Архів категорії: Блоги

Персональні блоги користувачів порталу

Прийдешня різня

Опубліковано:

Кожна влада в Україні, без винятку, – особливо нинішня, – вірила і вірить в тимчасовість національного відродження. Нині національним силам віддано так багато спокусливого поля політичної діяльности, що згорнути цю діяльність мирним чином вже неможливо. Звісно, що політика держави не є національною. Вона є космополітичною. Національні сили провокативно використовуються, – правда, у тих напрямах, які не є визначальними для долі держави. Але національні сили розширюють і активізують свою діяльність. Наче мухи в рідкому сиропі, – не розуміючи ані своєї перспективи, ані причини, яка заважає їм рухатися. Національні сили повірили, або ж незабаром повірять, у свій успіх. Аґресивний росийськомовний космополітично–олігарічний истеблішмент разом з поступовою і активною росийськомовною громадою не уявляє свого життя в українській Україні і просто біологічно не може допустити якоїсь справжньої, не–опереткової українізації життя. Як тільки сьогоднішня влада збагне, що національні сили досягнули критичої межі зростання, вона почне діяти. Тоді наступить чергова українська різня. Націоналізм зостане фізично вирізаний ще нинішньою космополітичною владою.

Можна–би цьому зарадити у суспільстві, тотально налаштованому проти Ро́сиї і проти „русского мира“. Соціологічні опитування свідчать, що приблизно половина населення не відчуває ворожості ані щодо Москаля в Україні, ані щодо Ро́сийської федерації. Щодо московської мови, знову‑ж більшість її шанує і навіть дозволяє собі нею послуговуватися. Щодо культури… наприклад, нинішній прокурор регулярно відвідує московськомовні забави на кшталт 95‑го кварталу. Населення теж пускає солодкі соки хтивости від російськомовних вистав. То я не певний, як воно буде. Якийсь ідіот запустив, а иньший ідіот дозволив поширити у телевізорі звабний заклик пити горілку „Гетьман“. Звучить воно так „Чи є у нас майбутнє“ (?!)

Конституційний Суд завершив відкриту частину розгляду мовного закону. Чекаємо на рішення

Опубліковано:

ksu

Cьогодні, 14 грудня 2016, завершилося відкрите засідання щодо розгляду в Конституційному Суді справи про визнання антиконституційності закону “Про засади державної мовної політики”.

Тепер нам лишається тільки чекати на рішення КСУ, яке ухвалять на закритому засіданні, згідно із законом про КСУ. Про ухвалене рішення, своєю чергою, вже повідомлять суб’єктів подання.

Коротко про сьогоднішнє засідання: спершу учасники процесу, яких заслуховували вчора, мали можливість поставити одне одному запитання та отримати на них відповіді, а також дати відповіді на запитання суддів. Читати далі

„Русскоязычные патриоты“

Опубліковано:

„Русскоязычные патриоты“ і допомоговці („волонтёры“) відбирають в Українців останнє – право на патріотизм. Вони будують Україну неукраїнську. А тепер я пропоную відгукнутись про причини. Українці не є громадсько активними поступовцями? Навіть у моєму Львові по парку ходить у відсотках більше Кацапів чим їх у відсотках живе в місті. Каяками (байдарками) та туризмом займається їх більше, чим у відсотках мешкає у Львові. Спортивні секції — по-більшості русскоязычные. Що ся діє?!

Синдром Малоросійства

Опубліковано:

7b452c19efccb203cb4189d9194340a9

Не раз і не два звертаюся до мовної теми. Ще і ще раз пишу про одне й те саме, наголошуючи на вчиненні певних кроків, вкрай необхідних для забезпечення — вдуматися лишень! — права нації на свою мову у власній державі. Пишу не для чиновників, яких ця тема, унаслідок їх обмеженості, їх орієнтації не на потреби і перспективи нації, а на прихилність такої ж обмеженої влади нацарювателів, зовсім не обходить. Пишу до моєї нації — до тих, в кого ще не атрофовано ген гідності, відчуття самозбереження, до тих, хто ще здатний мислити і аналізувати. Волаю:  отямтесь, товариство! Не надійтеся на владу, яка є не чимось більшим, як відображенням нашого переформатованого упродовж підневольних віків суспільства, особливо ж, коли критерієм добору до неї є не інтелект, а хитрість,  не фаховість, а пронирливість, не порядність, а вміння шахраювати,  не реальні справи на благо суспільства, а хабарі у вигляді передвиборчих дитячих майданчиків, “дармової” гречки та медових обіцянок. Не сподівайтеся на те, що мовне питання в Україні вирішать якісь пасіонарії-одинаки, письменники-поети, зарубіжна діяспора чи прозрілий дядько Трамп. Вирішити його можна лише за умови активної позиції якнайширших кіл самого українського  суспільства. Маю на увазі, найперше, навіть не україномовну його частину. Патріотів не бракує і в московомовному середовищі українців. Вихідці з Херсонщини, Дніпровщини, Харківщини, Миколаївщини, Донеччини, Одещини і навіть Криму — їх кров’ю не менш щедро скроплені землі Донбасу, аніж кров’ю західняків. Та, от біда, — навіть серед них нечасто зустрічаєш ясне усвідомлення того, що наша самоідентифікація, а відтак і світогляд, напряму і нерозривно пов’язані з мовою, яку вважаємо рідною, якою спілкуємося в побуті, в сім’ї. Навіть серед них нема розуміння, що протистояти сильному, агресивному ворогові в умовах війни, де світоглядна складова є базовою, послуговуючись при тому його мовою, є справою наперед безнадійною,  в будь-якому разі програшною.

