Архів категорії: Блоги

Персональні блоги користувачів порталу

Особисті історії

Опубліковано:

Олег Хаврук

Ватна ромашка категорично відмовляється обслуговувати клієнтів єдиною державною мовою. 30.03.2015, після візиту до лікаря-окуліста, я заїхав у ТЦ Океан плаза (м. Київ) щоби придбати призначені мені ліки у аптеці Біла Ромашка (надалі називатиму її ватна ромашка, оскільки ця назва більше відповідає суті закладу).

Звернувшись до касира, із проханням продати мені вказані ліки, я отримав відповідь іноземною мовою, тому попросив Аллу (так було написано не бейджі) перейти на державну мову, на що отримав категоричну відмову. Після чого я звернувся до касира за сусідньою касою із тим же проханням – обслужити мене українською, але й у спілкуванні з Дариною (напис на бейджі іншої працівниці) я також отримав відмову обслуговувати мене єдиною державною мовою моєї країни.

Обидві вказані працівниці, а також ще якась невідома їхня колега, яка опинилася поруч, в три голоси почали щось доводити мені все тою ж іноземною мовою, основним аргументом було те, що вони говорили, говорять і будуть говорити зі мною та всіма іншими клієнтами виключно іноземною мовою. Я чітко вказав їм на те, що відмовляючись обслуговувати державною мовою в закладі торгівлі вони порушують Конституцію України, Закон України “Про захист прав споживачів” та Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені Наказом Міністерства економіки України від 19.04.2007 року № 104. Але вони не зважали на це і врешті-решт зявилась завідуюча аптекою, яка також почала спілкуватись зі мною іноземною, але згодом переходила то на українську, то знову на інозмену (вона на відео з самого початку: https://www.youtube.com/watch?v=MRSRlLqbFxo&feature=youtu.be копія тут: https://vimeo.com/124324200 далі йде невідома і після цього Алла). Завідуюча спробувала нівелювати конфлікт повідомивши мене, що її працівники готові повернутися до обслуговування державною мовою України, але вони (її ж працівники аптеки ватна ромашка) заперечили їй і сказали, що не збираються нікого обслуговувати українською. На цей момент до розмови підключився ще один працівник аптеки (він не представився, але підозрюю, що він був охоронцем у ватній ромашці), який включився в хор ватних голосів, які, перебиваючи одне одного, стали розповідати мені який я неправильний і що в Україні російська мова є більш головною, бо нею говорять більше людей, а Київ взагалі російське місто.

Врешті-решт я не витримав цього знущання над моїми правами та здоровим глуздом і викликав міліцію, аби правоохоронці припинили систематичне порушення законодавства та відновили мої законні права.

Чому порушення мали систематичний характер? Тому-що ще 7 грудня 2014 року я звертався до адміністрації ватної ромашки (фото звернення прикріплено до посту) з того ж приводу, оскільки одна із працівниць даної аптеки ще тоді відмовлялась проводити обслуговування відповідно до законодавства і я навіть отримав відповідь у книзі скарг та пропозицій, де відповідальна працівниця ватної ромашки запевнила мене, що з Аллою Єфімовою було проведено бесіду і їй навіть виставлено догану, а сама адміністрація закладу зобовязується в подальшому не допускати схожих ситуацій та спілкуватися з клієнтами державною мовою (фото цієї відповіді докладаю). До речі, на моє прохання продемонструвати мені догану, яка мала бути внесена до особової справи працівника, завідуюча повідомила, що ніякої догани вона в її справі не бачила, а сама вона, мовляв, працює недавно, проте точно впевнена, що догани там немає.

Після виклику міліції я змушений був прочекати годину на приїзд патруля і написати заяву про порушення законодавства та вчинення дискримінаційних дій по відношенню до мене, як громадянина України та споживача послуг аптеки ватна ромашка (фото заяви докладаю). Тепер чекаю на відкриття провадження органами МВС і сподіваюсь, що хоч вони зможуть захистити право українців на отримання обслуговування українською мовою у столиці України.

Ось трішки юридичних пояснень для тих, хто захоче відстояти свої права у подібній ситуації:
Відповідно до п. 22) ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач – фізична особа, яка … має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб…
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця).
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із законодавством про мови.
Згідно із п. 16 Правил роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затверджених Наказом Міністерства економіки України від 19.04.2007 року № 104, здійснюючи продаж непродовольчих товарів вітчизняного та іноземного виробництва, працівники суб’єкта господарювання зобов’язані надати споживачам необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про товари в супровідній документації, що додається до продукції, на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів товарів. Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із законодавством про мови.
У відповідності до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про засади державної мовної політики», в економічній і соціальній діяльності об’єднань громадян, приватних підприємств, установ та організацій, громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб вільно використовуються державна мова, регіональні мови або мови меншин, інші мови.
Рішенням Конституційного Суду України від 14.12.99 р. № 10-рп (справа про застосування української мови) надано тлумачення положенню частини першої статті 10 Конституції України, відповідно до якого українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Оновлено 09.11.2015, додано скан рішення МВС по моїй скарзі: https://www.dropbox.com/s/82h1lz4neexbu9t/ScanMVS_UPD.tif…

