своїй волі а в серці гідності не можемо й мріяти, аби вибрьохатись з болота напіврабського свого теперішнього стану, аби стати в ряд з успішними народами. Хтось скаже, мовляв, про яку волю йдеться? Ми ж вільні.
– Не вільні, раз не можете впливати на свою долю, раз передовіряєте її щоразу лукавим, продажним пастухам своїм, які, в сутності своїй такі самі раби, взавтра перепродадуть вас якщо не Путіну, як нас, кримчан, то ще кому. Але воля неможлива без відповідальності,без щоденної наполегливої праці задля її забезпечення, без моральності, без гідності, без гордості за свою націю і вже точно – без об’єднання нації в лоні відродженої української мови. Пишу: «відродженої», бо ж за століття заборон, витискування з активного життя – з науки, виробництва, з таких сфер, як авіа-, корабле-, ракетобудування, космічні технології, військова справа, вона втратила дуже багато, як та дитинка, яку не пускали на поріг школи. Красна література ще й сьогодні – чи не єдиний її притулок.
Почавши з мови, мовою і завершуємо. І це не випадково. Не повернувши її, як матір нашу, виштовхану за двері добродіями, які упродовж такого довгого часу панували в нашій хаті, не захистивши її від їх численного поріддя, яке і сьогодні напористо відстоює право на панування в нашім домі тої зозулі, що насіяла їх, не сміємо навіть сподіватися ні на гідність, ні на волю, а тим більше на якесь процвітання.
8 вересня 2016 р.
Валентин Бут

Вакансії: Рух захисту української мови шукає керівників обласних представництв

Опубліковано:

Оголошення про Вакансію 3

Всеукраїнське об’єднання «Рух захисту української мови» відкриває конкурс на вакансію «Керівник обласного представництва».

Вакансія актуальна для таких міст та областей:
— Одеса, Херсон, Миколаїв,  Кіровоград, Черкаси;
— Запоріжжя, Дніпро, Чернігів, Суми;
— Івано-Франківськ, Чернівці, Тернопіль, Рівне, Хмельницький, Вінниця;
а також, Закарпатська область. Читати далі

Україномовні відеоблоґери YouTube претендують на увагу українського глядача

Опубліковано:

1355419014_youtube-ua_small

Світову тенденцію відеоблоґерства підхоплює і Україна. Та хоч окремі україномовні діячі створили свої канали на відеохостингу «YouTube» ще в далекі за мережевими мірками 2009-2010 роках, проте саме зараз стало доволі популярним створювали власні блоґи у відеоформаті.

Українській аудиторії здебільшого відомі закордонні блоґери: американські, російські, іспанські, польські…. І на жаль, мало хто з українців знає про діяльність вітчизняних відеоблоґерів. Час це виправляти, адже наразі україномовні «ютюбери» представляють широке коло інтересів українського глядача. Теми відео, які вони створюють,  найрізноманітніші – кожен у змозі знайти собі щось до душі: ролики про подорожі, огляди різного роду продукції, обговорення актуальних тем, поради на кожен день, «лецплеї» (проходження комп’ютерних ігор) , «влоґи» (міні-репортажі про своє життя),  пародії, переспіви пісень, свої думки щодо певних питань тощо. Читати далі