Архів категорії: Блоги

Персональні блоги користувачів порталу

Особисті історії

Опубліковано:

Larysa Nitsoi

Я взагалі-то пухнаста. Останнім часом з мене ліплять монстра. Злу і нетерпиму. Особливо нетерпиму. Ви хоч знаєте, що таке терпіння?

Моє терпіння почалося десь у 12 років.
– Мам, ми росіяни? – питаю я.
– Ні, українці.
– Ну ма, ну згадай, може в нас є десь родичі в росії, хоч далекі?
– Та нащо тобі?
– Хочу бути росіянкою, українці – це забиті колгоспники …

Мені 15 років. Ми з родиною приїхали в гості в Київ.
– Мам, давай у Києві будемо розмовляти російською, не хочу, щоб нас сприймали як селюків

16 років. Я-студентка знайомлюся з компанією хлопців теж студентів.
– Ти што, учішся на украінском філфакє? Ти врьош … нє может бить. Ти нє такая! Там учатся одні лохушкі.

17 років. У нас, студенток, нова розвага після пар ходити з магазину в магазин Кіровограда і питати в продавчинь українською мовою про наявність товару. Продавчині нічого не розуміють. Нас це смішить. Але недовго. Це сумно, що ми на своїй землі як іноземці, і українська мова в Україні чужа і ми чужі на своїй землі.

19 років. Гуляємо увечері з одногрупницями по проспекту Комуністичному.
– Дівчатка, ви собі хочете вірте, хочете – ні, а настане такий час, коли знову буде модною українська мова, вишиванки і «глечики». Як у фільмі «Весілля в малинівці». В Україні розмовлятимуть українською! Ну що ви регочете? Ніяка я не фантазерка – побачите! Ми ще це застанемо!

21 рік. Революція на граніті.
– Мам, не плач, не виженуть мене з інституту… Ми нарешті матимемо Україну, розумієш, і говоритимемо українською!

25 років. Я – мама. Моя дитина заговорила російською. Звідки? Вся родина, близька і далека, україномовна. Ааа, ясно. Мультики. Жодного мультика в Україні українською, жодного фільму українською, жодної передачі. Цитує російською російськомовні мультфільми.

32 роки зустрічаю на вокзалі донечку з дорогущого табору відпочинку. Дитя усміхнене, а очі сумні. Таки випитала:
– Там усі розмовляли російською і називали мене селючкою.
– А звідки були ті діти?
– З різних міст: Житомир, Полтава, Бровари.
– А ти казала, що живеш у Києві, що твій тато працює з президентом України?
– Казала. Мам, їм нічого не докажеш, я розмовляю українською, розумієш?

34 роки. Знову літо, знову доня з табору. Розглядаю привезені «трофеї»: грамоти, нагороди. Відкриваю альбом з фото – в кінці дитячими почерками побажання. Кидається в очі: “Леся, а ты, оказывается, классная девченка!» Горло стискається, бо я вже знаю, що це означає. Моя україномовна дитина знову була «забитою жлобихою». Усі діти 21 день відпочивали, а моя повинна була трудитися – відвойовувати своє місце серед російськомовних однолітків, тільки тому, що україномовна, доказувати, що вона нормальна, не розслаблятися, боротися, щоб отримати визнання ровесників: «А ти оказиваєтся, кльовая». Ну звісно, одразу вона не могла бути кльовая, бо україномовна.

35 років. Помаранчева революція. В моді вишиванки! Ще б українську мову в школи і ВУЗи! Нарешті припинять дорікати: “Ви па-нармальнаму гаваріть умєєтє?”

38 років. Дитина-студентка з друзями відпочиває на морі. Щось моє серце не на місці. Телефоную на мобільний. У доні голос схвильований, якісь різкі голоси:
– Мам, не можу зараз говорити, передзвоню.
– Доцю, що відбувається?!
– До мене приклепалися місцеві, щоб я, селючка, з ними нормальною російською розмовляла. За мене вступилися наші – одному вибили зуба…
Зв’язок обривається. Телефон поза зоною кілька днів. Господи, пора їхати на пошуки, чи що. Аж тут тирлинь-тирилинь. Чужий номер. Виявляється, відбулися не тільки вибитим зубом, а й розбитим новеньким телефоном дочки.

45 років. Революція Гідності. Боже, може ж хоч на цей раз українці в Україні отримають українську! Отримали АТО. Путлєр прийшов визволяти російськомовних. Усі українці – «фашисти, нацисти, хунта».