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Артем Семеніхін

Виявляться торгівельна мережа “Колінс” цілеспрямовано розбудовує “рюзкій мір” в Україні!!!
Вчора я був у відрядженні в місті Суми і користуючись нагодою зайшов до торгівельного центру “Мануфактура” з метою придбати собі кілька речей.
Коли я робив свій вибір до мене підійшли дівчата, що є там продавчинями і такою псячою задзвенькали, що аж вуха позакладало… Я в жартівливій і ввічливий формі попросив їх говорити до мене Українською на що почув таку відповідь: “а какая разніца!!!? ми же в Украінє живьом!!! я нє абязана!!!! тут в сумах всє на рускам разгаварівают!!!”. І “понеслася душа до раю”!
Я звісно їм аргументовано почав доводит, що вони не праві, проте результат нульовий!
У мене є запитання до власників і топ менеджменту цієї мережі: Скажіть будь ласка панове, а чи проводите ви якісь тести, що визначають інтелектуальний рівень людей, яких ви плануєте приймати на роботу? Чи проводите ви навчання з персоналом на знання етики поведінки з клієнтами? Чи проводите ви навчання персоналу на яких вивчається “Закон України про захист прав споживачів”? Чи можливо ви дійсно допомагаєте путіну знищувати Україну?

джерело

Іван Гонта

У “Каравані” на Теремках касир Ружанська Анастасія розмовляла зі мною мовою, яка мені, як громадянину України невідома, і жоден закон України не зобов’язує мене її знати. Я не міг отримати потрібну мені інформацію державною мовою. Прошу вказати на яких підставах на посаду касира потрапила людина, яка не володіє державною мовою України”.
Уточнюю – обслуговували мене на касі, проігнорували моє зауваження. Добре, що хоч здачу дали правильно.
Вважаю, що дискримінаційне ставлення до українців – ганебна практика. Мусить бути припинена.
Прошу вказати, яких заходів було вжито.

14918904_10211360768325031_3589991513749659236_o

джерело

Valerii Luhovets

Це Дмітрій Салімонов. Дмітрій – український державний службовець. Із червня 2015 року – начальник відділу аналізу ефективності та інформаційно-технічного супроводу зовнішньоекономічної діяльності Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.
11.11.2016, виступаючи від імені представленого ним міністерства на закритті Семінару ІІ з питань уповноважених економічних операторів, організованого за підтримки Мінекономрозвитку України, Державної фіскальної служби України та Програми розвитку комерційного права Міністерства торгівлі США (CLDP), дозволив собі порушити підпункт 5 пункту 1 статті 8 “Основні обов’язки державного службовця” Закону України “Про державну службу”.
На моє різке (навіть, каюся, не шляхетне) зауваження щодо його спічу, якій він вирішив зробити російською мовою, Дмітрій відповів із лагідною посмішкою, що державний службовець повинен лише володіти державною мовою, а використовувати може “любу (саме так, із наголосом на другому складі) мову, яка йому…”. І знов одержав зауваження, що представник міністерства має виступати перед українською аудиторією українською мовою, а свою “любу” (із наголосом на першому складі) мову може вживати деінде.
Не дивлячись на це, Дмітрій продовжив свій кількахвилинний спіч російською, єдиний за всі два дні семінару, де брали участь представники восьми центральних органів виконавчої влади України, Урядового офісу з питань євроінтеграції, Місії EUBAM, Місії EUAM, Програми CLDP, Посольства США в Україні, Американської торгової палати (АСС), Міжнародної торгової палати (ІСС Ukraine), Європейської бізнес асоціації (ЕВА) та ЗМІ.
Шановні Stepan Kubiv Yuliya Kovaliv Nataliya Mykolska, Max Nefyodov, це ж ваш хлопчик? Щире прохання: знайдіть хвилинку, поясніть Дмітрію, що він робить не так; чому не можна державному службовцю порушувати закон своєї держави; чому це може погано вплинути на його державну кар’єру; чому це переважує всі його успіхи в освіті, навчанні й нетривалій трудовій діяльності.
Друзі, поважайте закон, Україну й українців.
Не будьте як Дмітрій.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Ігор Коліушко

Отримав нещодавно такого листа:

«Новое время для Калиушко И. Б.
Уважаемый Игорь Борисович!
Журнал Новое время страны ежегодно вручает премию «Люди нового времени». В 2016 году эта премия в номинации «За упорство в подготовке в стране реальных системных изменений» досталась именно Вам.
С огромным удовольствием приглашаем Вас получить премию на торжественной церемонии…»