Зате, влада Московії ніколи не нехтувала таким потужним інструментом як мова. Примусом та підкупом насадивши свою мову на теренах України, Московії вдалося значною мірою переформатувати українське суспільство. Для того не гребували не лише прямими заборонами мови української, а й такими дієвими засобами, як виселення, а то й винищення етнічних українців-русичів, з подальшим заселенням вивільнених у такий варварський спосіб земель московитами, представниками інших народів.

Тож, чи дивно, що в тому  відірваному від українських мовних, а відтак і культурних коренів переформатованому середовищі, попри номінально українське громадянство, попри українську, здебільшого, кров, було штучно витворене, по суті, іншомовне суспільство, яке на рівні підсвідомості непомильно асоціювало себе з “русским миром”? Чи ж варто дивуватися, що той хижий “мир” сприймає манкуртизовані території своєю невід’ємною частиною? Крим, Донбас, намагання підняти заколоти на Харківщині, Одещині —  маємо затямити собі, що експансія, в тому числі військова, буде продовжуватись доти, доки не припинемо готувати підгрунтя для нових вторгнень, культивуючи “русский мир” на своїй землі, найперше, плекаючи мову чужої, агресивної країни.

Якби одразу по осягненні Незалежності українське суспільство зуміло усвідомити критичну необхідність настановленння державницької влади, яка б розвивала країну, піклуючись найперше про добробут громадян, якби та влада була настільки мудрою, далекоглядною, аби не декларативно, а на ділі зробити українську мову тим елементом, який об’єднав би трафлену совком націю, якби була послідовною і твердою на тому шляху, то сьогодні не мали б ми проблем ні економічних, ні мовних, ні безпекових. Поступове впровадження української мови на всіх рівнях, починаючи з дитячого садочка, стимулювання її використання у повсякденні, за два покоління об’єднало б націю, зробило б її монолітною. Але — наголошу ще раз — для реалізації того влада мала б одночасно забезпечувати економічну успішність країни, процвітання її громадян. Аби переконатися, що те працює, варто лише спитати себе, чому це московська діаспора на Брайтон-Біч не вимагає ні від Білла де Блазіо, ні тим більш від Барака Обами запровадження московської мови, як регіональної, хоча би й на рівні того району.

На жаль, історія не має умовного способу. Неможливо повернутися в минуле і виправити свої помилки. Але, може, ми порозумнішали за цей час і хоч сьогодні усвідомили важливість мови, як об’єднавчого елементу нації? Що ж, погляньмо яку мовну політику проводить  сьогоднішня постмайданна влада.

Мовна політика “нової команди” почалася з того, що голова парламенту Турчинов О.В. не підписав проголосованого депутатами ВР 23 лютого 2014 року скасування мовного закону Ківалова-Колесніченка, яким з 10 серпня 2012 року була введена двомовність в регіонах, де національна меншина складала більше 10% населення. Далі, в квітні 2014 року, той самий голова парламенту, вкупі з тодішнім прем’єр-міністром Арсеном Яценюком виступає з ініціативою надання московській мові статусу офіційної та закріпленням того статусу в новій редакції Конституції України. А в жовтні 2014 року надання московській мові спеціального статусу обстоює у своєму законопроекті змін до Конституції України, вже й сам пан президент.

Пікантна ситуація, чи не так? Адже в той самий час, коли добровольці ціною своїх життів стримували навалу Московії, докладали всіх сил, аби вибити ворога зі своєї землі, влада за їх спинами не лише влаштовувала ганебні військові паради, а й напряму здавала інтереси української нації, фактично, намагаючись закріпити в Конституції офіційний статус для мови країни-агресора. В тому ж ключі й проголосований в першому читанні, вже в жовтні цього року, законопроект Міністерства освіти, який сьомою своєю статтею гарантує право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства.

Мені, щоправда, можуть заперечити. Мовляв, не так все й безнадійно. Закон “Про освіту” до другого читання ще можна підправити, зате вже — он, за ініціативи першого віце-прем’єра, введені квоти на україномовну пісню в радіоефірі. І вони вже діють з восьмого листопада. Справді. Закон ще можна підправити. Та чи є на те воля? З дев’яти начебто цілком адекватних депутатів, до яких звернувся з проханням внести до зазначеного закону правки, зініційовані письменницею Ларисою Ніцой, правки на розгляд комітету  подав лише пан Дмитро Добродомов. Приблизно з таким самим “розумінням” зіткнулися й колеги. Щодо квот, то з ними так само, не все просто. Найперше, FM радіостанції не зацікавлені в збільшенні частки української пісні. З різних, в тому числі й цілком об’єктивних причин. Однією з тих причин є те, що сегмент української пісні зводиться до досить обмеженого числа популярних співаків, гуртів. Звісно, те не означає, що окрім них не маємо більше нічого достойного уваги. Навпаки, маємо багато талановитих співаків з чудовими голосами. Але те означає, що потрапити в рейтинги новим іменам аж надто непросто. “Однією з переваг демократії є те, що за все треба платити”, казав головний герой повісті “Escape”. На жаль, далеко не кожен співак чи група можуть знайти кошти на оплату послуг студій професійного звукозапису, на просування своїх пісень в чартах і т.п. На все те потрібен час і чималі кошти. Отож ми знову стикаємося з необхідністю найперше забезпечити, принаймні, сталий рух до успішного, процвітаючого суспільства, бо сьогодні головною проблемою на шляху розвитку української пісні, музики, кіно, літератури — та й хіба лише їх! — є зубожіння українського суспільства, де вісімдесят відсотків громадян не можуть дозволити собі не те що якісну живу музику пісню чи книжку — не здатні сплачувати навіть за найперші життєві потреби.