47 років. Національна дитяча лікарня України. В очі кидаються російські написи на стінах. Чому російські? Якщо тут лікуються діти з усієї України і мова порозуміння в Україні для всіх національностей – українська? Прошу написи зробити українською. Скандал, як посміла в Україні вимагати українську мову? Російськомовні влаштовують цькування. На телебаченні розпинають, топчуть на всю країну, ганять і гудять. Виставляють «вишиватною шизофренічкою».

47 років. Питаю в касирки в магазині, чи знає та українську мову і після ствердної відповіді прошу її обслужити мене українською. Та вперто ігнорує моє законне право. Якби вона спілкувалася з друзями – хай би говорила, якою хоче. Але в даний момент обслуговує мене, українку, в Україні за мої гроші і відмовляє мені в отриманні обслуговування українською мовою. Наполегливо залишаюся ввічливою. Прошу чотири рази. Вперто ігнорує і нахабно дивиться. Перед очима пролітають всі роки незалежності, три революції, вічні докори в «націоналізмі» і наше вічне ввічливе бекання у відповідь. Чемно прошу останній раз – касирка затято ігнорує. Змітаю у відповідь здачу з прилавка їй під ноги. До яких пір мене утискатимуть за українську мову? Скільки це продовжуватиметься?

p.s. Мене засудила вся країна. Плювати, що я поскаржилася, що мене довели. Плювати, що мене ґвалтували. Усміхайся і будь чемною, «бандерівське бидло». Які ще закони? Скільки років присідала в реверансах? Тридцять? І ще поприсідай стільки ж, «вишиватниця дебілоїдна». Проти мене ополчилися журналісти, редактори і ведучі телебачення із закликами не купувати мої книжки, бо ж «мене треба в дурку здати, істеричку тупу!».

Друзі телефонують і підтримують. Тримайся, пухнаста…

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Оксана Кротюк

Виявляється, навести лад в супермаркеті під силу одній людині.
“Екомаркет”. 30 грудня.
Попросила касира обслужити мене українською. У відповідь почула, що вона “нє обязана”. Спробувала пояснити, що таки зобов’язана. Розмова тривала хвилин п’ять. Я — з напругою в голосі, касирка — з обуренням, бо вона вважає, що “обязана тільки мамє с папой, а укрАінскава вона не знає, не вміє і нє обязана”.

Я сказала, що я не в Челябінську і не в Самарі, щоб слухати її російську; що подам до суду, що вона втратить роботу, а Екомаркет заплатить за цю пригоду великі гроші, — і далі свої торби збирала мовчки. Касирка, підтримана колегою з сусідньої каси, натомість так розійшлася, що спину їй не було. Я відійшла до пакувального столика, і вже звідти чула, що я “нєнормальная”, “псіхічька” , “прі чьом тут Чєлябінск і Данбас” і т.ін. Хоча — підкреслюю– я не сказала жодного грубого слова і не здіймала лементу.

Вдома я подзвонила на гарячу лінію Екомаркету. Сказала, що в нас відкрили новий магазин, що він мені подобається і я хочу бути постійним клієнтом. А тоді спокійно й детально переповіла свою пригоду, назвала ім’я та прізвище касирки й попередила, що, коли справу не вияснять, — подам до суду.
Мені сказали: згідно з правилами, відповідь я отримаю телефоном протягом трьох днів. Зайшло на свято. Ніхто не відповів.

Минуло 4 дні. Я знов пішла в Екомаркет. “Моєї” касирки того дня не було. На іншій касі, інша, на таке саме тихе моє прохання відповіла: “Я нє умєю по укрАински”. Я ще раз попросила, але вона вдавала, що вже не чує мене. Я тихо сказала: “Добре, навчитеся”.
Ця, на відміну від першої, розмовляла ввічливо і на прощання навіть побажала мені “Харошева вєчєра!”

Вдома я знов подзвонила на гарячу лінію Екомаркету, знов назвала прізвище касира і сказала, що й досі нема відповіді на перше моє звернення.