Спочатку це мене здивувало. Адже люди, які хочуть нагороджувати мене за якесь «упорство», мабуть щось мають знати про мене, але при цьому не знають навіть як пишеться моє прізвище. Наведені довідки засвідчили, що підстав дивуватися немає. Виявляється, дійсно, про мене вони нічого не знають, а «упорство» вгледіли в діяльності Реанімаційного пакету реформ, і це цілком похвально. Проте нагороджувати вирішили співголів ради РПР. Чому не саму коаліцію РПР, а тільки двох осіб? Незрозуміло.
По-друге, не зрозуміло чому офіційне запрошення від українського журналу мені написане російською мовою. Як ставитися до запрошення, в якому фактично тебе принижують? Як правило, я тільки через це ігнорую подібні листи.
Та на цьому мої сумніви не вичерпуються. Справа в тому, що я не читаю журнал «Новоє врем’я», оскільки він виходить іноземною мовою. Не тому, що не знаю цієї мови, а тому, що він пишеться не для мене. Я не маю упередження проти російської чи будь-якої іншої мови, але не розумію для чого вони мені для спілкування всередині країни, яка має свою державну мову, і яку розуміють усі її громадяни.
Більше того, я читав окремі статті з цього журналу, які до мене доходили через лінки в електронній формі, і вони видавалися мені дуже мудрими і патріотичними. Тим не менше, якщо я почну читати російськомовні, англійськомовні та інші іншомовні газети і журнали, які видаються в Україні, то хто буде читати українськомовні газети і журнали? Адже ні росіяни, ні американці не приїдуть в Україну підтримувати та розвивати українську мову, пресу, книжку, пісню, театр…
Я за те щоб всім меншинам в Україні жилося комфортно, щоб вони мали свої газети і журнали, пісні і театр… Але їхні видання адресуються не мені.
Я багато років задаюсь питанням чому люди, які є громадянами України, які відмінно володіють українською мовою, які є дуже освіченими і мудрими стосовно закономірностей суспільного розвитку, які щиро не люблять Московію і за її агресію проти України і за її внутрішній режим, тим не менше, продовжують чи навіть започатковують в Україні нові видання, фільми тощо російською мовою, не дублюють російською для російськомовних громадян українське видання, а видають виключно російське. При цьому я говорю не про тих людей, хто може діяти так в силу звички, ліні, комерційного інтересу… Складається враження, що насправді першопричиною цього для багатьох є бажання щоб на місці України була держава (чи власне сама Україна була державою) з російською мовою і культурою, але інтегрована в Європу і цілий світ. Тобто така собі «правильна російська держава» – без путінського чи іншого фашизму, без бідності та люмпенської свідомості 80-ти процентів населення, без ненависті до всього кращого, але чужого…
Мирно співіснувати з такою тенденцією стає дедалі складніше. Тому що це утопія, яка в той же час підриває нашу єдність і нашу спроможність до розвитку. Ми цікаві світу і будемо визнані лише як Українська держава за формою і за змістом. Якщо ми не зможемо цього досягнути, ми будемо знову поглинуті «русскім міром» і втратимо свою державність. За російською мовою йде російська культура (в широкому сенсі цього слова), а за неї чіпляється імперська традиція. Так було завжди, і напевне буде ще дуже довго. Та й світові ми зовсім не цікаві як ще одна країна російської традиції. Легше мати справу з одною, тим більше справжньою.
Одним словом, врем’я завжди звірятимуть по Москві. А Київ або житиме за своїм часом і говоритиме своєю мовою, або перестане існувати як столиця незалежної держави.
Тому я змушений відмовитися від такої честі. Бо не хочу бути «людиною нового врем’я». Краще бути без нагород, але працювати на ідею торжества українського часу на українській землі і в Українській державі.
А нагороду прошу передати тому, кому вона власне і була адресована – Реанімаційному пакету реформ. Благо, що рада РПР має співголів, а не одного голову. Це було мудре рішення.

P.S. Тільки не треба, будь ласка, перекручувати те, що я тут написав, і звинувачувати мене в тому, що я проти російськомовних чи іншомовних видань в Україні. Я зовсім не проти, я – за українськомовні видання. А також не хочу приймати нагороду від ідеологічно незрозумілого мені видання.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Oleh Oleg

