Архів категорії: Блоги

Персональні блоги користувачів порталу

Особисті історії

Опубліковано:

Оксана Кротюк

Виявляється, навести лад в супермаркеті під силу одній людині.
“Екомаркет”. 30 грудня.
Попросила касира обслужити мене українською. У відповідь почула, що вона “нє обязана”. Спробувала пояснити, що таки зобов’язана. Розмова тривала хвилин п’ять. Я — з напругою в голосі, касирка — з обуренням, бо вона вважає, що “обязана тільки мамє с папой, а укрАінскава вона не знає, не вміє і нє обязана”.

Я сказала, що я не в Челябінську і не в Самарі, щоб слухати її російську; що подам до суду, що вона втратить роботу, а Екомаркет заплатить за цю пригоду великі гроші, — і далі свої торби збирала мовчки. Касирка, підтримана колегою з сусідньої каси, натомість так розійшлася, що спину їй не було. Я відійшла до пакувального столика, і вже звідти чула, що я “нєнормальная”, “псіхічька” , “прі чьом тут Чєлябінск і Данбас” і т.ін. Хоча — підкреслюю– я не сказала жодного грубого слова і не здіймала лементу.

Вдома я подзвонила на гарячу лінію Екомаркету. Сказала, що в нас відкрили новий магазин, що він мені подобається і я хочу бути постійним клієнтом. А тоді спокійно й детально переповіла свою пригоду, назвала ім’я та прізвище касирки й попередила, що, коли справу не вияснять, — подам до суду.
Мені сказали: згідно з правилами, відповідь я отримаю телефоном протягом трьох днів. Зайшло на свято. Ніхто не відповів.

Минуло 4 дні. Я знов пішла в Екомаркет. “Моєї” касирки того дня не було. На іншій касі, інша, на таке саме тихе моє прохання відповіла: “Я нє умєю по укрАински”. Я ще раз попросила, але вона вдавала, що вже не чує мене. Я тихо сказала: “Добре, навчитеся”.
Ця, на відміну від першої, розмовляла ввічливо і на прощання навіть побажала мені “Харошева вєчєра!”

Вдома я знов подзвонила на гарячу лінію Екомаркету, знов назвала прізвище касира і сказала, що й досі нема відповіді на перше моє звернення.

Відповіді нема, люди, й досі. Сьогодні вже 12 січня. А події були 30 грудня та 3 січня.
Але вчора я зайшла в Екомаркет. Побачила мою першу касирку і, внутрішньо зібравшись, звичайно, пішла з торбинкою на її касу. Черга була величенька. Коли переді мною лишалося троє покупців, я прислУхалася до розмови. І що я почула!…
Від каси — правильною, гарною і такою милозвучною, що хоч на радіо її веди чи став до ілюстрування правил орфоепії — лунає: — Добрий вечір! Вам пакет потрібен? … трам-пам-пам… — З вас стільки-то. Ось ваша решта. До побачення. Гарного вечора!

А покупець відповідав російською…
Мені просто заціпило.
Але те саме повторилося з наступним, а потім ще з одним покупцем… Я слухала її мову… Там жодного русизму, жодного акценту, навіть натяку на акцент… Навіть в тому вузькому лексичному полі чути було, що ця мова в її устах звучить не штучно — це жива мова, це її рідна мова. І жодного разу вона не перейшла до російськомовного покупця на російську…
… І це була та сама моя перша касирка. Та сама, котра, “нє будєт” обслуговувати українською, бо “нє знает, нє умеет и не обязана”…

…Я “построїла” один маленький Екомаркет. Я радію, бо він тільки-но місяць, як відкрився, і лиш почав вибудовувати свій стиль роботи. А поряд школа — і діти бігають сюди зграйками. І от тепер українська на всіх касах “за замовчуванням”. І лагідно.

Але радість моя блякне, коли думаю про ту касирку.
Що з цими людьми діється?.. Таке враження, що їм пороблено.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Таня Джеріпа

Про україномовних дітей.