Відповіді нема, люди, й досі. Сьогодні вже 12 січня. А події були 30 грудня та 3 січня.
Але вчора я зайшла в Екомаркет. Побачила мою першу касирку і, внутрішньо зібравшись, звичайно, пішла з торбинкою на її касу. Черга була величенька. Коли переді мною лишалося троє покупців, я прислУхалася до розмови. І що я почула!…
Від каси — правильною, гарною і такою милозвучною, що хоч на радіо її веди чи став до ілюстрування правил орфоепії — лунає: — Добрий вечір! Вам пакет потрібен? … трам-пам-пам… — З вас стільки-то. Ось ваша решта. До побачення. Гарного вечора!

А покупець відповідав російською…
Мені просто заціпило.
Але те саме повторилося з наступним, а потім ще з одним покупцем… Я слухала її мову… Там жодного русизму, жодного акценту, навіть натяку на акцент… Навіть в тому вузькому лексичному полі чути було, що ця мова в її устах звучить не штучно — це жива мова, це її рідна мова. І жодного разу вона не перейшла до російськомовного покупця на російську…
… І це була та сама моя перша касирка. Та сама, котра, “нє будєт” обслуговувати українською, бо “нє знает, нє умеет и не обязана”…

…Я “построїла” один маленький Екомаркет. Я радію, бо він тільки-но місяць, як відкрився, і лиш почав вибудовувати свій стиль роботи. А поряд школа — і діти бігають сюди зграйками. І от тепер українська на всіх касах “за замовчуванням”. І лагідно.

Але радість моя блякне, коли думаю про ту касирку.
Що з цими людьми діється?.. Таке враження, що їм пороблено.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Таня Джеріпа

Про україномовних дітей.

Вчора Віруня прийшла з садочку і каже:
– Мені Маша сказала, щоб я з нею російською розмовляла.
Яна:
– Чому? Як це відбулося?
– Я їй зробила зауваження українською, а вона сказала: я нє понімаю, гаварі са мной парускі.
– Та як же вона не розуміє? В неї бабця суржикомовна.. а ти що?
– Ну вона ж не розуміє, я і почала парускі з нею…

Ну дійсно, хто ж нам і дітям нашим забороняє мовою розмовляти… питання риторичне. Розмовляйте собі. Між собою.
Наші діти вже розуміють, що вони не такі, як усі. Вони вже розуміють, що повинні підлаштовуватись. Під друзів поруч, під усіх оточуючих, під дорослих тим паче.
Мова існує тільки вдома з батьками. Ну, ще в школі, але тільки на уроках. Все. Україномовного середовища немає зовсім.

Ви знаєте, скільки в Харкові, місті з півторамільйонним населенням, українських культурних центрів? Аж один. Що там, правда, не знаю. Додзвонитись туди не можу, телефони не дійсні, сайту взагалі нема. Гугл видає те, що бачите. На днях взнаю, чи взагалі він ще існує.
Хочеться знайти хоча б осередок мовний, щоб наші діти побачили, почули, що вони не самі. Що є люди, є діти, які спілкуються українською.
У Мирославки, хвала небесам, хоч є Пласт.

Мирослава розповідає. Йде з подружкою по школі, звертається до якоїсь вчительки з питанням, українською. Та відповідає парускі. Подружка, потім:
– Міра, абращайся к учітєлям парускі. Оні могут тєбя нє панімать.
Мирослава, зіронька моя:
– Мам, ну я їй і відповіла, що вчителі повинні розуміти українську, правда ж? Вони ж вчителі, освічені люди.

Я прошу, заставляти не можу й не буду, прошу свою дитину:
– Міня, я розумію, що це важко. Я все розумію. Але, будь ласка, пташечко, не переходь хоча б, коли я поруч. Не переходь, коли ти в себе вдома і до нас приходять гості. Намагайся розмовляти мовою з найкращими друзями. Вони повинні сприймати тебе справжньою, розумієш?
Вона розуміє.

Наші діти вже розуміють, що вони- білі ворони. Що вони рухаються проти течії.
Чи оцінять вони наші намагання, чи зрозуміють сенс? Чи не скаже мені моя донька в 14, 15 років, коли стадні рефлекси затьмарюють розум: мама, нащо тобі то все було? Чи не буде вона встидатися?
Скільки ще буде таких і подібних випадків?
Чи залишиться мова їй рідною?

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Solomia Shvab

про мову

бо задрали

якимось чином на українському інтелектуальному просторі заговорили з приводу мовного питання. заговорили досить гостро і емоційно, що не мало б бути характерним для інтелектуального простору взагалі, але «український», як завжди, робить свою справу.

словом, хочете емоцій, будуть вам емоції!