Не треба й пояснювати, що те означає, коли поряд існує величезний московомовний ринок, з його в рази більшими можливостями, найперше фінансовими. Власне, він настільки “поряд”, що поширюється на більшу частину твоєї країни. За таких умов вибір приходить сам собою. Чи не так?

Багато в чому ті ж проблеми гальмують і розвиток сучасної української літератури. Не секрет, що багато талановитих українських письменників свідомо зробили свій вибір на користь мови московської. Хтось через те, що мав московське коріння, відтак, володів тою мовою найкраще, а хтось виключно з прагматичних міркувань. Адже в рази більший ринок дає в рази більші можливості, в першу чергу, фінансового успіху, визнання та слави. Не будемо гадати над тим, який саме аргумент був вирішальним в кожному конкретному випадку, але факт залишається фактом: Марина та Сергій Дяченки, Дмитро Громов, Олег Ладиженський, Наталія Гавриленко і ще багато інших номінально українських письменників пишуть свої чудові твори… милозвучною московською мовою.

Для певних екзальтованих осіб, які свято вірять в те, що твори письменників, поетів нашептані їм уві сні музами, при пробудженні чарівним чином матеріалізуються в гарно оправлені шкірою та золотим тисненням томи, будь-які прагматичні, тим більш, меркантильні міркування в такій тонкій сфері, як література, виглядають геть неприйнятними, більш того — огидними. Що ж, кожен має право на свою позицію. Але не поспішаймо засуджувати. Письменницька праця належить до найінтелектуальнішої діяльності людини, вимагає, при тому, величезного напруження, граничної концентрації думки, неймовірних затрат енергії і отої субстанції, що зветься часом нашого життя. Відтак, якому осуду може підлягати природне  бажання отримати за свій труд гідну винагороду? Інша річ, що  абсолютно неприйнятним є намагання когось з таких письменників розширити ринок московитської літератури за рахунок вітчизняного читача, продаючи свої московомовні твори в Україні чи обстоювання, як у випадку з паном Курковим, заснування в Україні інституту московської мови. Поза цими крайнощами, вибір письменника є його невід’ємним правом, особливо ж, коли він позбавлений можливості реалізувати себе в своїй власній країні. От, лишень, не маючи до української літератури  жодного стосунку, вони мали б і зватися, відповідно,  письменниками московитськими.

Чи можуть допомогти українському книговиданню квоти, подібні тим, які запроваджено з легкої руки пана Криленка, щодо української пісні в FM ефірі?  Попри те, що автор вельми скептично ставиться до квотування, як позаекономічного важеля, воно, можливо, мало б сенс будучи застосованим на теперішньому етапі до  системи книгорозповсюдженні на території України, за умови поступового, але невпинного зниження частки московомовного продукту. Натомість, квотування книговидавництва виглядає абсолютно недоцільним. Навпаки, створюймо умови, аби вітчизняне книговидавництво було настільки конкурентоздатним, щоб білоруські, московитські письменники, не кажучи вже про московомовних письменників України, були зацікавлені замовляти друк своїх творів для ринку Білорусі та Московії виключно їм.

А от розумна податкова політика щодо вітчизняних видавництв, щодо українських письменників, була б вельми доцільною. Принаймні, доки вони зіпнуться на ноги.  На період, доки їх прибутки досягнуть певних мінімальних меж, їх варто було б взагалі вивести з-під оподаткування.  Свідомо не вживаю тут слово “гонорари”, оскільки в Україні, за винятком вузького кола розкручених письменників, решта — та більшість, яка не має можливості презентувати свої твори широкій публіці — лише здогадується що воно таке. Про виведення письменників з низьким прибутком від своєї діяльності з-під податку мовлю, пригадавши розповідь однієї з колег про письменницю, яка видає свої книжки власним коштом і власноруч торгує ними навпроти університету імені Тараса Шевченка. Чи то від добра? На жаль, переважна більшість книгарень працюють лише з видавництвами, ставлячи під сумнів якість книжок, що їх автори, аби здешевити вартість накладу, друкують, в обхід дорогих видавництв, напряму в друкарнях. Певна річ,  для того існують підстави. Не кожен письменник може бути сам собі редактором. Не одному мені, думаю, траплялися на очі книжки, найкраще застосування для яких, розтопити піч. Тим не менш, подібна цнотливість вражає. Здавалося б, що може бути простішим, коли менеджер, а чи й фаховий продавець книгарні просто читає пропоновану для продажу книжку. Принаймні, кілька розділів. Аби мати уявлення про неї. Але ж ні. Чи то есересерівський совок, що глибоко застряг у мізках, чи уявна наближеність до касти небожителів, чи звичайні лінощі, небажання завдавати собі зайвих клопіт, але… не з нашими волами.

До слова, це досить прикметне явище можемо спостерігати навіть на деяких письменницьких сайтах, як от “Автура”. Там, ваш твір, перш ніж потрапити на очі читачеві, підлягає обов’язковій модерації. Впевненість цензора у своїй непогрішимості має бути, відтак, десь на рівні Вседержителя.