Вчора Віруня прийшла з садочку і каже:
– Мені Маша сказала, щоб я з нею російською розмовляла.
Яна:
– Чому? Як це відбулося?
– Я їй зробила зауваження українською, а вона сказала: я нє понімаю, гаварі са мной парускі.
– Та як же вона не розуміє? В неї бабця суржикомовна.. а ти що?
– Ну вона ж не розуміє, я і почала парускі з нею…

Ну дійсно, хто ж нам і дітям нашим забороняє мовою розмовляти… питання риторичне. Розмовляйте собі. Між собою.
Наші діти вже розуміють, що вони не такі, як усі. Вони вже розуміють, що повинні підлаштовуватись. Під друзів поруч, під усіх оточуючих, під дорослих тим паче.
Мова існує тільки вдома з батьками. Ну, ще в школі, але тільки на уроках. Все. Україномовного середовища немає зовсім.

Ви знаєте, скільки в Харкові, місті з півторамільйонним населенням, українських культурних центрів? Аж один. Що там, правда, не знаю. Додзвонитись туди не можу, телефони не дійсні, сайту взагалі нема. Гугл видає те, що бачите. На днях взнаю, чи взагалі він ще існує.
Хочеться знайти хоча б осередок мовний, щоб наші діти побачили, почули, що вони не самі. Що є люди, є діти, які спілкуються українською.
У Мирославки, хвала небесам, хоч є Пласт.

Мирослава розповідає. Йде з подружкою по школі, звертається до якоїсь вчительки з питанням, українською. Та відповідає парускі. Подружка, потім:
– Міра, абращайся к учітєлям парускі. Оні могут тєбя нє панімать.
Мирослава, зіронька моя:
– Мам, ну я їй і відповіла, що вчителі повинні розуміти українську, правда ж? Вони ж вчителі, освічені люди.

Я прошу, заставляти не можу й не буду, прошу свою дитину:
– Міня, я розумію, що це важко. Я все розумію. Але, будь ласка, пташечко, не переходь хоча б, коли я поруч. Не переходь, коли ти в себе вдома і до нас приходять гості. Намагайся розмовляти мовою з найкращими друзями. Вони повинні сприймати тебе справжньою, розумієш?
Вона розуміє.

Наші діти вже розуміють, що вони- білі ворони. Що вони рухаються проти течії.
Чи оцінять вони наші намагання, чи зрозуміють сенс? Чи не скаже мені моя донька в 14, 15 років, коли стадні рефлекси затьмарюють розум: мама, нащо тобі то все було? Чи не буде вона встидатися?
Скільки ще буде таких і подібних випадків?
Чи залишиться мова їй рідною?

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Solomia Shvab

про мову

бо задрали

якимось чином на українському інтелектуальному просторі заговорили з приводу мовного питання. заговорили досить гостро і емоційно, що не мало б бути характерним для інтелектуального простору взагалі, але «український», як завжди, робить свою справу.

словом, хочете емоцій, будуть вам емоції!

я народилися і виросла у повністю ізольованому від російської мови світі, ПОВНІСТЮ ІЗОЛЬОВАНОМУ! батьки мої – люди університецьких кіл – завжди прагнули витончити мою мову до досконалості, озолочували її благородною лексикою, не щадили за русизми чи неправильні наголоси, навіть, інтонація в нашому домі завжди мала суттєві рамки. я завжди страшенно пишалися тим, наскільки красиво звучала моя мова, в порівнянні з мовою будь-кого поза моєю родиною.

правда, те, що було моїм предметом для самоповаги, стало причиною відвертих знущань з боку реального життя.

– Соломія, а ти віруюча?
– ні, чому ти так вирішив?
– ну бо ти кажеш не красівий, а красивий. так тікі штунди говорять.

мені пощастило з мамою і з татом, які завжди тлумачили такі діалоги. в голові 8-річної дитини це не може розшифруватися саме по собі.

в 17 років я приїхала в Київ. і почалася війна.