Пару місяців тому україномовний фейсбук з подачі однієї людини радісно вітав перехід СпортЛайфу нарешті на державну мову. Всі були в захваті, там ніби якісь таблички були на кшталт “Тепер ми розмовляємо українською”. Що найцікавіше, мова йшла саме про той київський спортклуб, в якому я маю (не)щастя бувати регулярно. Щоб ви розуміли, тоді їх вистачило на один день, не більше. Бо я на радощях прибіг туди наступного дня, але вже не побачив цих табличок, натомість традиційно почув на рецепції московську мову. Хотів ще тоді написати про це, але вирішив не псувати вам свято.
Але днями вони мене дістали остаточно. Другий рік (скоріш за все, останній) я купую там Преміум абонемент, купую там додаткові послуги, а вони (половина персоналу, як мінімум) не поважають моє право на отримання інформації у себе вдома в Києві, в столиці України єдиною державною мовою! Деякі співробітники переходять на українську після прохання, а деякі вперто не хочуть, ще й сміються з такої вимоги. Я не люблю писати скарги, але цього разу вже не втримався. Після того, як дівчина співробітниця неодноразово відмовилася надати мені послугу державною мовою, я попросив книгу скарг та керівника конкретно цього клубу до розмови. Керівників, за їх словами, на місцях в них нема, вони сидять десь в іншому місці (в бункері?), а замість офіційної книги скарг спочатку мені намагалися підсунути якісь саморобні анкети “с пропозициями от клиентов”. Нарешті отримавши справжню книгу скарг, я залишив наступний відгук (на фото). Бачу, що відгук вийшов трохи сумбурним, навіть, дату забув зазначити.. Текст треба трохи підрихтувати на майбутнє (вислухаю ваші пропозиції з цього приводу). Свої контактні дані та телефон я залишив. На місці співробітниця “сервісу” (чи як вони там звуться – ті, що тримають книги скарг та оформлюють договори) запевнила мене чистою українською, що розуміє і підтримує мене і обов’язково передасть зауваження та відгук керівникам. Також зазначила, що СпортЛайф справді нещодавно взяв курс на українізацію (я цього не помітив). Прізвищ поки що не вказую, почекаю на їх реакцію. Але вже минуло дві доби і ніхто не намагався зі мною зв’язатися. Завтра йду на тренування, тож хотів вислухати ваші поради, дорогі друзі. Якщо нічого не зміниться, що робити далі? Писати повторну скаргу і дублювати скаргою в Держпродспоживслужбу? Яким саме чином вимагати захисту прав споживачів – письмово чи кудись подзвонити? Підкажіть, будь ласка, хто має досвід. Дякую.

16178846_1510368348974115_3035757635208935149_o

джерело

Vsevolod Zheyko

Учора, о 14:15-14:20, в одному з супермаркетів «Coop Максі» м. Чернігова (проспект Перемоги, 137), касирка з нижченаведеної знимки відмовилась надати мені послуги українською мовою. Приблизно так відбувався цей діялог:

— Доброго дня.
— Добрий дєнь.
— Даруйте, чи не могли б Ви вимовити це державною мовою?
(павза)
— С вас 89 ґрівєн 33 капєйкі.
— Чи можу я почути це державною мовою?
— Я разґаваріваю на том єзикє, на каком мнє удобна!
— Перепрошую, та це порушення Закону «Про захист прав спожив…»
— (перериває на слові) Ета ні нарушеніє Закона Украіни, а права Ви дома будітє мамє качять! Я жду, штоб ви прабілі тавар і ушлі!

Крім того, ця общєпанятна лярва навіть не завважила відсутність у крамниці книги відгуків і пропозицій. Кінець кінцем, я навіть отримав відмову у спілкуванні з адміністрацією супермаркету; обидва пункти вказані мною в листі до Укоопспілки. (Скріншот листа додається разом зі світлинами.)

Тож закликаю вас, шановне товариство, долучитися до виховної роботи з Укоопспілкою за допомогою телефонів та електронних листів.

Крига вже скресла, та задля ефективности варто її підігріти. Лупаймо сю скалу! Так переможемо.

16252055_431129160552516_7261989669173310608_o

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Dmytro Zadniprovśkyj

Сьогодні 22.12.2016 року, робив покупки у магазині АТБ що знаходиться під Києвом по варшавській трасі, смт Гостомель вул. Кулєшова 26 б.

Привітався як завжди українською з касиром, у відповідь почув язеку сусідньої території, яка зараз окупувала частину Української землі, та впроваджує агресію відносно України.

Ввічливо попросив дівчину, обслуговувати мене українською, та пояснив що маю право як громадянин України, в Україні отримувати послуги українською мовою.

На що вже в нахабній формі отримав відмову. “Я с данєцка прієхала, і буду тут разгаварівать как мне хочіца”
Ну, а я з Маріуполя приїхав, то що тепер?

Попередив що буду змушений викликати патруль, як що надалі будуть порушуватися мої конституційні права. На що почув ” та мне все равно”.
Викликав керівника закладу, для якої також мовне питання не є важливим, та вона зайняла бік своєї підлеглої.

Її колеги вмовляли звертатися до мене та обслуговувати українською, на що вона категорично відмовлялася.

Після приїзду патрульних, мені надали українського касира. Вдумайтесь, в Україні українцю, надали україномовного касира! На вимогу не українця, а правоохоронців.

Дівчинка привітливо зробила свою справу, без проблем, спілкуючись українською.

Я надав пояснення поліції, вони зібрали пояснення від адміністрації.

Там ще алкаш “атошнік” поліз, але ще й цього аватара вчити розуму вже не було а ні часу, а ні бажання.
Але теж такий контингент для України. Тепер кожний кончений алкаш який посидів біля БП сам себе героєм вважає, та має виправдання власній алкогольній залежності. Сумні часи.

Чіпати його не став, хоча він і провокував дуже, руки розпускав, намагався образити. Він все одно не зрозуміє за що, ледве на ногах стояв, та приходив за черговою пляшкою горілки.