Дуже дивно, при тому, що ні на Authonomy from H&C, де в компанії десятків тисяч письменників я відшліфовував свої англомовні твори упродовж трьох років, ні на Amazon(і), де й досі виставлені кілька моїх робіт, нікому навіть на думку не спадає модерувати твори письменників. Навіть коли, реєструючись, вони використовують псевдо. І це при тому, що Гарпер/Коллинз є всесвітньо відомим видавництвом, І це при тому, що мережа Амазон таки трохи більша за мережу книгарні Є.

Може справа в тім, що видавці, книготорговці Європи, Америки ставляться до своєї справи професійно? Може вони — страшно сказати! — довіряють своїм покупцям, не бояться, що ті викладуть свої кревні долари/фунти за якийсь несмак?

Власне, то є бізнес. Заробляючи на письменникові, літературні агенти, видавництва, книготорговці найперші зацікавлені в його успішності, в його прибутках. Живі гроші — ось критерій їх діяльності. Власне, того ж прагне  (хай вибачають мене ідеалісти) і письменник. Джек Лондон, Жюль Верн, Джоан Роулінг —  статус цих письменників зі світовим ім’ям ( і не лише їх) визначався/визначається зовсім не належністю до національної спілки письменників, не лауреатством іменних премій, не дипломами чи грамотами, з усією повагою до них, а сумами на рахунках в найбільших банках.

Мо’ й нам час облишити примарні надії на повернення солодких часів, коли коли раз на два роки твої твори гарантовано видавались, незалежно від їх якості і попиту на них, коли держава за рахунок безмовних платників податків утримувала на плаву неконкурентоздатні видавництва? Мо’ пора прощатися з есересером в головах? Роботи ж — непочатий край. Гірко казати, але не маємо ані фахових літературних агентів, які є кров’ю книговидавничої справи у будь-якій країні, ні справжньої зацікавленості видавництв, ні фахових книготорговців Так, жодне з українських видавництв не має, скажімо, сайту, навіть подібного вже згадуваному Authonomy, де вітчизняні письменники відточували б свою майстерність, а видавництво, як і читач, до слова, мали б можливість скласти більш-менш реальне уявлення про тренди сучасної літератури, про реальний рейтинг того чи іншого письменника,  не на кавовій гущі гадати про його твори.

Звісно, сюди б Ганса з волохатими руками — той би все розставив по місцях. Наразі ж чекаємо. Дехто нетерпляче бігаючи взад і вперед (скільки того життя!), дехто лежачи, мов собака на сіні. Чекаємо чого, панове? Доки наша влада скаже своє вагоме слово? Доки нас просвітлить непроминуча мудрість діяспори?

Але ж нашій владі, з “кразами” її задекларованих інтересів, зі скандалами, що вибухають довколо неї мало не щодня, схоже, не до мови, не до літератури. Що ж робити? Може й справді — ік дідьку ту українську мову. Незамінного ж нічого не буває. Об’єднаємо націю в благодаті мови московської. Там, дивись, і пан Путін заспокоїться. Який йому тоді сенс воювати? Заживемо душа в душу. Хором лаятимемо клятих піндосів, мочитимемо в сортирах всяких там саакашвілі — коротше, йтимемо своїм особливим шляхом. Куди? Звісно ж, в Європу! От тільки теє… після старшого брата. Щоб не образився, бува…

Одна морока: як тоді зватимемося? Українцями вже не назвешся. Московитами — теж не потягнемо, не кажучи вже про русских. Хіба що малоросами чи хохлами? А що — теж звучить непогано. І десь навіть звично… То, мо’ в малороси, товариство?

 

24 листопада 2016 р.

Валентин Бут7b452c19efccb203cb4189d9194340a9

«Мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Троянські коні Кремля

Опубліковано:

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Тарас Марусик

Пішов уже п’ятий рік, відколи, образно кажучи, у нашу Трою зайшов «троянський кінь Кремля», закон «Про засади державної мовної політики», названий у зверненні громадськості до 20-ї річниці Конституції України юридично нікчемним, таким, що підважує статус української мови як державної, блокує реалізацію положення частини першої статті 10 Конституції України, слугує інструментом русифікації, а відтак загрожує національній безпеці України та самому її існуванню. Читати далі

УКРАЇНА: ЗАТЯЖНЕ ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ, АБО СЛОВО ДО МОСКОВОМОВНИХ БРАТІВ МОЇХ.

Опубліковано:

Bible_Exodus_37880447-P

Як би не принизливо було про те говорити, але маємо визнати: пунктик психологічної прив’язки до неухильно, але надто повільно конаючої імперії в головах великого числа громадян, є реальністю сьогоднішньої України. Пунктик той – хтось з псевдопатріотичних (не виносити сміття з хати), хтось з інших мотивів – не бажає визнавати. Не варто й казати, що таке ставлення консервує його.
З огляду на те, що одним з «інших» мотивів того пунктику є його успішна експлуатація цілою зграєю привладних політичних паразитів – вчора комуністами, сьогодні – все тою ж незнищеною проімперською колоною, різношерстними популістами від опозиції до уряду і президента включно, зважаючи на те, що більшість пересічних українців і досі плутають його з ностальгією за молодими роками, навіть не усвідомлюючи, що насправді він є однією з найголовніших причин наших сьогоднішніх проблем, пропоную моєму читачеві поміркувати на темат того, наскільки небезпечною є психологія раба і у що вона виливається.
Що проблема є насправді надто серйозною, аби легковажити нею, свідчить класичний приклад зі Старого Заповіту. Мойсей, якому Бог звелів вивести іудеїв з єгипетського полону, мусив цілих сорок років водити своїх родаків Сінайською пустелею, аби привести в Землю Обітовану не закоренілих рабів, а вільних людей. Сорок років! Це при тому, що весь той Сінайський півострів можна обійти по периметру за рік, роблячи в середньому три кілометри на день. Проте ж, як знаємо, навіть та метода не забезпечила повного успіху.
В форматі короткої газетної статті навряд чи можливий детальний аналіз того, як так сталося, що українська нація, яка упродовж століть була уособленням волелюбності, самоврядності, демократії, чия конституція давніша за американську, після трьох століть перебування на задвірках Московської імперії (у всіх її іпостасях), деградувала аж настільки, що й сьогодні, в XXI сторіччі, все ніяк не виплутається з її тенет. Все ж, аби відкинути певні стереотипи, приживлені у суспільну свідомість, зазначимо, що упродовж перебування в складі Московської імперії, українська нація була піддана цілеспрямованому переформатуванню.
Найперше, Московія вже за Петра привласнила собі наше давнє ім’я, під яким світ знав нас довгі віки. Нагадаю: ще на початку XVII сторіччя в документах Речіпосполитої ми є Руссю, наші князі – руськими князями, а країну з центром в Москві весь світ знає як Московське царство. Попри дуже непрості, якщо не сказати більше, стосунки з Варшавою, попри перманентні повстання і криваві війни, нікому в Польщі не спало на думку поцупити наше ім’я. Були горді своїм. Щоправда, невситимі апетити польських магнатів, та відсутність у нас власної сильної централізованої держави призвели до того, що руські землі починають все частіше називати українними землями Великої Польщі. Ось так русичі мало-помалу ставали українцями.
На жаль, утворивши козацьку державу, Богдан Хмельницький не був настільки далекоглядним, аби утвердити її, як правонаступницю Русі, а спроба гетьмана Івана Виговського приєднатися до Речіпосполитої в якості третьої рівноправної держави, Великого князівства Руського, не мала успіху через незгоду в суспільстві: надто свіжою була недобра пам’ять про кривди, яких зазнали перебуваючи під владою Польщі.
Тим часом, Московія молодого амбітного Петра, який поклав вивести її в ряд потужних європейських держав, критично потребувала приховання свого темного, а часто й жаского ординського минулого. Спілка, укладена Хмельницьким з Московією, звісно, не давала жодного права, аби перебирати чуже ім’я, але ж право так часто підбирає крихти зі столу сили…
Бездержавна країна, потрапивши в тенета імперії, як правило, приречена на втрату своєї ідентичності. Маємо безліч прикладів тому, зокрема і в Європі. Назвавшись Росією (Russia), Московія робила все, аби стерти будь-які згадки про істинне походження русичів-українців, чи то, пак, як їх відтоді називали – малоросів. Для їх обезличення застосовувався весь можливий інструментарій. Найперше, було зроблено все, аби приручити українську шляхту. Переважна частина її, аби не втратити свій статус, свої статки, пішла на службу цареві. Той, хто не поспішив з тим, був приречений на опалу, зубожіння, як мінімум, на неуспіх. Відверто непокірні, при тому, безжально нищилися. Доля гетьмана Івана Мазепи та тих його товаришів військових, по яких залишилося страхітливе кладовище під Лебедином, є красномовним і далеко не єдиним свідченням того.
Не дивно, тож, що за умов, коли ласкаве телятко двох маток ссе, а брикливому відрізають голову, верхівка українського суспільства швидко омосковлювалася. «Приручення» шляхти означало позбавлення нації проводирів, її дезорієнтацію. І то було лише одним з елементів її переформатування.
Ще одним диявольським інструментом московських царів, а в подальшому комуністичних вождів, було переселення підвладних їм народів. Виселення у приазовські степи після завоювання Криму кримських християн, витискання з півострова у тому ж часі кримських татар, які були змушені масово перебиратися до Туреччини, переселення Війська Запорізького з обжитого Низу на небезпечну тоді Кубань є лише найвідомішими з подібних акцій. Вже за комуністів, всього сімдесят два роки тому в брутальний спосіб, за лічені дні вивезли з батьківщини кримців, чеченців, інгушів. Проте, найжорстокішим різновидом цього інструменту переформатування нації були штучні голодомори. Тут виселення відбувалося одразу на той світ. Пустка і страх – от, що залишалося після його застосування. А «звільнені» таким варварським способом терени заселялися лояльним до імперської влади населенням – зазвичай вихідцями з центральних регіонів Московії, або як те було в XVIII сторіччі з землями Війська Запорізького – колоністами з інших країв: німцями, шведами, сербами, греками…
Проте, найголовнішим інструментом переформатування нації була і залишається мова. Цей інструмент було найтяжче застосувати, але завдяки його особливостям, зокрема, щонайтіснішим звязкам з культурою, а відтак і з внутрішнім світом як окремої людини, так і зі світосприйняттям цілої нації, його ефективність є ні з чим не порівняною. Пустивши коріння, мова утворює сприятливе для себе середовище, яке в подальшому відтворюється, множиться і захищає себе.
Цілком зрозуміло, що Московська імперія насаджувала на теренах України-Русі свою мову, чинячи всілякі перешкоди мові українській. Не дивно, що українські школи, в тому числі й один з найдавніших навчальних закладів Європи, Братська школа, на століття старша за Московську Академію, занепадали. А були ж і прямі заборони: валуєвський циркуляр, емський указ, було «розстріляне відродження» – скажений спротив вже комуністичної імперії несмілим спробам наївних українських комуністів відродити українську мову, була експансія московської мови часів вірного ленінця Володимира Щербицького.
На жаль, формальне відновлення української державності в 1991 році не спинило процес московизації Краю, не стало ренесансом української мови. Засилений всередину українського організму Чужий за три сторіччя не просто вигриз в ньому життєвий простір для себе – ні, він і сьогодні, на двадцять п’ятому році Незалежності, продовжує успішно поглинати українську Україну.
Переселені колись московити, їх численні нащадки цілком природно користувалися рідною мовою, не маючи, як представники домінуючої нації-поневолювача, жодної потреби, спілкуватися мовою поневолених. Навпаки, поневолені, аби мати шанс на успіх, переходили на їх мову. Але ж мова, як ми згадували – то не просто засіб спілкування, а й культура народу-носія, а відтак і самоідентифікація, часто на підсвідомому рівні. Тож, сформоване за три століття московомовне середовище не те що міцно утримує сьогодні свої позиції в Україні – воно, мов ракова пухлина, і далі поширює свої метастази.
Якою ж була мовна політика незалежної нібито України, що таке стало можливим? Якщо від компартійного ідеолога чи червоного директора в президентському кріслі не варто було чекати радикальних мовних реформ, то на медоточивого «патріота» Віктора Ющенка покладалися великі надії. На жаль, позитивні зміни, які, попри скептичні очікування, все ж були внесені за президентства Леоніда Даниловича Кучми, за нездарного президентства Віктора Ющенка були знівельовані. Так, отримавши в лютому 2005 року призначення на секретаря РНБО, кум президента, Петро Олексійович Порошенко вніс пропозиції, які зводилися до зупинення процесу закриття московських шкіл, відновлення груп у вищих навчальних закладах з московською мовою навчання, а також, створення телевізійного каналу і радіостанцій для московомовних громадян України. Невдовзі після того державний секретар України Зінченко спрямував голові тодішнього уряду пані Юлії Тимошенко проект указу «Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей в Україні». Той указ передбачав затвердження переліку населених пунктів, де у роботі органів влади допускалося, поряд з державною, застосуваня московської або іншої мови національних меншин України. Там же висувалася вимога до державних службовців зазначених регіонів щодо обов’язкового володіння крім державної мови мовою московською, чи мовою іншої національності, яка компактно мешкала на їх теренах.
На загал, попри численні ініціативи помаранчевого президента, більшість з них так і не була втілена в життя, включно з останнім його указом «Про концепцію державної мовної політики».
Не варто й говорити, що каденція президента Януковича була часом наступу на українську мову. Чого вартою була діяльність одного лишень міністра освіти пана Табачника! Московська відновила свої ненадовго втрачені позиції в закладах загальної освіти, та в вишах, стала фактично державною мовою Сходу та Півдня України, включно, зрозуміло ж, із Кримом, де вона весь час залишалася домінуючою.
– Але ж, певно, з приходом революційної постмайданної влади євроінтеграторів все змінилось? – скажете ви.
Гай-гай, мій читачу…
В березні 2014 автор вже писав, що попри всю любов до української мови, голосування щодо скасування закону «Про засади державної мовної політики» авторства п.п.Кивалова та Колесниченка могло б і зачекати – на кораблі, що потрапив у шторм не час фарбувати борти. У часі загарбання Криму, вся увага, всі зусилля влади, парламентарів зокрема, мали б бути зосереджені на організації належного спротиву агресору. Проте ж, навіть успішно проголосований нажаханою привидом розплати за свої злочини проти Майдану Верховною радою, закон той так і не був підписаний новоявленим спікером парламенту, героєм здачі Криму, паном Турчиновим.
Далі – більше. Вже в квітні 2014 року у спільній заяві голови ВР України пана Олександра Турчинова та прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка велося про надання спеціального статусу московській мові. Тоді ж цими достойниками було запропоновано закріпити статус московської мови як офіційної в новій редакції Конституції України.
Послідовний курс на знищення української мови ще від часів свого перебування на посаді секретаря РНБО проводить і нинішній президент Петро Порошенко. Попри патріотичну риторику щодо української, як єдиної державної мови, на ділі Петро Олексійович ще в жовтні 2014 року вніс до парламенту законопроект змін до Конституції, в якому він пропонує закріпити за московською мовою в Україні спеціальний статус. Чи свідомий він того, що те означає подальше розповзання Україною московської мови, а відтак, звуження життєвого простору мови української? Певно, що так.
Ось іще приклад того, як наша влада обстоює інтереси корінної нації. В жовтні вже цього року, Міністерство освіти внесло до парламенту проект закону «Про освіту», в якому втіленні здається всі явні і потаємні мрії колишнього очільника цього притулку палких шанувальників московської мови пана Табачника. Так статтею 7 цього закону гарантується право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства. Нагадаю, що європейська практика забезпечення прав національних меншин на освіту рідною мовою передбачає викладання в початкових класах навчальних закладів з вивченням мови національних меншин половини предметів мовою національної меншини, половину мовою лержавною. В середніх класах число навчальних предметів, які викладають мовою національної меншини зменшується на користь мови державної. В старших класах, а також в вишах всі предмети викладаються виключно мовою державною. Ця практика, до слова, є чинною і в Московії.
Закон цей шостого жовтня цього року було ухвалено в першому читанні. Аби не допустити остаточного ухвалення його в такому антиукраїнському вигляді, громадськість подала зініційовані письменницею Ларисою Ніцой правки до нього. На жаль, з десятка депутатів Верховної ради, яким автор цієї статті розіслав зазначені правки, їх вніс лише один з них – пан Дмитро Добродомов. http://nkontrol.org.ua/nardepi-napolyagayut-shhob-u-shkolakh-vikladali-derzhavnoyu-movoyu/ . Маємо робити висновки, щодо відповідності справ гарним словам, на які наша влада є такою щедрою.
Насправді, нам треба добре усвідомлювати, що переймаючись мовними правами національних меншин, їх палкі захисники мають на увазі, найперше, збереження позицій і подальше просування в Україні мови московської. Весь же цинізм ситуації, полягає в тому, що разом з московитами за походженням під поняття московомовної національної меншини підводиться величезний пласт отого переформатованого зманкуртизованого автохтонного населення, про яке згадував попередньо. І робить те ніхто інший, як «наша» влада. Висновки лежать на поверхні, чи не так?
Мені можуть заперечити, мовляв, автор явно належить до стурбованої української інтелігенції, яка тільки й плачеться, що за упосліджену українську мову. А є, ж мовляв, країни, де і дві і навіть три державні мови. Так, є. В Австрії, скажімо, крім офіційної німецької є ще й три регіональні – угорська, словенська, хорватська. В Швейцарії їх навіть чотири. Але всі ті мови є мовами корінних народів, які з діда-прадіда мешкали на тих землях. Так само і мовна карта сьогоднішньої Канади, на яку так часто люблять посилатися, є нічим іншим, як відображенням історичних реалій, а саме, колонізацію її території Британією та Францією. Зовсім інше в Україні.
Чи можу я вважати корінним народом заселених на паланки примусово виселеного перед тим Війська Запорізького московитів, сербів, німців, греків? Очевидно ж, що ні, оскільки все те населення має в світах свою історичну батьківщину. Чи повернеться в кого язик назвати корінними мешканцями московитів, заселених на землях виморених голодоморами українців? На це здатний лише той, хто й сьогодні сповідує ідеали імперії, підсвідомо є її ідейним рабом.
– Але ж є московомовні українці, які щиро вважають себе патріотами України, – скаже мій читач. – І то , не на словах. Скільки їх сьогодні стоїть в окопах, прикриваючи Україну від ворога!
Є й такі. На щастя, їх немало. Ще одним кроком до усвідомлення себе українцем для них має стати усвідомлення того очевидного факту, що московизація тих чи інших регіонів рано чи пізно провокує прихід в них безпардонного, войовничого «русского мира». Так сталося в моєму Криму. Так сталося на Донеччині та Луганщині. Величезних зусиль довелося докласти, аби того не сталося на Харківщині, Херсонщині, Одещині, Миколаївщині…
Маніпулювання правами ефемерного «народу Криму», гра, в тому числі на утисках (!) московської мови в Криму, привели до анексії півострова, до реальних утисків справжнього корінного народу Криму – кримських татар і не лише їх. Вростання через московську мову в «русский мир» привело зрештою до війни на Донбасі, до тисяч жертв, десятків тисяч знедолених і кінця тому поки що не видно.
Дійсно, українська інтелігенція стурбована, адже ясно бачить причинно-наслідковий зв’язок між імперськими амбіціями сьогоднішньої путінської Московії і агресивною політикою, яку вона веде, ставлячи за ніщо міждержавні, міжнародні договори, державний суверенітет та міжнародно визнані кордони. Московизація умів, найперше, засобами московської мови, як бачимо, є найдієвішою зброєю того наступу – зброєю, яка дозволяє агресору захоплювати наші території в окремих випадках практично без спротиву.
Військова агресія, звісно, є крайнім виявом експансії, яка іншими засобами – економічними, дипломатичними, пропагандистськими, корупційно-підкилимними – триває всі двадцять п’ять років нашої формальної незалежності. Експансія ж мови триває вже більше трьох століть.
Наслідки всього того перед нашими очима: зруйнована економіка, занедбана культура. З економікою все зрозуміло – жоден хазяїн, перебуваючи в здоровому глузді, не нищитеме свого дому. Так може чинити лише той, хто не сприймає цей дім своїм. Дозволю собі ще раз нагадати тут про тісний зв’язок між мовою і самоусвдомленням, самоідентифікацією. Ким же усвідомлюють себе наші манкурти? Відповідь проста, мій читачу. Для цього варто лишень пригадати куди вони направляють свої стопи, коли починає пахнути смаженим…
З культурою складніше, хоча руїни тут ще страшніші, аніж в економіці. Найперше, культура ніяк не може процвітати в часі, коли економіка напівмертва. Ледь животіючі театри, музеї, мертві кіностудії, хриплячий в петлі світ української музики, розіп’яте книговидавництво – чи можна те все замінити виставками ляльок-мотанок, з усією повагою до того мистецтва, чи кількома шароварними заходами в Пирогово з його московомовним сайтом? http://pirogovo.org.ua/
– Чекайте, чекайте, – скажуть мені. – А як же Слава Вакарчук, як же Піккардійська терція? А Юрій Андрухович, а Оксана Забужко?
Звісно, перелік імен можна продовжити. На щастя, Україна не збідніла талантами. Маємо і талановитих кінорежисерів, які, щоправда, не мають змоги втілити свої замисли в життя, маємо чудових композиторів, співаків, яких не можемо почути і не лише через засилля московської попси в радіо- та телеефірах, і не тільки через дороговизну послуг професійних студій звукозапису. Не дуже помилюсь, якщо скажу, що на кожного з дюжини розкручених, друкованих письменників, які так-сяк можуть існувати на гонорари від своїх творів, є з десяток не менш талановитих письменників, поетів, які не можуть жити за рахунок свого таланту, своєї письменницької праці, бо ж видають свої твори мізерними тиражами, як правило, залежать від ласки спонсорів чи ще більш рідкісних меценатів. І справа тут навіть не в особливостях книговидавництва, яке так і не спромоглося перерости совковість, чи в неналагодженій системі книгорозповсюдження. Корінь біди в тім, що обібраний до нитки люд не може дозволити собі ні живої музики, ні гарної книжки. Переполовинення мистецького ринку України московомовним продуктом за таких обставин, є майже вироком.
Суджу про те не з теорії. На початку жовтня був запрошений паном Олександром Печорою, поетом, видавцем поетичної збірки «Мислити і жити Українно» на зустріч авторів до Ірпеня. Було дуже приємно зустрітися з колегами по перу, з друзями котрих знав вже кілька років, як чудових поетів. Світ поезії, пісні зачаровував (прегарні пісні на слова наших поетів, в тому числі композитора Віктора Охріменка, були виконані народною артисткою України Оленою Білоконь та Анатолієм Куценко). А проте ж, гіркі думки, як важкі осінні хмари, мимоволі затьмарювали те маленьке свято. Чи багато моїх співвітчизників зможуть хоч коли-небудь прочитати їх справді чудові поезії – тонкі, проникливі, щемливі? А вони самі – чи знайдуть свого вдячного читача? Адже ще незабутній Роберт Луїс Стівенсон говорив про неможливість хоч якось довго писати і не чути відгуку від читача. Професійне письменство має свій матеріальний бік. Друковане слово має, принаймні, утримувати письменника. Чи можуть твори сьогоднішніх українських авторів – хай не утримувати – служити, принаймні, стимулом для їх творчих злетів? Відповідь на це питання знайшов в книгарні «Є», де хотів виставити на продаж свою книжку «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі». Книготорговців не цікавила книга. Її навіть не попросили показати. Книгарня не працює з авторами, пояснили мені. Працюємо з видавництвами. Ну, чим не СРСР?
Джорджеві МкЛендону, товаришу, з яким «шліфували» свої книжки ще на Authonomy from H&C, тим часом, подібних вимог в його Лас Вегасі ніхто не ставить. Навпаки, щасливі, що він обрав саме їх книгарню ( міг же обрати й іншу  ), особливо, коли заходить на автограф-сесії. Напередодні не лінуються робити йому рекламу.
Чи скоро тоталітарно-імперське мислення вивітриться з голів тих моїх співвітчизників, хто називається владою, чи просто наділений правом вирішувати якусь дрібню? Чи скоро народ дійде думки, що найцінніше в нашому житті навіть не гроші, яких сьогодні не вистачає аж так, що більшість не має чим сплатити за комірне, а час – час нашого життя, який минає безповоротно і який так бездарно марнують наші нікчемні, злодійкуваті урядовці? Чи скоро зробить належні висновки?
Душа моя плаче на думку про те, скільки талантів загублено за цей час, скільки не реалізовано творчих злетів, не зроблено наукових відкриттів…
Який стосунок все те має до мови? Дуже прямий, читачу. Результатом прогресу будь-якого народу, мірилом його успіху є культура. Це єдине, що він лишає по собі в історії. Не можна, при тому навіть уявити культуру без літератури, без письменства. Слово є базою, основою сучасної культури. Але чи можна уявити, скажімо, культуру Франції на базі італійської чи іспанської мови? Ні, кажете? То, яке ж слово ми залишимо світу? Звісно, можна залишити слово московське, чи там, англійське. Але маємо бути свідомими того, що воно увійде до надбання зовсім не української, а московської чи англо-саксонської культури. Тож, міркуймо, московомовні мої землячки. Позбуваймося імперської трухи в наших головах. Наше майбутнє в наших руках. Пам’ятаймо, лишень, що сорока років на блукання нашими сінаями вже не маємо.
3 листопада 2016 р.
Валентин Бут

Олесь Штефчук. Фініш Мовомарафону

Опубліковано:

10260038_10203016494327031_7066863137612408074_n

25 днів повноцінного поринання в мовлення в харківському середовищі скороминуло.
Чесно не виконав завдань 5-7 марафону, але інше здається подолав ;)

Враження чудові, острахи майже не справдилися.

За цей час я спілкувався окрім звичного кола дім-робота-ринок-супермаркет-друзі – ще з бізнесом, в т.ч. дрібним, та з представниками декількох держорганів. За геть рідкими випадками, мову сприймали спокійно всюди, більше переходів на українську у відповідь було в представників бізнесу, а позитивного ставлення на диво було однаково більше в них зі службовцями. Читати далі