починаючи з трактатів Арістотеля (перекладів яких на українську, ясне діло, в природі не існує), закінчуючи обов’язковим конспектуванням цього античного потоку думок, я займалася, насамперед, перекладами. може здатися, що це обов’язок студента, але НІХРЕНА ЦЕ НЕ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК! я не поступала на іноземне відділення, не здавала іспиту на знання російської і повинна знати цю мову. МОЖУ, АЛЕ НЕ ПОВИННА!

– так, ета студєнти пєрвава курса паліталоґії?
– да!
– екзамєни у вас с дєсятава января начінаюцца, вот распісаніє.
– Аля, шо таке января?

і я не жартую. і це ще не кінець.

з часом я, звичайно що, адаптувалася. до сприйняття на слух і до читання. зрештою, значна частина моїх друзів – російськомовні люди, тому це досить очікувана ситуація. але грамоти я вчити не збиралася і не збираюся.

в якийсь момент прийшов час лупати сюю скалу, точніше шукати дорогу в майбутнє. і от я наївна така, ще зовсім молоденька дівчинка, почала писати у модні видання, шукати будь-яких можливостей. ЩОБ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ У СВОЇЙ КРАЇНІ, попрошу зауважити.

(після здачі тестової роботи)
– ви чітаєтє наш журнал вабщє?
– так, звичайно!
– і ви нє чуствуєтє разніци мєжду тєм, што ви напісалі, і тєм, што відітє в журналє?
– …
– ладна, напішите новоє заданіє, но ТАК КАК В ЖУРНАЛЄ.
– щиро дякую за другий шанс!

– Саламія, ви очєнь нам нравітєсь как чєлавєк, то у вас апять адна і та же ашибка. пісать нужна на рускам. ви дажє етава нє понялі, па етаму ми нє можем взять вас на работу.
– а де ж мені тоді писати про моду українською, якщо всі ваші видання російськомовні? можливо є шанс публікувати періодичні українські тексти?
– …

даю слово, що в діалогах подібного змісту я брала участь тричі в житті.

! «ви очєнь нам нравітєсь, но ви же пішетє на укрінскам» !

розумієте, мать вашу?! НА УКРАІНСКАМ!

після всіх тих ударів, десятків істерик і декількох депресій, я перестала стукати в двері, і почала мурувати свої власні.

дискредитеція? пригноблення? деформація норм? трагедія?

так от, любі мої поборювачі російської мови в Україні. поясніть, будь ласка, за що ви так зі мною? чим моя мова завжди була настільки гіршою за вашу? чим я, україномовна українка в Україні, недотягую до вас, таких самих простих смертних?

якщо раптом вам здалося, що ваше право на свободу хтось обмежує, то вам просто здалося.

«найбільша ознака скаліченості суспільства – це транслювання культури, яка це суспільство скалічила!»

як добре, що сльози витираються.

як шкода, що війни не пробачаються.

джерело

Чому «російськомовні воїни АТО» не аргумент

Опубліковано:

Твердження про «російськомовних в АТО», яке виринає у кожній мовній дискусії, вже стає мемом на зразок «наши деды воевали». Обидві тези частково правдиві, за ними стоїть і кров, і біль, і героїчні вчинки, які здебільшого належать не тим, хто користується чужими подвигами як аргументами в дискусіях.

Цей маніпулятивний прийом активно застосовували проросійські сили, спершу маркуючи пам’ять про трагічні події Другої світової війни георгіївськими стрічками, а потім одягаючи їх на противників тодішньої опозиції та Майдану, а згодом і цілісності України. Емоційний ланцюжок, за який смикають пропагандисти, простий: якщо ти проти «антифашистів» з георгіївськими стрічками, то ти проти власних дідів і бабць, які проливали кров на тій жахливій війні, плюндруєш пам’ять про їхню перемогу, підтримуєш їхніх ворогів, а отже нацизм і Гітлера.

Цей прийом використовують зараз і ті, хто ветує будь-яку ініціативу щодо захисту і популяризації української мови нагадуванням про російськомовних наших захисників на сході. Хочеш україномовну версію інтернет-магазину, обслуговування українською в кафе чи супермаркеті? Тебе обурює тотальне переважання в медіапросторі російської мови? Отже, розпалюєш міжнаціональну ворожнечу, ображаєш російськомовних, серед яких багато бійців АТО і волонтерів. Але цей аргумент є маніпулятивним і непереконливим з кількох причин.