я народилися і виросла у повністю ізольованому від російської мови світі, ПОВНІСТЮ ІЗОЛЬОВАНОМУ! батьки мої – люди університецьких кіл – завжди прагнули витончити мою мову до досконалості, озолочували її благородною лексикою, не щадили за русизми чи неправильні наголоси, навіть, інтонація в нашому домі завжди мала суттєві рамки. я завжди страшенно пишалися тим, наскільки красиво звучала моя мова, в порівнянні з мовою будь-кого поза моєю родиною.

правда, те, що було моїм предметом для самоповаги, стало причиною відвертих знущань з боку реального життя.

– Соломія, а ти віруюча?
– ні, чому ти так вирішив?
– ну бо ти кажеш не красівий, а красивий. так тікі штунди говорять.

мені пощастило з мамою і з татом, які завжди тлумачили такі діалоги. в голові 8-річної дитини це не може розшифруватися саме по собі.

в 17 років я приїхала в Київ. і почалася війна.

починаючи з трактатів Арістотеля (перекладів яких на українську, ясне діло, в природі не існує), закінчуючи обов’язковим конспектуванням цього античного потоку думок, я займалася, насамперед, перекладами. може здатися, що це обов’язок студента, але НІХРЕНА ЦЕ НЕ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК! я не поступала на іноземне відділення, не здавала іспиту на знання російської і повинна знати цю мову. МОЖУ, АЛЕ НЕ ПОВИННА!

– так, ета студєнти пєрвава курса паліталоґії?
– да!
– екзамєни у вас с дєсятава января начінаюцца, вот распісаніє.
– Аля, шо таке января?

і я не жартую. і це ще не кінець.

з часом я, звичайно що, адаптувалася. до сприйняття на слух і до читання. зрештою, значна частина моїх друзів – російськомовні люди, тому це досить очікувана ситуація. але грамоти я вчити не збиралася і не збираюся.

в якийсь момент прийшов час лупати сюю скалу, точніше шукати дорогу в майбутнє. і от я наївна така, ще зовсім молоденька дівчинка, почала писати у модні видання, шукати будь-яких можливостей. ЩОБ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ У СВОЇЙ КРАЇНІ, попрошу зауважити.

(після здачі тестової роботи)
– ви чітаєтє наш журнал вабщє?
– так, звичайно!
– і ви нє чуствуєтє разніци мєжду тєм, што ви напісалі, і тєм, што відітє в журналє?
– …
– ладна, напішите новоє заданіє, но ТАК КАК В ЖУРНАЛЄ.
– щиро дякую за другий шанс!

– Саламія, ви очєнь нам нравітєсь как чєлавєк, то у вас апять адна і та же ашибка. пісать нужна на рускам. ви дажє етава нє понялі, па етаму ми нє можем взять вас на работу.
– а де ж мені тоді писати про моду українською, якщо всі ваші видання російськомовні? можливо є шанс публікувати періодичні українські тексти?
– …

даю слово, що в діалогах подібного змісту я брала участь тричі в житті.

! «ви очєнь нам нравітєсь, но ви же пішетє на укрінскам» !

розумієте, мать вашу?! НА УКРАІНСКАМ!

після всіх тих ударів, десятків істерик і декількох депресій, я перестала стукати в двері, і почала мурувати свої власні.

дискредитеція? пригноблення? деформація норм? трагедія?

так от, любі мої поборювачі російської мови в Україні. поясніть, будь ласка, за що ви так зі мною? чим моя мова завжди була настільки гіршою за вашу? чим я, україномовна українка в Україні, недотягую до вас, таких самих простих смертних?

якщо раптом вам здалося, що ваше право на свободу хтось обмежує, то вам просто здалося.

«найбільша ознака скаліченості суспільства – це транслювання культури, яка це суспільство скалічила!»

як добре, що сльози витираються.

як шкода, що війни не пробачаються.

джерело

Чому «російськомовні воїни АТО» не аргумент

Опубліковано:

Твердження про «російськомовних в АТО», яке виринає у кожній мовній дискусії, вже стає мемом на зразок «наши деды воевали». Обидві тези частково правдиві, за ними стоїть і кров, і біль, і героїчні вчинки, які здебільшого належать не тим, хто користується чужими подвигами як аргументами в дискусіях.