Хоча тому кому цікаво скажу, що був і у військкоматі ще у 2014р. де відмовили, і їздив добровільно, і волонтерством займався (безкоштовно).
Ну то таке.

Висновок:На чеку який я сплатив 20% в мене забрала держава, з якою в мене контракт у вигляді Конституції та законів.

Я свою частину контракту виконав, віддав гроші державі. Цікаво як поведе себе держава конкретно в цьому випадку.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Eugenia Kuznetsova

Така сьогодні ситуація відбулась. Прийшли на ковзанку в Льодовий клуб у Вінниці. Діалог відбувся такий з пані Ольгою.
– здравствуйте!
– доброго дня! А українською ви розмовляєте?
– трішки. Триста двадцать гривен. (Починає пояснювати правила на ковзанці)
– а можна правила катання пояснити українською?
– нет.
– а чому?
– мне удобней русским. На русском языке.
– будь ласка, обслужіть нас українською.
– нет, мне удобно на русском.

На цьому я забила вести діалог.

Ну от в мене, наприклад, дитина російської не розуміє. І взагалі нас було шестеро – ми просили пояснити правила українською. Слів вибачень я не почула – просто “нєт”. Так удобнєй конкретній пані Ользі. У відповідь мені цитують перепис 2001 року (16 років минуло) і розповідають про переселенців, що, звичайно, маніпуляція.

Що робите в таких ситуаціях, френдз? Як донести до менеджменту не лише право Ольги на удобство, але і моє право споживача?

джерело

Rostyslav Martynyuk

Пересічна київська драма. Новорічне свято для дітей в Українському Домі – толька на русском язикє.

Коли спитав організаторів – Асоціацію айкідо – чому так? – помітив: НА ЦЕ їм вперше в житті звернули увагу.

…Свято інтерактивне. Що мають переживати діти, яких Снєґурочка стимулює говорити не по-українськи? Хтось попередив батьків, що так буде? Навряд.

Спорт залишається стовпом московщення дітей у Києві. Тим більш небезпечним, що втовкмачує асоціацію: СИЛЬНИЙ говоріт по-русскі….

джерело

Lana Us

Вимагаю навчання українською – 1.

Я – студентка магістратури, яка в Києві не може отримати освіту державною мовою.

Після тижня настановчої сесії я написала заяву про відрахування з Державного вищого навчального закладу “Університет менеджменту освіти” Національної академії педагогічних наук України. Я не хочу слухати лекції російською та вимагаю виконання Закону про вищу освіту (мова навчання – державна).

З 25 пар 2 провели державною – одну після моєї обіцянки писати скарги в МОН, ще одну – бо російськомовний викладач саме цю єдину тему раніше підготував українською для іншої аудиторії.

Керівництво виправдовує російську співробітників різними причинами і пропонує лишитися студенткою, якщо я зможу стерпіти на парах російську. Офіційно: ми намагатимемося перелаштуватися, одразу (на 26 році незалежності!) не вийде. Неофіційно: нічого не зміниться, але є й україномовні викладачі. Педагогічний виш, 3-я річниця революції гідності, війна з Росією…

Свою персональну проблему я вирішила (чекаю повернення грошей і втрачаю рік). Лишилося вирішити проблеми системи – в освіті, з правами людини та порушенням законів)

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Александр Польченко

Я просто запитав українською!!
Є такий вислів -” театр починається
з роздягальні”
Після сьогоднішньої пригоди добавлю ,а Будинок Кіно в Києві з чергового вахтера!!
Нас колись вчили,що театр це не стільки приміщення , а головне ті хто там працюють ! І не завжди про театр складається враження виходячі з акторів які там працюють! Про театр можна дізнатись навіть не заходячи в середину і не дивлячись жодної вистави!
Адже будь яке адміністративне приміщення спочатку презентує…правильно черговий-вахтер! Саме він ,його образ зустрічає нас на порозі! І якщо глядач іде до театру а при вході білетер беручи квиточок почне на нього “ричати” або повернеться до вас спиною чи скаже ,що не розуміє вас і вашу мову, то чи захочете ви ще раз прийти в цей заклад ? Звичайно ні!Тому ,що “вахтер-білетер” уже створив своєю поведінкою образ цього приміщення і тих хто там працюють!
Я не так часто бував в Будинку Кіно в Києві ,але коли туди приходив то так складалось ,що заходив через службовий вхід! І тому ця історія ,яка відбулась 3 грудня 2016 року мене просто шокувала!
Вранці мені зателефонував приятель ,якого я добре знав по Криму і сказав ,що буде в Києві проїздом лише до вечора! А зараз він знаходиться в Будинку Кіно де у них проходить захід на 2 му поверсі! Захід-це ключове слово !Просто сказав , у нас тут захід! Добре ,домовились ,що об 14-й я приїду до Будинку Кіно ! Десь о 13-45 я вже стояв біля центрального входу! Щоб не турбувати телефонним звоником приятеля,який на якомусь важливому заході я вирішив запитати у миловидної жіночки,яка сиділа перед дверима в холі на сторожі і з посмішкою зустрічала діток ,які заходили в середину ,теж мабудь ,на свій дитячий захід.
Підійшов привітався і спитав: “Скажіть будь ласка ,чи можу я пройти на 2 й поверх ,там проходе захід і на мене чекає приятель” Посмішка моментально зникла з обличчя і я побачив як людина -жінка на моїх очах перевтілюється в” сторожову собаку дворнягу” Вона спочатку випрямилась,потім тихенько “загорчала” виставивши вперед зубки ніби збиралась мене вкусити ! Але мабудь згадала ,що її сюди господар посадив не кусати а спостерігати і пропускати чи не пропускати …Після чого вона посміхнулась своєю сторожовою посмішкою та від думки вкусити не відмовилась і вкусила та тільки скавучачим своїм словом:”Я не понімаю вашего язика і я нє знаю что означаєт по вашему “захід” -скажитє на русском!”От тобі й маєш! От тобі й Будинок Кіно і спілка кінематографістів України!? Зі мною в житті всяке було ,але за 40 років в Криму навіть від самих затятих шовіністів -україноненависників я жодного разу не чув ,що вони мене не розуміють-могли сказати говори “нормальною мовою” але коли я продовжував спілкування українською то відповідали ,хоч і своєю російською ,але відповідали.А тут !? Я завмер! Перше ,що прийшло на думку це “російський трьохпалубний МАТ” але стоп! Ти ж на порозі Центрального столичного українського Будинку Кіно- Національної спілки кінематографістів!!!Ні зупинись ,попробуй обійтись без звичної для неї мови -сказав я сам собі!!!
-Скажіть -продовжую-це Київ вулиця Саксаганського будинок Кіно?
Сторожова -мовчить -вона мене не розуміє ,тобто мою українську!! Я спробував їй як глухонімій до української мови на пальцях показати ,що я хочу пройти на 2 й поверх!!!!Відповідь одна -“говори російською тоді дам інформацію а ні викличу охорону” Я погодився на охорону!! В цей момент зазвонив мій телефон приятель попросив підійти до службового входу!!!
Кажуть ,що всі собаки схожі на своїх господарів! Якщо мені хтось скаже ,що в Будинку Кіно господар будівничий України ,порядний і чесний українець я відішлю їх до його “сторожової -вахтерши”

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Larysa Nitsoi

Я взагалі-то пухнаста. Останнім часом з мене ліплять монстра. Злу і нетерпиму. Особливо нетерпиму. Ви хоч знаєте, що таке терпіння?

Моє терпіння почалося десь у 12 років.
– Мам, ми росіяни? – питаю я.
– Ні, українці.
– Ну ма, ну згадай, може в нас є десь родичі в росії, хоч далекі?
– Та нащо тобі?
– Хочу бути росіянкою, українці – це забиті колгоспники …

Мені 15 років. Ми з родиною приїхали в гості в Київ.
– Мам, давай у Києві будемо розмовляти російською, не хочу, щоб нас сприймали як селюків

16 років. Я-студентка знайомлюся з компанією хлопців теж студентів.
– Ти што, учішся на украінском філфакє? Ти врьош … нє может бить. Ти нє такая! Там учатся одні лохушкі.

17 років. У нас, студенток, нова розвага після пар ходити з магазину в магазин Кіровограда і питати в продавчинь українською мовою про наявність товару. Продавчині нічого не розуміють. Нас це смішить. Але недовго. Це сумно, що ми на своїй землі як іноземці, і українська мова в Україні чужа і ми чужі на своїй землі.

19 років. Гуляємо увечері з одногрупницями по проспекту Комуністичному.
– Дівчатка, ви собі хочете вірте, хочете – ні, а настане такий час, коли знову буде модною українська мова, вишиванки і «глечики». Як у фільмі «Весілля в малинівці». В Україні розмовлятимуть українською! Ну що ви регочете? Ніяка я не фантазерка – побачите! Ми ще це застанемо!

21 рік. Революція на граніті.
– Мам, не плач, не виженуть мене з інституту… Ми нарешті матимемо Україну, розумієш, і говоритимемо українською!

25 років. Я – мама. Моя дитина заговорила російською. Звідки? Вся родина, близька і далека, україномовна. Ааа, ясно. Мультики. Жодного мультика в Україні українською, жодного фільму українською, жодної передачі. Цитує російською російськомовні мультфільми.

32 роки зустрічаю на вокзалі донечку з дорогущого табору відпочинку. Дитя усміхнене, а очі сумні. Таки випитала:
– Там усі розмовляли російською і називали мене селючкою.
– А звідки були ті діти?
– З різних міст: Житомир, Полтава, Бровари.
– А ти казала, що живеш у Києві, що твій тато працює з президентом України?
– Казала. Мам, їм нічого не докажеш, я розмовляю українською, розумієш?

34 роки. Знову літо, знову доня з табору. Розглядаю привезені «трофеї»: грамоти, нагороди. Відкриваю альбом з фото – в кінці дитячими почерками побажання. Кидається в очі: “Леся, а ты, оказывается, классная девченка!» Горло стискається, бо я вже знаю, що це означає. Моя україномовна дитина знову була «забитою жлобихою». Усі діти 21 день відпочивали, а моя повинна була трудитися – відвойовувати своє місце серед російськомовних однолітків, тільки тому, що україномовна, доказувати, що вона нормальна, не розслаблятися, боротися, щоб отримати визнання ровесників: «А ти оказиваєтся, кльовая». Ну звісно, одразу вона не могла бути кльовая, бо україномовна.

35 років. Помаранчева революція. В моді вишиванки! Ще б українську мову в школи і ВУЗи! Нарешті припинять дорікати: “Ви па-нармальнаму гаваріть умєєтє?”

38 років. Дитина-студентка з друзями відпочиває на морі. Щось моє серце не на місці. Телефоную на мобільний. У доні голос схвильований, якісь різкі голоси:
– Мам, не можу зараз говорити, передзвоню.
– Доцю, що відбувається?!
– До мене приклепалися місцеві, щоб я, селючка, з ними нормальною російською розмовляла. За мене вступилися наші – одному вибили зуба…
Зв’язок обривається. Телефон поза зоною кілька днів. Господи, пора їхати на пошуки, чи що. Аж тут тирлинь-тирилинь. Чужий номер. Виявляється, відбулися не тільки вибитим зубом, а й розбитим новеньким телефоном дочки.

45 років. Революція Гідності. Боже, може ж хоч на цей раз українці в Україні отримають українську! Отримали АТО. Путлєр прийшов визволяти російськомовних. Усі українці – «фашисти, нацисти, хунта».

47 років. Національна дитяча лікарня України. В очі кидаються російські написи на стінах. Чому російські? Якщо тут лікуються діти з усієї України і мова порозуміння в Україні для всіх національностей – українська? Прошу написи зробити українською. Скандал, як посміла в Україні вимагати українську мову? Російськомовні влаштовують цькування. На телебаченні розпинають, топчуть на всю країну, ганять і гудять. Виставляють «вишиватною шизофренічкою».

47 років. Питаю в касирки в магазині, чи знає та українську мову і після ствердної відповіді прошу її обслужити мене українською. Та вперто ігнорує моє законне право. Якби вона спілкувалася з друзями – хай би говорила, якою хоче. Але в даний момент обслуговує мене, українку, в Україні за мої гроші і відмовляє мені в отриманні обслуговування українською мовою. Наполегливо залишаюся ввічливою. Прошу чотири рази. Вперто ігнорує і нахабно дивиться. Перед очима пролітають всі роки незалежності, три революції, вічні докори в «націоналізмі» і наше вічне ввічливе бекання у відповідь. Чемно прошу останній раз – касирка затято ігнорує. Змітаю у відповідь здачу з прилавка їй під ноги. До яких пір мене утискатимуть за українську мову? Скільки це продовжуватиметься?

p.s. Мене засудила вся країна. Плювати, що я поскаржилася, що мене довели. Плювати, що мене ґвалтували. Усміхайся і будь чемною, «бандерівське бидло». Які ще закони? Скільки років присідала в реверансах? Тридцять? І ще поприсідай стільки ж, «вишиватниця дебілоїдна». Проти мене ополчилися журналісти, редактори і ведучі телебачення із закликами не купувати мої книжки, бо ж «мене треба в дурку здати, істеричку тупу!».

Друзі телефонують і підтримують. Тримайся, пухнаста…

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Оксана Кротюк

Виявляється, навести лад в супермаркеті під силу одній людині.
“Екомаркет”. 30 грудня.
Попросила касира обслужити мене українською. У відповідь почула, що вона “нє обязана”. Спробувала пояснити, що таки зобов’язана. Розмова тривала хвилин п’ять. Я — з напругою в голосі, касирка — з обуренням, бо вона вважає, що “обязана тільки мамє с папой, а укрАінскава вона не знає, не вміє і нє обязана”.

Я сказала, що я не в Челябінську і не в Самарі, щоб слухати її російську; що подам до суду, що вона втратить роботу, а Екомаркет заплатить за цю пригоду великі гроші, — і далі свої торби збирала мовчки. Касирка, підтримана колегою з сусідньої каси, натомість так розійшлася, що спину їй не було. Я відійшла до пакувального столика, і вже звідти чула, що я “нєнормальная”, “псіхічька” , “прі чьом тут Чєлябінск і Данбас” і т.ін. Хоча — підкреслюю– я не сказала жодного грубого слова і не здіймала лементу.

Вдома я подзвонила на гарячу лінію Екомаркету. Сказала, що в нас відкрили новий магазин, що він мені подобається і я хочу бути постійним клієнтом. А тоді спокійно й детально переповіла свою пригоду, назвала ім’я та прізвище касирки й попередила, що, коли справу не вияснять, — подам до суду.
Мені сказали: згідно з правилами, відповідь я отримаю телефоном протягом трьох днів. Зайшло на свято. Ніхто не відповів.