Читати далі

Прийдешня різня

Опубліковано:

Кожна влада в Україні, без винятку, – особливо нинішня, – вірила і вірить в тимчасовість національного відродження. Нині національним силам віддано так багато спокусливого поля політичної діяльности, що згорнути цю діяльність мирним чином вже неможливо. Звісно, що політика держави не є національною. Вона є космополітичною. Національні сили провокативно використовуються, – правда, у тих напрямах, які не є визначальними для долі держави. Але національні сили розширюють і активізують свою діяльність. Наче мухи в рідкому сиропі, – не розуміючи ані своєї перспективи, ані причини, яка заважає їм рухатися. Національні сили повірили, або ж незабаром повірять, у свій успіх. Аґресивний росийськомовний космополітично–олігарічний истеблішмент разом з поступовою і активною росийськомовною громадою не уявляє свого життя в українській Україні і просто біологічно не може допустити якоїсь справжньої, не–опереткової українізації життя. Як тільки сьогоднішня влада збагне, що національні сили досягнули критичої межі зростання, вона почне діяти. Тоді наступить чергова українська різня. Націоналізм зостане фізично вирізаний ще нинішньою космополітичною владою.

Можна–би цьому зарадити у суспільстві, тотально налаштованому проти Ро́сиї і проти „русского мира“. Соціологічні опитування свідчать, що приблизно половина населення не відчуває ворожості ані щодо Москаля в Україні, ані щодо Ро́сийської федерації. Щодо московської мови, знову‑ж більшість її шанує і навіть дозволяє собі нею послуговуватися. Щодо культури… наприклад, нинішній прокурор регулярно відвідує московськомовні забави на кшталт 95‑го кварталу. Населення теж пускає солодкі соки хтивости від російськомовних вистав. То я не певний, як воно буде. Якийсь ідіот запустив, а иньший ідіот дозволив поширити у телевізорі звабний заклик пити горілку „Гетьман“. Звучить воно так „Чи є у нас майбутнє“ (?!)

Конституційний Суд завершив відкриту частину розгляду мовного закону. Чекаємо на рішення

Опубліковано:

ksu

Cьогодні, 14 грудня 2016, завершилося відкрите засідання щодо розгляду в Конституційному Суді справи про визнання антиконституційності закону “Про засади державної мовної політики”.

Тепер нам лишається тільки чекати на рішення КСУ, яке ухвалять на закритому засіданні, згідно із законом про КСУ. Про ухвалене рішення, своєю чергою, вже повідомлять суб’єктів подання.

Коротко про сьогоднішнє засідання: спершу учасники процесу, яких заслуховували вчора, мали можливість поставити одне одному запитання та отримати на них відповіді, а також дати відповіді на запитання суддів. Читати далі

„Русскоязычные патриоты“

Опубліковано:

„Русскоязычные патриоты“ і допомоговці („волонтёры“) відбирають в Українців останнє – право на патріотизм. Вони будують Україну неукраїнську. А тепер я пропоную відгукнутись про причини. Українці не є громадсько активними поступовцями? Навіть у моєму Львові по парку ходить у відсотках більше Кацапів чим їх у відсотках живе в місті. Каяками (байдарками) та туризмом займається їх більше, чим у відсотках мешкає у Львові. Спортивні секції — по-більшості русскоязычные. Що ся діє?!