Цей маніпулятивний прийом активно застосовували проросійські сили, спершу маркуючи пам’ять про трагічні події Другої світової війни георгіївськими стрічками, а потім одягаючи їх на противників тодішньої опозиції та Майдану, а згодом і цілісності України. Емоційний ланцюжок, за який смикають пропагандисти, простий: якщо ти проти «антифашистів» з георгіївськими стрічками, то ти проти власних дідів і бабць, які проливали кров на тій жахливій війні, плюндруєш пам’ять про їхню перемогу, підтримуєш їхніх ворогів, а отже нацизм і Гітлера.

Цей прийом використовують зараз і ті, хто ветує будь-яку ініціативу щодо захисту і популяризації української мови нагадуванням про російськомовних наших захисників на сході. Хочеш україномовну версію інтернет-магазину, обслуговування українською в кафе чи супермаркеті? Тебе обурює тотальне переважання в медіапросторі російської мови? Отже, розпалюєш міжнаціональну ворожнечу, ображаєш російськомовних, серед яких багато бійців АТО і волонтерів. Але цей аргумент є маніпулятивним і непереконливим з кількох причин.

Читати далі

Прийдешня різня

Опубліковано:

Кожна влада в Україні, без винятку, – особливо нинішня, – вірила і вірить в тимчасовість національного відродження. Нині національним силам віддано так багато спокусливого поля політичної діяльности, що згорнути цю діяльність мирним чином вже неможливо. Звісно, що політика держави не є національною. Вона є космополітичною. Національні сили провокативно використовуються, – правда, у тих напрямах, які не є визначальними для долі держави. Але національні сили розширюють і активізують свою діяльність. Наче мухи в рідкому сиропі, – не розуміючи ані своєї перспективи, ані причини, яка заважає їм рухатися. Національні сили повірили, або ж незабаром повірять, у свій успіх. Аґресивний росийськомовний космополітично–олігарічний истеблішмент разом з поступовою і активною росийськомовною громадою не уявляє свого життя в українській Україні і просто біологічно не може допустити якоїсь справжньої, не–опереткової українізації життя. Як тільки сьогоднішня влада збагне, що національні сили досягнули критичої межі зростання, вона почне діяти. Тоді наступить чергова українська різня. Націоналізм зостане фізично вирізаний ще нинішньою космополітичною владою.

Можна–би цьому зарадити у суспільстві, тотально налаштованому проти Ро́сиї і проти „русского мира“. Соціологічні опитування свідчать, що приблизно половина населення не відчуває ворожості ані щодо Москаля в Україні, ані щодо Ро́сийської федерації. Щодо московської мови, знову‑ж більшість її шанує і навіть дозволяє собі нею послуговуватися. Щодо культури… наприклад, нинішній прокурор регулярно відвідує московськомовні забави на кшталт 95‑го кварталу. Населення теж пускає солодкі соки хтивости від російськомовних вистав. То я не певний, як воно буде. Якийсь ідіот запустив, а иньший ідіот дозволив поширити у телевізорі звабний заклик пити горілку „Гетьман“. Звучить воно так „Чи є у нас майбутнє“ (?!)

Конституційний Суд завершив відкриту частину розгляду мовного закону. Чекаємо на рішення

Опубліковано:

ksu

Cьогодні, 14 грудня 2016, завершилося відкрите засідання щодо розгляду в Конституційному Суді справи про визнання антиконституційності закону “Про засади державної мовної політики”.

Тепер нам лишається тільки чекати на рішення КСУ, яке ухвалять на закритому засіданні, згідно із законом про КСУ. Про ухвалене рішення, своєю чергою, вже повідомлять суб’єктів подання.

Коротко про сьогоднішнє засідання: спершу учасники процесу, яких заслуховували вчора, мали можливість поставити одне одному запитання та отримати на них відповіді, а також дати відповіді на запитання суддів. Читати далі

„Русскоязычные патриоты“

Опубліковано:

„Русскоязычные патриоты“ і допомоговці („волонтёры“) відбирають в Українців останнє – право на патріотизм. Вони будують Україну неукраїнську. А тепер я пропоную відгукнутись про причини. Українці не є громадсько активними поступовцями? Навіть у моєму Львові по парку ходить у відсотках більше Кацапів чим їх у відсотках живе в місті. Каяками (байдарками) та туризмом займається їх більше, чим у відсотках мешкає у Львові. Спортивні секції — по-більшості русскоязычные. Що ся діє?!

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans