Архів категорії: Блоги

Персональні блоги користувачів порталу

Особисті історії

Опубліковано:

Євген Висоцький

04.07.17 о 14:45 у київській кав’ярні по вул.Лисенка,1 я став свідком, як цей бариста (Сам_лик Євгеній Володимирович, бейдж “Юджин”) брутально відмовив групі іноземних клієнтів в обслуговуванні мовою держави Україна. Клієнти робили замовлення саме українською, робили це напрочуд старанно. Але почувши відповідь російською, зніяковіли… Їм на допомогу прийшла їх перекладачка, вона обурено запитала в бариста, мовляв, невже має перекладати своїм підопічним з російської на українську…?
На пряме питання одного з клієнтів (вже англійською!):
“Why you do not want to speak Ukrainian to me?” – “Юджин” відповів (мовою оригіналу):
“Потому что я – не патриот. Не собираюсь говорить на неудобном мне языке.”

Це був мій другий візит у цей заклад (як і в мережу загалом), і від тепер він вже останній. Ще під час першого візиту я відчув на собі демонстративне ігнорування персоналом української мови в обслуговуванні клієнтів. Про замовчуване “Добрий день” я вже і не говорю…
Але ганебність випадку, про який йдеться в моєму пості, перевершила усі межі…
Зробімо цю людину відомою, тим більше він цього бажав: на моє обурення зухвало запропонував писати скаргу.
Скаргу я написав. Телефоном клієнтської підтримки скористувався. На тому кінці дроту мені повідомили, що це вже не перший випадок, запевнили, що за хамство дана особа буде покарана: “мы не можем его заставить быть патриотом и говорить по-укрАински”, “мы не можем его научить укрАинскому”…
На моє “не треба його примушувати або вчити, він просто не повинен працювати у сфері обслуговування і все!” почув у відповідь: “украиноязычный персонал в Киеве набрать очень трудно”…
Львівські Пляцки та Копальня Кави у КиєвіЛьвівська Майстерня Шоколаду, навчіть колег формувати україномовний персонал.
Кияни колись провчили одну відому мережу кав’ярень… Час нагадати і AROMA KAVA, в якій державі вони працюють.

джерело

Khrystyna Zhuk

Частина 1

Відчуваю себе якоюсь мовною Христиною Фреймут

Хотіла нормально прийти посидіти в хвальоному моїми друзями закладі нашої молодості “Молодість” в Одесі.
Прийшли гарні дівчатка принесли нам меню, на моє прохання принести українською мовою такого в наявності не було. Більше того, офіціантка ще пішла дізнаватись, чи воно взагалі є. Отже, до мене явно мало хто цікавився цим питанням. Перше, що захотілось зробити, то зразу піти, чим показати, во рібята ви на такій дурні втрачаєте клієнтів. Ця стратегія погана тим, що крім здивованого офіціанта ні до кого вище це не дійде.
Тому, пишу коротку інструкцію, що гарно робити в такій ситуації, якщо ви в закладі де не має меню українською.
1) просити книгу скарг і пропозицій
2) писати, що вам зручніше обслуговуватися українською
3) попросити повідомити вас, про заходи, які були вжиті, щодо вашого питання
4) найти групу в фб закладу поставити там 1 зірочку і написати, чому так

Нащо оце все робити взагалі ? Хай собі буде як є ?
Та бо, це нормально, щоб в Україні було меню і українською мовою. Хай собі будуть німецькою, англійською, російською хоч китайською. Але має бути і українською!
Власники думають, все ок ніхто не жаліється, для чого щось змінювати ? Треба провокувати попит на українську мову. У мене все )
Дякую, що дочитали)
П.С. нічого проти російської не маю, просто хочу там де я плачу гроші, щоб мене обслогували українською в Україні)

UPD: заклад відреагував і обіцяли зробити декілька примірників українською 🙂

Частина 2

Обережно хейтспіч від “гостинної” Одеси )

В Одесі я часто, декілька раз на рік, після Львова – це моє найулюбленіше місто в Україні.
Була в ресторані, попросила меню українською, такого не було, далі: книга скарг, фоточка, пост з алгоритмом, що робити, щоб на ваші запити якось реагували в сфері обслуговування. Далі адекватна реакція ресторану Молодость, що меню зроблять українською і ніби мав б бути хеппі енд.
Але ні, власник мережі Alex Cooper захотів стібанутись з моєї пропозиції і запостив скрін мого пост. Тому, якщо просите книгу скарг, то будьте готові, що потім власник може і публічно висміювати ваше прохання. Ось така то повага до гостів. Але і з ним ми домовились, що потрібно шукати спільне і мир дружба жвачка, як то кажуть. Пост став страшно популярним в Одесі, і здійнявся справжній хайп. Налетіли сотні коментаторів, які мене обзивали різними словами, і страшенно цим пишались.
Знаєте страшно, жити в одній країні з людьми, які тебе вбити готові лише за те, що ти попросила меню державною мовою. Я попросила в Україні меню українською. Не в Китаї, не в Росії чи США!
Сподобався коментар, що ситуація нагадує в Німеччині арабів, які стібуть німців, які просять меню на німецькій.
Жодного слова в пості проти російської в мене сказано не було! Зате в коментах можна побачити, що багато людей хочуть до ДНР і ЛНР доєднатися, позиція типу ” прієхала и шота требуєт єдь дамой куріца” кароче не хочеться навіть перечисляти. Злить, що люди далі живуть з рабським мисленням, бояться щось змінювати для свого комфорту, не поважають один одного і саме страшне мають стільки ненависті.
Настільки, що мене заливають повідомленнями-погрозами типу, що в Одесі мені гайки. І навіть виписують моєму хлопцю.

Радує в цій ситуації одне, що багато є в Одесі притомних людей, які підтримали мою позицію, за що я їм вдячна. Уявляю, як складно жити в такій атмосфері людям, котрі мають іншу думку.

Дякую, що дочитали. Вимагайте якості і поваги до себе, і звичайно зберігати спокій всім добра )

19905362_1359276237517865_2928355434662208831_n 19989611_1359264280852394_660875572364670237_n 19990439_1359264347519054_7388568687710267720_n

джерело 1 та джерело 2

 

Особисті історії

Опубліковано:

Kateryna Chepura

Від сьогодні я починаю бойкотувати Віденські Булочки і закликаю кожного українця який себе поважає зробити те саме.
Я не раз в різних закладах писала в книзі скарг про те, що мене обслуговували іноземною мовою, але такого неадекватного нахабного цинізму у відповідях ще не було.
Отже, на думку Віденських булочок (хто б там не був власником, я це з’ясую пізніше) моя вимога обслуговувати мене українською мовою загрожує мені статтею Кримінального кодексу (!) Вдумайтесь: українець в державі Україна вимагає обслуговувати його українською мовою, а йому погрожують Кримінальним Кодексом. Кого ж ущємляють? Словом, я думала, що мене вже нічим не здивуєш, але я глибоко помилялась.

П.С: в кого є непозбувне бажання побачити кримчанина Колю, який “нє панімаєт па украінскі” і захичаючи право якого адміністрація погрожує відвідувачам кримінальним кодексом то зазирніть до Віденьских булочок на вулиці Інститутська, що знаходяться зовсім недалеко від Алеї Небесної сотні.

17499387_10155103274871064_7561466016651386152_n

джерело

Oleksandr Martynenko

Щойно з “АШАНУ” (Кільцева, 4, 14:40, 24.06.2017р.)… Отримав ударну дозу “рускомірної” отрути: ватник на ватнику їде й ватником поганяє… 🙁 Касирка на касі №30 ПРИНЦИПОВО відмовила спочатку моїй дружині, а потім категорично й мені на ввічливе прохання обслуговувати нас українською! Сфотографував її, за що додалося гавкоту, менеджера кликати грубо відмовилася. У куточку покупця взяв книгу скарг, де все описав, попросив повідомити мене особисто про вжиті заходи і… вислухав історію від уродженки Казахстану, яка, відвідуючи з сином військомат зазнала “угнєтєнія рускаґаварящіх”, хоч українською більш-менш володіє, але не спілкується, бо недосконало і боїться “паплюжити”(!!!). Після чого знайшлася менеджер (Анна Некрич), яка сходу звернулася до мене російською. Після прохання перейти на українську погодилася, повідомила, що згідно політики закладу персонал має спілкуватися з клієнтами на ЇХ МОВІ. Визнала порушення касирки, але навідріз відмовилася при мені роз’яснити тій суть порушення, щоб запобігти його повторенню. Чому?! Від неї та її колег (ще двох менеджерів-чоловіків) протягом щонайменше хвилин 10-ти я дізнався про безліч виробничих, правових та етичних причин, які не дозволяють їм провести 1-хвилинну роз’яснювальну роботу з своєю підлеглою 🙁Врешті один з них (Дмитро Коряк) висловив упевненість у тому, що касирка ніяких законів не порушувала… Найбільш адекватними з усієї цієї челяді виглядали два охоронці: з Криму і зі Львову. Але, на жаль це тільки на фоні інших… 🙁 Сподіваюсь, адміністрація мережі “АШАН” відреагує на мою скаргу і повідомить про вжиті заходи. Невже у Франції касири можуть нав’язувати покупцям будь яку мову обслуговування крім французької і ніяк за це не відповідати?!

19452934_1564854050252575_786672895289858923_o

https://www.facebook.com/oleksandr.martynenko.37/videos/pcb.1564858143585499/1564854930252487/?type=3&theater

https://www.facebook.com/oleksandr.martynenko.37/videos/pcb.1564858143585499/1564856273585686/?type=3&theater

джерело

Запорізька влада згадала про мову: “До новой встречи!”

Опубліковано:

Анатолій Ажажа

У Запорізькій міській раді звітували про виконання «Програми розвитку і функціонування української мови в м. Запоріжжя на 2016-2020 роки»: слайди з вишиванкою, в коридорах – розмовляють російською, відповідальні за виконання програми не з’явилися. Читати далі

Українець із Росії: “Я говорю українською, але мій акцент дратує російськомовних українців”

Опубліковано:

Сєргєй Карась організовував Мегамарш у вишиванках в Росії, а нещодавно переїхав до Чернігова. На сайті “Високий Вал” він розповів про свої проукраїнські акції в Росії та що його акцент дратує українців. Читати далі

Мовне тавро і розкіш невидимості, або Чому йдеться не про націоналізм

Опубліковано:

В одному з виступів на TED промовець розповів таку історію. Якось на феміністичному зібранні, які він відвідував студентом, темношкіра жінка запитала у світлошкірої: «Що ти бачиш, коли зранку дивишся у дзеркало?». «Я бачу жінку», — відповіла та. «А коли я дивлюся вранці у дзеркало, то бачу чорну жінку», — сказала її співрозмовниця. Тоді єдиний присутній чоловік зніяковіло зізнався: «Коли я дивлюся зранку у дзеркало, то бачу людину». Тому що чорний колір шкіри і жіноча стать видимі. Невидимість — це привілей, який не бачать ті, хто ним володіє, але відсутність якого повсякчас відчуває на собі решта. Нам не муляють ті наші риси, які вважаються у соціумі універсальними і знеособленими.

Ця ідея надається для аналізу багатьох явищ, зокрема мовного. Проблема в тому, що українська мова багато де в Україні є видимою. Себто говорити українською мовою — це не послуговуватися усім зрозумілою і очевидною мовою для комунікації зі своїми співвітчизниками. Це значить демонструвати свою світоглядну позицію, політичні та ідеологічні переконання, звідки ти родом, свій соціальний статус, зрештою, напрошуватися на питання «Ви зі Львова?». Це значить носити на собі мовне тавро, яке іноді муляє настільки, що хочеться за будь-яку ціну його позбутись, одягнувши російськомовний плащ-невидимку. Читати далі

ТАНЦІ НА КРОВІ. ЧИ БУДЕ ПРОБУДЖЕННЯ?

Опубліковано:

nnm,

Історична амнезія – річ дуже небезпечна. Втративши історичну пам’ять, напрочуд легко забути, хто ти й для чого в цьому прекрасному, але такому непростому світі. Безліч племен, народів, не встоявши в бурхливій річці життя, обірвавши свої корені, були знесені її течією, розчинилися серед більш успішних народів, підпираючи їх у їхньому поступі. Ким треба бути, аби забувши незчислені покоління своїх пращурів, які з глибини тисячоліть донесли до наших днів неповторну культуру, співучу мову, пам’ять про пройдений шлях, зрадити те все?
З іншого боку, жити з вивернутою назад шиєю нераціонально, неможливо, безперспективно. В цьому сенсі зведення історичної пам’яті нації до перейменування вулиць, заставляння площ новими ідолами чи фетишизації тої чи іншої видатної особи є її профанацією.
Історична пам’ять нації має бути пам’яттю стріли про тятиву, яка випустила її в стрімкий, несхибний політ, де все підпорядковано досягненню мети. Стерши пам’ять про тятиву свого минулого, відкинувши гостре вістря своєї культури, спрямовуюче оперення своєї мови, якої мети може досягнути така стріла-нація? Чиєї мети? Найпевніше, то буде зовсім не її мета.
До якої ж мети запущені всі ті стріли?
– До єдиної – до процвітання. Бути якщо не першими, то рівними серед рівних. Задля її досягнення кожне нове покоління нації має бути успішнішим за попереднє. Саме тому головною метою будь-якої притомної держави є не якісь захмарні ідеї, не наповнення бездонних гаманців привладних злодіїв, а найповніше забезпечення життєвих інтересів своєї нації, а отже, її конкурентоздатності, успішності в цих неймовірних перегонах.
Non progredi est regredi, казали мудрі латиняни – відсутність поступу є відкочуванням. Втрата динаміки руху вперед є критичною. Згаявши хвилину сьогодні, завтра на повернення втрачених позицій потребуватимемо років.
Чи є усвідомлення цього всередині нації?
– На жаль, ні. Як не було його на момент осягнення Незалежності. Але ж з того часу минуло чверть століття, упродовж яких вона отримала стільки болісних уроків! Не вчимося!
Переформатована, викривлена свідомість манкуртизованої більшості – з міцно прищепленою невірою в свої сили, з хитро приживленим сподіванням на месію, який прийде і вирішить всі наші біди – надійніше за будь-які пута тримає нас в сфері залежності від учорашньої імперії, яка сьогодні відверто, на весь голос заявляє про свої права на нас.
Що ж можемо протиставити тому?
– Усвідомлення і дію. Не сконсолідувавшись, не об’єднавшись у мові, культурі, не ставши єдиним цілим, не усвідомивши, що ніхто крім нас самих не змінить нашу долю, не можемо навіть мріяти стати самодостатніми, а в перспективі – успішними, процвітаючими. Не вдавшись до негайних, рішучих, але виважених дій, не маємо шансів видряпатись з бездонної трясовини, яка вже поглинула без ліку зломлених, стомлених, втративших орієнтири націй і народів.
Що може сконсолідувати нас?
– Найпотужнішим елементом об’єднання будь-якої нації є мова. Держава, яка ігноруючи те допускає на своїй території багатомовність, чи й того гірше, мову більш чисельного, більш потужного, агресивного сусіда, ризикує рано чи пізно втратити незалежність, бути дезінтегрованою, щонайменше, позбутися частини своєї території. Влада, яка намагається закріпити на території своєї держави експансію чужої мови, або не сповна розуму, або ж застоює інтереси не своєї нації.
А проте ж, мову, яку витравлювали віками, при всьому бажанні не можна відновити на територіях, з яких її витіснили, ні за день, ні за рік. На те потрібна копітка, наполеглива робота всієї державної машини упродовж, щонайменше, десятиліття. Лише так можна повернути націю в лоно її мови без потрясінь і ексцесів.
І братися за те треба негайно. Саме тому пан Президент має чимскоріш відкликати з ВР України своє подання від 2014 року про закріплення особливого статусу для московської мови в Конституції України. Саме тому протягнутий в першому читанні в жовтні минулого року закон України «Про освіту», де закріплюється право на навчання в Україні московською мовою нарівні з мовою українською, має бути ще до другого читання виправленим на користь мови української. Виняток може бути зроблений лише для мови корінного народу, такого як киримли.
Але якщо українська мова не є на сьогодні безумовним об’єднавчим елементом для чималої частини українського суспільства, може стати таким лише з плином часу, то є те, що вже сьогодні об’єднує нас всіх, без виключення. Ми всі прагнемо бути успішними і заможними. Ми всі прагнемо високих, гідних людини, стандартів життя, які забезпечує сучасна цивілізація. І ми хочемо того не у віддаленому майбутньому, а вже за свого життя.
Чи то є можливим?
– Безперечно. Треба лише, як на тому дитячому малюночку-плутанці, побачити серед безлічі фальшивих стежинок, що ведуть у кращому випадку в нікуди, а в гіршому до загибелі, ту єдину, яка веде до мети. І не лише побачити. Не відкладаючи на потім, негайно рушати нею. Всім разом, бо ж всі ми заслуговуємо на краще.
Чи означає те необхідність нового Майдану?
– Автор не вважає Майдан ефективним інструментом реформації держави. Попри те, що він, безперечно, здатен знести одних привладних злочинців, в його структури легко проникають, більше того – його очолюють представники інших мафіозних кланів, в чому ми вже неодноразово мали нагоду переконатися. Але таким інструментом могла б бути активна позиція принаймні двох глибоко структурованих, сформованих знизу політичних партій.
На жаль, на сьогодні, окрім аватарних проектів, які в переважній більшості своїй перебувають на утриманні все тої ж мафії, не маємо в Україні жодної подібної. Назрів час справжніх партій – партій, які представлятимуть не інтереси злодіїв та шахраїв, а наші з вами інтереси. Докладаймось до їх створення, відстороняймо мафію від влади!
Чи те означає, що доки таких партій не створено, маємо сидіти склавши руки?
– Аж ніяк! Маємо виходити на протести, жорстко вимагати від наших представників у ВР України, вже які там вони є, від президента України, як гаранта наших конституційних прав, реальних, вкрай необхідних реформ. Найперше – відставки давно вже нелегітимних голови та членів ЦВК, заміну їх на позапартійних, незаангажованих, незалежних фахівців та створення парламентської робочої групи з широким залученням фахових спеціалістів від громадських структур (таких як «Опора») задля напрацювання якісно нового, справедливого виборчого закону, який унеможливить потрапляння у владу мафії, олігархату, як її частини, натомість створить умови для приходу в неї тих, хто буде плідно працювати на інтереси нації.
Наступною нашою вимогою має стати ухвалення підготованого згаданою групою виборчого закону а також напрацювання та ухвалення детально виписаних законів про імпічмент президента України та про відкликання народного депутата України будь-якого рівня, включно з депутатами Верховної ради України.
Новий закон про вибори, закон про імпічмент президента України та закон про відкликання народного депутата України є першочерговими, ключовими, адже без них неможливо покласти край репродукуванню у владі олігархату, мафії. Їх ухвалення є абсолютно необхідним для успіху українських реформ.
Якщо вдатися до алегорії і уявити, що наша влада є водієм, якому ми заплатили, аби він за наші гроші, на нашому авто довіз нас з міста Надія до міста Процвітання, то маємо розуміти в якому небезпечному становищі ми опинилися, адже наш водій замість того, аби міцно тримати в руках кермо та тиснути на газ, весь час нишпорить в наших кишенях. І то так ефективно, що нам вже нема чим платити за паливо, а від нашого самохода залишились заледве рама та колеса. Не надто наївно сподіватися доїхати з таким водієм до омріяної нами мети?
А хіба менш наївно сподіватися підняти країну з руїни, виграти нав’язану нам війну, коли наша неймовірна влада і в часі цього страшного випробування продовжує мародерствувати – красти, шахраювати, співробітничати з ворогом, воювати не з ним, а з власним народом? Здача Криму, блюзнірські паради в часі нищення добробатівців, ганебна торгівля з окупантами, засилля явних і перефарбованих регіоналів у ВР, у всіх структурах влади, гальмування розслідування злочинів часів Майдану, тиск на борців з корупцією, на незалежні мідіа, обвал гривні, тарифний геноцид, невчинення жодних притомних дій для реанімації колапсуючої економіки… І на тому фоні влада дає втекти від правосуддя «беркутівцям», що перебувають під слідством, корупціонерам, що нацарювали мільярди, відмовляється від позовів проти них, в найганебніший спосіб – в найгірших традиціях януковицьких часів – вчиняє побиття вояків, які ще вчора грудьми прикривали Край від ворога!
Яких ще доказів потребуємо, аби повірити, нарешті, що з цією владою ми не те що не виграємо війну, не вернемо загарбаного – втратимо натомість і те, що ще маємо?
Прокидаймося, товариство! Змиваймо з очей розмальовані кокошники євробачень та інших підтанцьовок, якими присипляють ваш розум. За тою барвистою ширмою йде кривава війна, яка щодня калічить, вбиває цвіт української нації. За тою завісою в московських буцегарнях знемагають українські патріоти, йдуть судилища над Чийгозом, Семеною, тягають на допити киримли, переформатовують свідомість молоді, окупованого Донбасу, Криму. Там хилини розтягуються на дні, а дні стікають у роки. Не час спати, товариство. Так проспимо Україну.

Валентин БУТ

Особисті історії. Про мовну психотравму і українське ґетто

Опубліковано:

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу ( батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці. Читати далі

Особисті історії

Опубліковано:

Мирослава Барчук

Про мовну психотравму і українське ґетто
Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».
Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.
Отже більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу ( батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.
Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору — ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.
Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» ( як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.
Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже «як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.
Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мне не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.
Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний»– не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.
Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це старшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Багатодітну вдову “кіборга” побили в магазині Дніпра за українську мову. Жінка хотіла купити червоно-чорні стрічки солдатам на обереги, а замість цього отримала стусани. Продавці сусідніх крамниць конфлікт бачили, але не втручалися. На місце приїхала патрульна поліція, і заявила ображеній та побитій вдові, що теж буде спілкуватися російською мовою, бо їм так зручніше.