Синдром Малоросійства

Опубліковано:

7b452c19efccb203cb4189d9194340a9

Не раз і не два звертаюся до мовної теми. Ще і ще раз пишу про одне й те саме, наголошуючи на вчиненні певних кроків, вкрай необхідних для забезпечення — вдуматися лишень! — права нації на свою мову у власній державі. Пишу не для чиновників, яких ця тема, унаслідок їх обмеженості, їх орієнтації не на потреби і перспективи нації, а на прихилність такої ж обмеженої влади нацарювателів, зовсім не обходить. Пишу до моєї нації — до тих, в кого ще не атрофовано ген гідності, відчуття самозбереження, до тих, хто ще здатний мислити і аналізувати. Волаю:  отямтесь, товариство! Не надійтеся на владу, яка є не чимось більшим, як відображенням нашого переформатованого упродовж підневольних віків суспільства, особливо ж, коли критерієм добору до неї є не інтелект, а хитрість,  не фаховість, а пронирливість, не порядність, а вміння шахраювати,  не реальні справи на благо суспільства, а хабарі у вигляді передвиборчих дитячих майданчиків, “дармової” гречки та медових обіцянок. Не сподівайтеся на те, що мовне питання в Україні вирішать якісь пасіонарії-одинаки, письменники-поети, зарубіжна діяспора чи прозрілий дядько Трамп. Вирішити його можна лише за умови активної позиції якнайширших кіл самого українського  суспільства. Маю на увазі, найперше, навіть не україномовну його частину. Патріотів не бракує і в московомовному середовищі українців. Вихідці з Херсонщини, Дніпровщини, Харківщини, Миколаївщини, Донеччини, Одещини і навіть Криму — їх кров’ю не менш щедро скроплені землі Донбасу, аніж кров’ю західняків. Та, от біда, — навіть серед них нечасто зустрічаєш ясне усвідомлення того, що наша самоідентифікація, а відтак і світогляд, напряму і нерозривно пов’язані з мовою, яку вважаємо рідною, якою спілкуємося в побуті, в сім’ї. Навіть серед них нема розуміння, що протистояти сильному, агресивному ворогові в умовах війни, де світоглядна складова є базовою, послуговуючись при тому його мовою, є справою наперед безнадійною,  в будь-якому разі програшною.

Зате, влада Московії ніколи не нехтувала таким потужним інструментом як мова. Примусом та підкупом насадивши свою мову на теренах України, Московії вдалося значною мірою переформатувати українське суспільство. Для того не гребували не лише прямими заборонами мови української, а й такими дієвими засобами, як виселення, а то й винищення етнічних українців-русичів, з подальшим заселенням вивільнених у такий варварський спосіб земель московитами, представниками інших народів.

Тож, чи дивно, що в тому  відірваному від українських мовних, а відтак і культурних коренів переформатованому середовищі, попри номінально українське громадянство, попри українську, здебільшого, кров, було штучно витворене, по суті, іншомовне суспільство, яке на рівні підсвідомості непомильно асоціювало себе з “русским миром”? Чи ж варто дивуватися, що той хижий “мир” сприймає манкуртизовані території своєю невід’ємною частиною? Крим, Донбас, намагання підняти заколоти на Харківщині, Одещині —  маємо затямити собі, що експансія, в тому числі військова, буде продовжуватись доти, доки не припинемо готувати підгрунтя для нових вторгнень, культивуючи “русский мир” на своїй землі, найперше, плекаючи мову чужої, агресивної країни.

Якби одразу по осягненні Незалежності українське суспільство зуміло усвідомити критичну необхідність настановленння державницької влади, яка б розвивала країну, піклуючись найперше про добробут громадян, якби та влада була настільки мудрою, далекоглядною, аби не декларативно, а на ділі зробити українську мову тим елементом, який об’єднав би трафлену совком націю, якби була послідовною і твердою на тому шляху, то сьогодні не мали б ми проблем ні економічних, ні мовних, ні безпекових. Поступове впровадження української мови на всіх рівнях, починаючи з дитячого садочка, стимулювання її використання у повсякденні, за два покоління об’єднало б націю, зробило б її монолітною. Але — наголошу ще раз — для реалізації того влада мала б одночасно забезпечувати економічну успішність країни, процвітання її громадян. Аби переконатися, що те працює, варто лише спитати себе, чому це московська діаспора на Брайтон-Біч не вимагає ні від Білла де Блазіо, ні тим більш від Барака Обами запровадження московської мови, як регіональної, хоча би й на рівні того району.

На жаль, історія не має умовного способу. Неможливо повернутися в минуле і виправити свої помилки. Але, може, ми порозумнішали за цей час і хоч сьогодні усвідомили важливість мови, як об’єднавчого елементу нації? Що ж, погляньмо яку мовну політику проводить  сьогоднішня постмайданна влада.

Мовна політика “нової команди” почалася з того, що голова парламенту Турчинов О.В. не підписав проголосованого депутатами ВР 23 лютого 2014 року скасування мовного закону Ківалова-Колесніченка, яким з 10 серпня 2012 року була введена двомовність в регіонах, де національна меншина складала більше 10% населення. Далі, в квітні 2014 року, той самий голова парламенту, вкупі з тодішнім прем’єр-міністром Арсеном Яценюком виступає з ініціативою надання московській мові статусу офіційної та закріпленням того статусу в новій редакції Конституції України. А в жовтні 2014 року надання московській мові спеціального статусу обстоює у своєму законопроекті змін до Конституції України, вже й сам пан президент.

Пікантна ситуація, чи не так? Адже в той самий час, коли добровольці ціною своїх життів стримували навалу Московії, докладали всіх сил, аби вибити ворога зі своєї землі, влада за їх спинами не лише влаштовувала ганебні військові паради, а й напряму здавала інтереси української нації, фактично, намагаючись закріпити в Конституції офіційний статус для мови країни-агресора. В тому ж ключі й проголосований в першому читанні, вже в жовтні цього року, законопроект Міністерства освіти, який сьомою своєю статтею гарантує право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства.

Мені, щоправда, можуть заперечити. Мовляв, не так все й безнадійно. Закон “Про освіту” до другого читання ще можна підправити, зате вже — он, за ініціативи першого віце-прем’єра, введені квоти на україномовну пісню в радіоефірі. І вони вже діють з восьмого листопада. Справді. Закон ще можна підправити. Та чи є на те воля? З дев’яти начебто цілком адекватних депутатів, до яких звернувся з проханням внести до зазначеного закону правки, зініційовані письменницею Ларисою Ніцой, правки на розгляд комітету  подав лише пан Дмитро Добродомов. Приблизно з таким самим “розумінням” зіткнулися й колеги. Щодо квот, то з ними так само, не все просто. Найперше, FM радіостанції не зацікавлені в збільшенні частки української пісні. З різних, в тому числі й цілком об’єктивних причин. Однією з тих причин є те, що сегмент української пісні зводиться до досить обмеженого числа популярних співаків, гуртів. Звісно, те не означає, що окрім них не маємо більше нічого достойного уваги. Навпаки, маємо багато талановитих співаків з чудовими голосами. Але те означає, що потрапити в рейтинги новим іменам аж надто непросто. “Однією з переваг демократії є те, що за все треба платити”, казав головний герой повісті “Escape”. На жаль, далеко не кожен співак чи група можуть знайти кошти на оплату послуг студій професійного звукозапису, на просування своїх пісень в чартах і т.п. На все те потрібен час і чималі кошти. Отож ми знову стикаємося з необхідністю найперше забезпечити, принаймні, сталий рух до успішного, процвітаючого суспільства, бо сьогодні головною проблемою на шляху розвитку української пісні, музики, кіно, літератури — та й хіба лише їх! — є зубожіння українського суспільства, де вісімдесят відсотків громадян не можуть дозволити собі не те що якісну живу музику пісню чи книжку — не здатні сплачувати навіть за найперші життєві потреби.

Не треба й пояснювати, що те означає, коли поряд існує величезний московомовний ринок, з його в рази більшими можливостями, найперше фінансовими. Власне, він настільки “поряд”, що поширюється на більшу частину твоєї країни. За таких умов вибір приходить сам собою. Чи не так?

Багато в чому ті ж проблеми гальмують і розвиток сучасної української літератури. Не секрет, що багато талановитих українських письменників свідомо зробили свій вибір на користь мови московської. Хтось через те, що мав московське коріння, відтак, володів тою мовою найкраще, а хтось виключно з прагматичних міркувань. Адже в рази більший ринок дає в рази більші можливості, в першу чергу, фінансового успіху, визнання та слави. Не будемо гадати над тим, який саме аргумент був вирішальним в кожному конкретному випадку, але факт залишається фактом: Марина та Сергій Дяченки, Дмитро Громов, Олег Ладиженський, Наталія Гавриленко і ще багато інших номінально українських письменників пишуть свої чудові твори… милозвучною московською мовою.

Для певних екзальтованих осіб, які свято вірять в те, що твори письменників, поетів нашептані їм уві сні музами, при пробудженні чарівним чином матеріалізуються в гарно оправлені шкірою та золотим тисненням томи, будь-які прагматичні, тим більш, меркантильні міркування в такій тонкій сфері, як література, виглядають геть неприйнятними, більш того — огидними. Що ж, кожен має право на свою позицію. Але не поспішаймо засуджувати. Письменницька праця належить до найінтелектуальнішої діяльності людини, вимагає, при тому, величезного напруження, граничної концентрації думки, неймовірних затрат енергії і отої субстанції, що зветься часом нашого життя. Відтак, якому осуду може підлягати природне  бажання отримати за свій труд гідну винагороду? Інша річ, що  абсолютно неприйнятним є намагання когось з таких письменників розширити ринок московитської літератури за рахунок вітчизняного читача, продаючи свої московомовні твори в Україні чи обстоювання, як у випадку з паном Курковим, заснування в Україні інституту московської мови. Поза цими крайнощами, вибір письменника є його невід’ємним правом, особливо ж, коли він позбавлений можливості реалізувати себе в своїй власній країні. От, лишень, не маючи до української літератури  жодного стосунку, вони мали б і зватися, відповідно,  письменниками московитськими.

Чи можуть допомогти українському книговиданню квоти, подібні тим, які запроваджено з легкої руки пана Криленка, щодо української пісні в FM ефірі?  Попри те, що автор вельми скептично ставиться до квотування, як позаекономічного важеля, воно, можливо, мало б сенс будучи застосованим на теперішньому етапі до  системи книгорозповсюдженні на території України, за умови поступового, але невпинного зниження частки московомовного продукту. Натомість, квотування книговидавництва виглядає абсолютно недоцільним. Навпаки, створюймо умови, аби вітчизняне книговидавництво було настільки конкурентоздатним, щоб білоруські, московитські письменники, не кажучи вже про московомовних письменників України, були зацікавлені замовляти друк своїх творів для ринку Білорусі та Московії виключно їм.

А от розумна податкова політика щодо вітчизняних видавництв, щодо українських письменників, була б вельми доцільною. Принаймні, доки вони зіпнуться на ноги.  На період, доки їх прибутки досягнуть певних мінімальних меж, їх варто було б взагалі вивести з-під оподаткування.  Свідомо не вживаю тут слово “гонорари”, оскільки в Україні, за винятком вузького кола розкручених письменників, решта — та більшість, яка не має можливості презентувати свої твори широкій публіці — лише здогадується що воно таке. Про виведення письменників з низьким прибутком від своєї діяльності з-під податку мовлю, пригадавши розповідь однієї з колег про письменницю, яка видає свої книжки власним коштом і власноруч торгує ними навпроти університету імені Тараса Шевченка. Чи то від добра? На жаль, переважна більшість книгарень працюють лише з видавництвами, ставлячи під сумнів якість книжок, що їх автори, аби здешевити вартість накладу, друкують, в обхід дорогих видавництв, напряму в друкарнях. Певна річ,  для того існують підстави. Не кожен письменник може бути сам собі редактором. Не одному мені, думаю, траплялися на очі книжки, найкраще застосування для яких, розтопити піч. Тим не менш, подібна цнотливість вражає. Здавалося б, що може бути простішим, коли менеджер, а чи й фаховий продавець книгарні просто читає пропоновану для продажу книжку. Принаймні, кілька розділів. Аби мати уявлення про неї. Але ж ні. Чи то есересерівський совок, що глибоко застряг у мізках, чи уявна наближеність до касти небожителів, чи звичайні лінощі, небажання завдавати собі зайвих клопіт, але… не з нашими волами.

До слова, це досить прикметне явище можемо спостерігати навіть на деяких письменницьких сайтах, як от “Автура”. Там, ваш твір, перш ніж потрапити на очі читачеві, підлягає обов’язковій модерації. Впевненість цензора у своїй непогрішимості має бути, відтак, десь на рівні Вседержителя.

Дуже дивно, при тому, що ні на Authonomy from H&C, де в компанії десятків тисяч письменників я відшліфовував свої англомовні твори упродовж трьох років, ні на Amazon(і), де й досі виставлені кілька моїх робіт, нікому навіть на думку не спадає модерувати твори письменників. Навіть коли, реєструючись, вони використовують псевдо. І це при тому, що Гарпер/Коллинз є всесвітньо відомим видавництвом, І це при тому, що мережа Амазон таки трохи більша за мережу книгарні Є.

Може справа в тім, що видавці, книготорговці Європи, Америки ставляться до своєї справи професійно? Може вони — страшно сказати! — довіряють своїм покупцям, не бояться, що ті викладуть свої кревні долари/фунти за якийсь несмак?

Власне, то є бізнес. Заробляючи на письменникові, літературні агенти, видавництва, книготорговці найперші зацікавлені в його успішності, в його прибутках. Живі гроші — ось критерій їх діяльності. Власне, того ж прагне  (хай вибачають мене ідеалісти) і письменник. Джек Лондон, Жюль Верн, Джоан Роулінг —  статус цих письменників зі світовим ім’ям ( і не лише їх) визначався/визначається зовсім не належністю до національної спілки письменників, не лауреатством іменних премій, не дипломами чи грамотами, з усією повагою до них, а сумами на рахунках в найбільших банках.

Мо’ й нам час облишити примарні надії на повернення солодких часів, коли коли раз на два роки твої твори гарантовано видавались, незалежно від їх якості і попиту на них, коли держава за рахунок безмовних платників податків утримувала на плаву неконкурентоздатні видавництва? Мо’ пора прощатися з есересером в головах? Роботи ж — непочатий край. Гірко казати, але не маємо ані фахових літературних агентів, які є кров’ю книговидавничої справи у будь-якій країні, ні справжньої зацікавленості видавництв, ні фахових книготорговців Так, жодне з українських видавництв не має, скажімо, сайту, навіть подібного вже згадуваному Authonomy, де вітчизняні письменники відточували б свою майстерність, а видавництво, як і читач, до слова, мали б можливість скласти більш-менш реальне уявлення про тренди сучасної літератури, про реальний рейтинг того чи іншого письменника,  не на кавовій гущі гадати про його твори.

Звісно, сюди б Ганса з волохатими руками — той би все розставив по місцях. Наразі ж чекаємо. Дехто нетерпляче бігаючи взад і вперед (скільки того життя!), дехто лежачи, мов собака на сіні. Чекаємо чого, панове? Доки наша влада скаже своє вагоме слово? Доки нас просвітлить непроминуча мудрість діяспори?

Але ж нашій владі, з “кразами” її задекларованих інтересів, зі скандалами, що вибухають довколо неї мало не щодня, схоже, не до мови, не до літератури. Що ж робити? Може й справді — ік дідьку ту українську мову. Незамінного ж нічого не буває. Об’єднаємо націю в благодаті мови московської. Там, дивись, і пан Путін заспокоїться. Який йому тоді сенс воювати? Заживемо душа в душу. Хором лаятимемо клятих піндосів, мочитимемо в сортирах всяких там саакашвілі — коротше, йтимемо своїм особливим шляхом. Куди? Звісно ж, в Європу! От тільки теє… після старшого брата. Щоб не образився, бува…

Одна морока: як тоді зватимемося? Українцями вже не назвешся. Московитами — теж не потягнемо, не кажучи вже про русских. Хіба що малоросами чи хохлами? А що — теж звучить непогано. І десь навіть звично… То, мо’ в малороси, товариство?

 

24 листопада 2016 р.

Валентин Бут7b452c19efccb203cb4189d9194340a9