Минуло 4 дні. Я знов пішла в Екомаркет. “Моєї” касирки того дня не було. На іншій касі, інша, на таке саме тихе моє прохання відповіла: “Я нє умєю по укрАински”. Я ще раз попросила, але вона вдавала, що вже не чує мене. Я тихо сказала: “Добре, навчитеся”.
Ця, на відміну від першої, розмовляла ввічливо і на прощання навіть побажала мені “Харошева вєчєра!”

Вдома я знов подзвонила на гарячу лінію Екомаркету, знов назвала прізвище касира і сказала, що й досі нема відповіді на перше моє звернення.

Відповіді нема, люди, й досі. Сьогодні вже 12 січня. А події були 30 грудня та 3 січня.
Але вчора я зайшла в Екомаркет. Побачила мою першу касирку і, внутрішньо зібравшись, звичайно, пішла з торбинкою на її касу. Черга була величенька. Коли переді мною лишалося троє покупців, я прислУхалася до розмови. І що я почула!…
Від каси — правильною, гарною і такою милозвучною, що хоч на радіо її веди чи став до ілюстрування правил орфоепії — лунає: — Добрий вечір! Вам пакет потрібен? … трам-пам-пам… — З вас стільки-то. Ось ваша решта. До побачення. Гарного вечора!

А покупець відповідав російською…
Мені просто заціпило.
Але те саме повторилося з наступним, а потім ще з одним покупцем… Я слухала її мову… Там жодного русизму, жодного акценту, навіть натяку на акцент… Навіть в тому вузькому лексичному полі чути було, що ця мова в її устах звучить не штучно — це жива мова, це її рідна мова. І жодного разу вона не перейшла до російськомовного покупця на російську…
… І це була та сама моя перша касирка. Та сама, котра, “нє будєт” обслуговувати українською, бо “нє знает, нє умеет и не обязана”…

…Я “построїла” один маленький Екомаркет. Я радію, бо він тільки-но місяць, як відкрився, і лиш почав вибудовувати свій стиль роботи. А поряд школа — і діти бігають сюди зграйками. І от тепер українська на всіх касах “за замовчуванням”. І лагідно.

Але радість моя блякне, коли думаю про ту касирку.
Що з цими людьми діється?.. Таке враження, що їм пороблено.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Таня Джеріпа

Про україномовних дітей.

Вчора Віруня прийшла з садочку і каже:
– Мені Маша сказала, щоб я з нею російською розмовляла.
Яна:
– Чому? Як це відбулося?
– Я їй зробила зауваження українською, а вона сказала: я нє понімаю, гаварі са мной парускі.
– Та як же вона не розуміє? В неї бабця суржикомовна.. а ти що?
– Ну вона ж не розуміє, я і почала парускі з нею…

Ну дійсно, хто ж нам і дітям нашим забороняє мовою розмовляти… питання риторичне. Розмовляйте собі. Між собою.
Наші діти вже розуміють, що вони не такі, як усі. Вони вже розуміють, що повинні підлаштовуватись. Під друзів поруч, під усіх оточуючих, під дорослих тим паче.
Мова існує тільки вдома з батьками. Ну, ще в школі, але тільки на уроках. Все. Україномовного середовища немає зовсім.

Ви знаєте, скільки в Харкові, місті з півторамільйонним населенням, українських культурних центрів? Аж один. Що там, правда, не знаю. Додзвонитись туди не можу, телефони не дійсні, сайту взагалі нема. Гугл видає те, що бачите. На днях взнаю, чи взагалі він ще існує.
Хочеться знайти хоча б осередок мовний, щоб наші діти побачили, почули, що вони не самі. Що є люди, є діти, які спілкуються українською.
У Мирославки, хвала небесам, хоч є Пласт.

Мирослава розповідає. Йде з подружкою по школі, звертається до якоїсь вчительки з питанням, українською. Та відповідає парускі. Подружка, потім:
– Міра, абращайся к учітєлям парускі. Оні могут тєбя нє панімать.
Мирослава, зіронька моя:
– Мам, ну я їй і відповіла, що вчителі повинні розуміти українську, правда ж? Вони ж вчителі, освічені люди.

Я прошу, заставляти не можу й не буду, прошу свою дитину:
– Міня, я розумію, що це важко. Я все розумію. Але, будь ласка, пташечко, не переходь хоча б, коли я поруч. Не переходь, коли ти в себе вдома і до нас приходять гості. Намагайся розмовляти мовою з найкращими друзями. Вони повинні сприймати тебе справжньою, розумієш?
Вона розуміє.

Наші діти вже розуміють, що вони- білі ворони. Що вони рухаються проти течії.
Чи оцінять вони наші намагання, чи зрозуміють сенс? Чи не скаже мені моя донька в 14, 15 років, коли стадні рефлекси затьмарюють розум: мама, нащо тобі то все було? Чи не буде вона встидатися?
Скільки ще буде таких і подібних випадків?
Чи залишиться мова їй рідною?

джерело